"Іди до чорної. А мене пропусти до блондинки – та не мацає сильно". Один день на українсько-польському кордоні

– За 30 гривників перевезу за граніцу! Година часу, і ти вже в Польщі! – кричить літній огрядний таксист. – Що, ти будеш там півдня стояти?

Відчиняє дверцята брудного Opel'я.

Відмовляюся, йду до пішого переходу.

О дев'ятій ранку маршруткою зі Львова я приїхала на піший пункт пропуску в селі Шегині Мостиського району, за 80 км від Львова. В рюкзаку – пляшка горілки Medoff з перцем та пачка цигарок Marlboro. Сьогодні цей товар продаватиму в Польщі.

О 9.30 біля магазину "Алкоголь – цигарки" кілька жінок пакують у рюкзаки та сумки горілку. Кажу, хочу спробувати торгувати.

– Держись нас, ми тобі все розкажемо. Самі такі, як ти, були, – каже худа невисока жінка. У неї коротко підстрижене біляве волосся і вродливе лице. ­Говорить літературно, має приємний голос. Галині 52 роки, вона з прикордонного міста Мостиськ. 10 років переходить кордон із товарами. ­Раніше працювала вчителькою української мови та літератури у Львові. – Не з ­добра пішла в перекупки. ­Чоловік запив, я з малим перебралася до батьків. ­Їздила спочатку на полуницю в Польщу, але ніде не беруть, бо худою і малою виглядаю. А я така сильна, що ого-го. ­Вчора 20 кілограмів баликів у двох кульках перенесла. Он наша компанія, – знайомить із жінками. – Свєтка з Шегинь, а це – баба Марія із Судової Вишні, так її і називай, ти як онука їй віком. Ще тільки Світланкиної мами та дядька нема. Ми вже років чотири отак разом ходимо торгувати.

Ідемо до високої зеленої огорожі. Українська митниця зсередини та зовні оббита потрісканою вагонкою, пофарбованою в білий колір. У кабінці за склом сидить прикордонниця, далі – охоронець у кріслі. Четверо проходимо за 7 хв.

За 300 м – одноповерхова будівля польської митниці. На стіні прапори Респуб­ліки Польща та Євросоюзу. Перед входом – черга з чотирьох сотень людей.

– Ну всьо, бабоньки, ми попали. Тут надовго, години 4, не менше. Тіки одну ходку зробимо, – голосно зітхає баба Марія.

Вона у літній брудній сукні на ґудзиках, на ногах старі потерті черевики.

Стаємо наприкінці черги під сіткою. Люди зібралися групами по 30–40, між ними по 2–3 м вільного простору. ­Кажуть, так легше дихати в натовпі. Майже всі, хто стоять у черзі, – ­пере­купники із сусідніх українських сіл. ­Половина – із візками, "кравчучками". Назад вони везтимуть по 20–30 кг шинки й сиру. Туристів із квитками та сумками пропускають поза чергою.

Питаю про заробітки останнім часом.

– Та які там заробітки, – каже Світлана. – Так, аби виживати. Якщо 60 гривень маєш за день – вважай, пощастило. Я з Польщі недавно вернулася, місяць вишні рвала. Заплатили за два місяці 800 доларів. Мало, бо відщитували за хату й їжу. Зате вишень наїлася – на півжиття. Дома шкода – то на варення, то діти об'їдять.

Повз мене пропихається високий чоловік у білій сорочці. Тримає під руку літню жінку в солом'яному капелюсі. У неї в руках відкритий документ.

– Пропустіть інваліда, не будьте бидлом! – гукає чоловік, ліктем зачіпає мені руку, відштовхує Галину.

– А ти хто такий, мать твою? – запитує сивий вусань у черзі, спльовує на землю.

– Опікун, веду через кордон інваліда.

– Слухай, не нервуй людей, іди в кінець очєріді, тут всі інваліди. Раз ідете, будьте, як усі.

Вусатий чоловік стає перед високим. Той обома руками відштовхує його від себе. Він падає, швидко підхоплюється, кулаком розбиває другому ніс. Їх розтягують жінки. Побитий високий мовчки йде в кінець черги.

Заплатили за два місяці 800 доларів. Мало, бо відщитували за хату й їжу

Жінка в капелюсі стає попереду нас.

