"Про сенс життя подумаю після 65" - Святослав Піскун

 

Я працював у органах прокуратури в ті часи, коли цим можна було гордитися. Нам не було відомо про хабарі, комерцію, панібратство та кумівство. Для нас найбільшою подякою було те, коли ми колективом збиралися у прокурора, випивали дві­три пляшки горілки, заїдаючи салом. При цьому не питали у шефа, де він бере цю пляшку. Але розуміли, що не купує.

За 20 років багато людей посадив у тюрму. Будучи слідчим, доводилося допитувати різних злочинців – убивць, ґвалтівників, крадіїв, педофілів.

Одного разу за ґрати сів невинний. Працівника цирку звинуватили в зґвалтуванні. Були докази – порвана одежа, сліди його біологічної тканини на жертві. Та він не був схожий на ґвалтівника – високий, міцний, вродливий – його жінки й без того мали би любити. Коли я висунув звинувачення, він розповів, що під час гастролей у Франції домовився залишитися за кордоном. Це був радянський час. Його підставили.

Не хочу повертатися в Генпрокуратуру. Життя спаплюжило всі правоохоронні органи й суди. Для мене Генпрокуратура, куди я тричі заходив, вже як рідна хата. А хочеться пожити в готелі.

У Верховній Раді комфортно. Розумію, що там відбувається. Тільки не подобається штампування законів. Хтось вигадав, що чим більше парламент приймає законів, тим краще працює. Це – маячня.

Моя бабуся ворожила на картах, шептала, лікувала дітей. Померла в 96 років. Жила в селі Дитятки Чорнобильського району. Біля її будинку завжди стояла черга. Вона ніколи ніде не працювала, не ходила на город, але в неї все було – люди приносили. Якось моя дружина приїхала з друзями до бабусі пошептатися, погадати. Баба каже одному чоловікові: у тебе вдома біда, жінка вмирає. Він не повірив. Але сіли в машину, повернулися. У його жінки інфаркт стався, застали "швидку" біля хати. Як тільки Михайло Горбачов став президентом СРСР, баба сказала, що Україна буде незалежною.

Коли був дитиною, бабуся говорила, що Славік буде великою людиною. Я тоді думав, що здоровий виросту. Вона не любила шептати нікому з родичів. Бо рідна кров не заговорюється. Її дар передався трохи моєму батькові й мені. Якщо прокляну – людина помре. Бачу рак на початковій стадії. Кілька моїх друзів спершу ображалися, коли казав. Їхали до лікаря. Потім дякували, бо прожили на два роки довше.

Батько був завучем у школі, вчителем біології та хімії. Я ніколи не бачив його в пом'ятих штанях чи піджаку. Під сорочку підв'язував шарф. Навчився цьому, коли воював у Європі. Я його називав джентльменом із Дитяток.

Від батька в мене не було секретів, ми дружили. ­Ніколи не забуду, як він записався в УНА­-УНСО і збирався їхати в Крим воювати з Юрієм Мєшковим (президент Автономної Респуб­ліки Крим у 1994–1995 роках. Відстоював зближення з ­Росією. Збирався ввести в Криму рублеву зону, увійти у ­віськово­­політичний союз із Росією, надати кримчанам російське громадянство. – "Країна"). Приїжджаю. У нього на стіні висить прапор, лежать чорна беретка й наточена шабля. Питаю: може, я замість тебе поїду? Каже: ні, тебе можуть убити, а треба дітей піднімати. У Крим його так ніхто й не пустив.

Двічі в житті батько бив різками. Я років у 10 поїхав на велосипеді з друзями в ліс. Заблукали й півтори доби там сиділи. Нас шукали всі на світі. А вдруге – вони з мамою пішли на весілля, закрили мене вдома. Я вибрався через вікно й забув його зачинити. Хтось заліз у хату і вкрав посуд. Батько бив так, що мама зі спини виймала скалки. Я тоді на нього дуже ображався. Зараз – ні.

Якщо дізнаюся, що візьмеш хабара, відрубаю тобі руку, казав батько. Я ніколи не брав хабарі й не крав. Колись у дитинстві один раз узяв журнальчик, який дуже сподобався. То не знав, де його в хаті сховати, щоб не дай Бог не знайшли.

Мама була дуже добра. Казала: "Сину, щоб бути з батьками в мирі, треба жити окремо". А ще пам'ятаю її слова: "Не бійся смерті. Я помру, і ти помреш, і діти твої помруть. Помруть усі, хто народилися. Головне, як прожити це життя". Мама згоріла, коли я працював слідчим. Батьки приїхали до мене на день народження в Ірпінь. Я був на роботі, батько – у Києві, коли зайнялася кухня. Що сталося – досі не знаю.

Вихованням дітей займалася дружина. Я – на роботі.

Діти кажуть, що люблять мене. Але головне, що я їх люблю. Син приходить зі школи й завжди запитує, де батько і коли буде. Ми з ним пишемо шкільні твори. Я в нього редактор, а мама – коректор. Після нас знаходить п'ять помилок. Тому тепер працюємо в комп'ютері, який одразу виправляє. Таким чином позбавили маму щастя наїжджати на нас.