На вулиці температура близько 30 градусів. Прикордонник щогодини запускає всередину по 20–30 людей. При вході в пункт пропуску чути крики, мат і прокльони. Старші сідають на свої пакети. Молодші спираються на сітку. Тіні немає взагалі.

– Учора тут бабця одна зомліла від жари, а люди не помітили, в тисняві так і тримали. Потім поляки в туалеті водою відливали, – каже Галина.

За 4 год. Світлана просить сходити з нею в туалет. Закриваємося. Вона витягує з рюкзака шість пачок жіночих цигарок LD. Пачки завтовшки як палець, картонна упаковка м'яка. ­Виймає маленький прозорий скотч, склеює в ряд пачки, залишає між ними по 2 см. ­Піднімає блузку, затискає підборіддям край. ­Прикладає цигарки трохи ­нижче талії на живіт, обмотує скотчем ­навколо. Більша половина ­упаковок ­ховається за поясом джинсів. На Світлану ­штани заширокі. Вона опускає блузку, поправляє.

– Видиш, отак і заробляємо. Мушу перед самою граніцою клеїти, бо 4 години не годна їх на тілі тримати, тече все. Раніше в панчоху запихала під джинси, тепер такий метод.

Світлана миє руки, виходимо з туалету. Митник, який запускає людей, зиркає на нас. Перелазимо через турнікет на своє місце в черзі. Попереду автоматичні скляні розсувні двері. У просторому приміщенні працюють четверо митників. Дві жінки в довгих гумових рукавичках перевіряють сумки та обшукують українців.

– Ти йди до чорної, вона злюча курва. А мене пропусти до блондинки – Каміли. Та не мацає сильно.

Переді мною до чорнявої митнички проходить баба Марія. Ставить на металевий стіл синю сумку. Потріскані дерматинові ручки перемотані синім скотчем. Митничка заглядає в сумку, просовує туди руку. Намацує пляшку горілки, пачку цигарок. Стає навпроти жінки, обмацує її боки, каже:

– Проше пані, запрошам на особисте.

На індивідуальний огляд в окрему кімнату можуть запрошувати всіх, хто видається підозрілим. Там просять роздягнутися до спіднього, жінкам інколи пропонують зняти бюстгальтер. Знайдені понаднормові речі конфісковують, виписують штраф. За систематичні порушення можуть депортувати з Польщі.

Баба Марія з брюнеткою мовчки йдуть в кімнатку біля турнікетів. За 4 хв повертаються. Українка витирає сльози. Полячка стає на робоче місце.

– Вона каже: "Пані, скидайте плаття, – розповідає нам потім баба Марія. – Ховаєте дзигарі під ним". Я їй: "Якщо молода пані не бачила подерті майтки старої баби, то я ­скину". ­Розстібнула чотири верхні ґудзики, та ­заглянула за пазуху, каже: "Досить, перепрошую, то моя робота". А мені так обідно стало, що сльози на очі навернулися. Кажу: "Стара баба – не спекулянтка, везу пляшку, щоб тіко дорогу одбити, внукам фруктів і ­чоколяди купити".

Вона каже: "пані, скидайте плаття". Я їй: "якщо молода пані не бачила подерті майтки старої баби, то я скину"

Світлана йде до білявої митниці, ставить рюкзак на стіл, розстібає. ­Полячка двома руками розгортає його, заглядає всередину. Просить Світлану стати навпроти неї. Легкими рухами обмацує талію над сідницями, по боках. Ретельніше торкається широких холош джинсів. Киває головою, дякує. Мене митники не обшукують.

На виході чекає задоволена Світлана.

– Ну повезло, Каміла ніколи на особисте не веде. Ще за п'ять років ні разу не попадалася, тьфу-тьфу. Пожди, я до вуйка подзвоню.

Виймає мобільний.

– Алло, вуйко Петро, беріть блок і йдіть на піший, але тіко до Каміли. Нє, може, два беріть. Вдягніть той свій піджачок з внутрєнніми карманами. Вона, як пером, торкається, а ви – старший, сильно вас не зачепить. Всьо, буду ждати вас на точці з блоками.

За 100 м від паспортного контролю починається траса на польське місто Перемишль. Щогодини їздить маршрутка. Ціна квитка 2 злотих – 5 грн. Через дорогу – супермаркет "Бедрон­ка". Тут скуповуються українці. ­Вигідно брати м'ясо, молочні продукти, побутову хімію.