Я, до речі, на дружину не наїжджаю. Це вона мене грузить. А я роблю вигляд, що погано чую.

Дружина повинна вести господарство, виховувати дітей, бути розумною. Інакше може створити проблеми чоловіку, накрутити його. У мене дружина дуже розумна. Колись я розсердився на одного політика, прийшов додому, кажу: післязавтра прийду на телебачення і дещо про нього розкажу. А вона: "Навіщо? Через тиждень усі забудуть, що ти про нього сказав, а про тебе говоритимуть, що ти здав вашу інтимну розмову".

Онучку побачив уперше, коли їй був майже рік. Я не дуже хороший дідусь. Може тому, що син ще малий, вся моя любов дістається йому.

Жалкую, що свого часу не вчив хімію, фізику, геометрію, не приділяв увагу мовам. Святик у 11 років знає чотири мови: російську, українську, французьку й англійську.

Хочу, щоб син був бізнесменом, ні від кого не залежав. Він хоче бути президентом. Каже: "Пап, а що, це нормальна робота. Закінчу Київський інститут міжнародних відносин, потім Гарвард. Усі президенти США його закінчували, а в Україні – жоден. Усі казатимуть: так це ж Святослав Піскун, який закінчив Гарвард. Тому й можу бути президентом".

Швидко приймаю рішення, думаю не більш як півсекунди. За мене це робили тільки в армії.

Я – добра людина.

Не можу сказати, що в мене з Богом дружні відносини. Я – віруюча людина, люблю ходити до церкви. Але не знаю ні однієї молитви. Торік наприкінці серпня був із сином на Афоні. Три дні жили в келіях. Коли повернулися, мені стало легше. Не скажу, що переглянув ставлення до життя. Але зрозумів, що не треба поспішати жити. Попереду в тебе вічність – царство небесне.

Кілька років тому в Єрусалимі у мене була можливість залишитися самому й помолитися біля Гробу Господнього. Там є отвір, куди треба засунути руку, щоб торкнутися гробу. Я взяв два хрестики для дітей, просунув руку й сказав: "Господи, я ніколи в тебе багато не просив. Зараз дуже прошу: щоб моя родина була здорова, донька народила дитину і щоб я третій раз став Генпрокурором". Я все отримав. Після того більше нічого не просив. Не хочу зловживати Його добротою. Приходжу в церкву тільки подякувати.

Вірю в гороскопи. 15 років тому зранку почув: "Сьогодні ви зустрінете незвичайного друга". Виходжу з дому, під хвірткою стоїть собака. Я впустив. Він забіг на кухню, дочка кинула котлету. Собака з'їв, упав на підлогу і залишився у нас на 10 років.

Маю справжню зірку в сузір'ї Кассіопеї. Названа на мою честь. Буде світити декілька мільйонів років. Друзі з Москви подарували на ювілей.

Почуваюся на 40 років. Щоранку роблю фізичні вправи або пробіжку. Інколи ходжу в тренажерну залу. Салонів краси не відвідую.

Маю лозунг: "Чини, як треба, і будь собою".

Легко прощаю образи. Але деяке зло пам'ятаю і можу помститися.

Читаю історичні книжки. Люблю Грецію, Рим, готів та франків. Подобаються героїчні натури, які розуміли, що приносячи себе в жертву, вони щось вагоме здобудуть для своєї країни. А просто повіситися – великого розуму не треба. Як то кажуть: ні собі, ні людям.

Вважаю себе багатим. Вистачає на хліб з маслом та ікрою, на автомобіль. Більше не треба. Аби не забрали те, що є.

Якби мені довелося залишити собі тільки три речі, я би взяв одяг, авто та кредитну картку.

Щоб вивести мене із себе, треба дивитися в очі і брехати. Коли я злюся, стукаю по столу і матюкаюся.

Про сенс життя подумаю після 65. Я ще не готовий до такої глибокої аналітики.

Люблю слухати й співати шансон, маю п'ять тисяч записаних пісень. Люблю китайську їжу, наприклад, качку по-­пекінськи. А ще смажену картоплю із салом, котлети зі свинини, червоне італійське вино. Та на вечерю вимушений їсти не те, що люблю. Мені можуть дати два йогурти, сир зі сметаною й бутербродик із ковбаскою.

Щастя – це бути здоровим і не жити в бідній країні. Спілкуватися з людьми, які не заздритимуть, що маю хорошу машину чи костюм.

Люди йдуть у владу через амбіції або заради грошей. За 20 років у державі нічого не змінилося. Хто дорвався до "корита", той і досі там. Людина не змінюється. Хто звик сидіти на "дурних" грошах, до останньої краплі крові захищатиме свою позицію. Він не бачить іншого життя, ніж влада і гроші. Це брехня, коли говорять, що багатий на державній посаді не братиме хабарів. Він буде ще більше витягувати. Бо розуміє, що це – тимчасово.

Я багато думаю над тим, що мені соромно за деякі речі, які я робив. Дослухався до порад президентів, будучи на посаді генпрокурора.

Ми звикли, що політики обіцяють, нічого не роблять, а за них знову голосують. Народ занадто добрий. Думає: аби не війна.

×