Перекупники зупиняються при дорозі. Кожен виймає пляшку горілки, цигарки. О 13.20 ми з Світланою стаємо біля невеличкого дерев'яного столика.

– Ти прогадала, що взяла дорогу водку, ляхам все одно – яка, вони оптом скупляються. Кажи 12 злотих і не спускай, а за сігарєти прав 7, – Світлана задирає блузку, відклеює цигарки. З деяких упаковок разом зі скотчем відірвався папір.

– Чорт, тепер фіг візьмуть, – матюкається.

За 2 хв до мене підходить ­перший покупець – жінка років 60. ­Вдягнена в білі бриджі, блакитну блузу. ­Волосся пофарбоване в червоний ­колір, зібране чорною резинкою. В кутику губ тонка цигарка.

– Скоки пані прошам? – бере в руки пачку червоних Marlboro, великим нігтем дряпає поліетиленову плівку, оглядає акцизну марку.

– 7 злотих, – кажу.

– 6, – відраховує монетами злоті.

Тут багато малоліток тирлуються. По-перше, в магазинах їм дулю продадуть, а я паспорт не питаю. По-друге, такі сігарєти в них по 9–12 злотих

Забираю пачку. Жінка додає ще один злотий. На цій пачці я заробила 4 грн.

У Світлани купує 15-річна дівчина найпом'ятішу пачку LD за 5 злотих.

– За безцінь продала, але нехай, щас вуйцьо блок принесе. Тут багато малоліток тирлуються. З Пшемишля за 2 злотих приїдуть, пачок п'ять-шість куплять, і на тиждень вистачає.

На дорозі десь 30 перекупників. ­Дехто стоїть на місці, інші пропонують перехожим горілку. За півгодини до ­гурту підходять літні чоловік із жінкою. Українці підбігають до них, ­навперейми показують товар. Чоловік купує чотири пляшки горілки "Максимум" по 9 злотих. На кожній пере­купник заробляє 10–12 грн.

О 14.00 сонце починає припікати. ­Хочеться їсти, вода в пляшці аж ­гаряча. Питаю Світлану, де можна ­перекусити.

– Ніде. За хот-доги по 7 злотих ­просять. Зараз у нас щось куплять, підемо в "Бедронку", – хліба із сарделькою купимо, перегриземо.

За 15 хв до нашого столика підходить чоловік. На вигляд років 50, одягнений у дорогу світло-бежеву сорочку, штани пісочного кольору. Низький, сивий. Бере в руки мою пляшку горілки, пробує легенько відірвати акцизну стрічку. Каже польською, що дасть 10 злотих. За мене польською говорить Галина:

– Пане, то дівчина перший раз, купила добру горілку, не пальону. ­Дешевше, ніж брала, віддає.

– Знаю я ваші акцизки. Поналіплюєте їх на кожне пойло. За 10 заберу, а ні – то йдіть звідки прийшли.

Іде геть, однак за 3 хв повертається, мовчки дає 11 злотих. На горілці я втратила 4 грн.

До Світлани з українського боку ­підходить старший чоловік, виймає із широкого піджака запакований блок цигарок Marlboro, витирає піт із лоба.

– Йой, заледве пройшов. Була мо єдна купа, хотів до Каміли, а Галька з Вишні (місто Судова Вишня. – "Країна") скочила преді мною. А мене чорна позвала. Я так впрів, що аж сорочка змокріла, з носа капало. Вона зирк на мене – видно, збридилася до тої мокроти й торкатися. Так і пройшов. Тіко років два життя в мене та мінута забрала, – відсапується, спирається на дерев'яний стіл.

О 16.00 майже всі українці спродалися. В сусідніх магазинах купують дешеве м'ясо, персики й твердий сир. Ціни у півтора-два рази нижчі, ніж в Україні. Повертаємося всі разом. ­Перехід паспортного контролю обох країн забирає 15 хв.

Баба Марія накульгує, бере під руку Галину.

– Завтра мені ще корову подоїти, бо дочка на роботі. Може, давай на 10-ту тут стрінемось? Зміна польська наче добра – кажуть, Войчковський буде. Можна буде щось пронести.

О 17.00 всі роз'їжджаються маршрутками по сусідніх селах. Через 2 год. я вже у Львові. У мене вдруге в житті набрякли ноги. Вперше це було також на польському кордоні два роки тому. З автобуса "Львів–Варшава" польські прикордонники не випускали українців 4 год.

×