"Совок" в армії та проблеми жінок у ЗСУ: військова про особливості служби та реакцію побратимів на її бісексуальність

6

60 538 жінок працювали у ЗСУ, станом на 1 березня цьогоріч. Із них – 42 898 військовослужбовиць.

Серед тих, хто нині боронить Україну від загарбників – 24-річна Марія з Кіровоградщини із позивним "Айві". У війську вона спершу працювала діловодом, але потім перевелася у пункт управління іншого підрозділу. У її планах – брати участь безпосередньо у бойових діях на лінії зіткнення.

Марія згодилася поговорити з кореспонденткою Gazeta.ua про особливості служби в армії для жінок. Розповіла про залишки "совка" у війську та про те, як її сприймають в ЗСУ, знаючи про її бісексуальну орієнтацію.

Після початку повномасштабки волонтерила з подругами. Потім зрозуміла, що хочу робити більше. Мобілізувалася у підрозділ до друзів. Спершу була діловодом, а зараз перевелася на бойову посаду – в тактичний пункт управління. Це логічне рішення, бо з дитинства хотіла бути військовою.

 

У моїй родині всі чоловіки – військовослужбовці, льотчики. Жінки – педагоги. З мене вчительки не вийшло: зрозуміла, що не моє. У дев'ятому класі намагалася вступити в академію, але мені сказали, що з моїм зором – це не варіант. Зараз зі своїми "мінус пʼять", чудово почуваюся на фронті.

Рано чи пізно всім доведеться йти на війну. Ліпше іти самій та обрати підрозділ, ніж чекати поки до жінок дійде примусова мобілізація. Не хотілося, щоб закинули кудись в піхоту, де я нічого корисного не зможу зробити. Написала друзям: "Забирайте мене".

Батько вже був мобілізований, коли я сказала, що йду на війну. Сказав, що йому б не хотілося, аби була в армії. Але мене зрозумів. Мама відреагувала доволі спокійно. Сказала, що не сумнівалася, що так буде. І сама би пішла, якби не ще одна дитина. З татом намагаємося не розповідати їй тривожних новин.

Коли була діловодом – нікуди не їздила. Ця робота не дуже моя, хоч і потрібна. На щастя, знайшла заміну, передала знання і тепер спокійно працюю на пункті управління. Це місце, де перед нами багато екранів, на яких транслюється робота аеророзвідки. Ми коригуємо, куди летіти, а куди ні. Іноді виконуємо роботу диспетчерів: записуємо все, що відбувається, говориться. Коригуємо роботу артилерії, виявляємо ворожі дрони. Якщо є потреба – супроводжуємо штурми.

У вільний час вчимося літати на бойових безпілотниках. Хочу у майбутньому доєднатися до групи ударних дронів, щоб самій бути на передовій.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Ми законсервовані. Проживемо сто років" – як мешкають люди у найдовшому місті Європи

Тут мені спокійніше (на фронті – Gazeta.ua), ніж в тилу. Почуваюся там не на своєму місці, а тут контролюю ситуацію. Знаходжуся поруч зі своєю командою та у будь-який момент можу надати хоча б домедичну допомогу. Це адреналін, до якого звикаєш.

У нас досі (в армії. – Gazeta.ua) залишився величезний "совок", бюрократія. Намагаємося з командою щось змінити, але це дуже муторний процес. Старі діди-майори, які звикли все життя робити по-своєму – не бачать сенсу в інноваціях. А молодше покоління у свою чергу не сприймає ті ж журнали обліку журналів. Усі ведуть облік в Excel, а потім мусять переписувати ручкою в журнал. Адже при перевірці його треба показувати. Сподіваюсь, ми станемо свідками переходу на цифрову армію.

 

Це тяжко рухається, бо багато людей звикли до поганого. Вони не хочуть нічого змінювати. Серед старших офіцерів є класні професіонали, але трапляються і старі маразматики. Ці люди заохочують сексизм. Кілька днів тому почула: "Тобі ще дітей народжувати, ніяких бойових посад". У такі моменти хлопці просто намагаються мене кудись відправити в магазин, дають завдання. Все для того, щоб я не послала якогось генерала чи полковника.

Бути жінкою в армії – незвично. Можливо і хлопцям теж, бо військо – це зріз усіх верств суспільства. У цивільному житті ми можемо обирати з ким спілкуватися, а тут треба жити разом, працювати, ефективно виконувати задачі. Буває, просто дивишся на людину і думаєш: "Боже, ти ж за життя навіть двох книжок не прочитав, а розказуєш, що я дура". Такі діди переважно не люблять, коли дівчата відкривають рота. Навіть якщо пропонують якісь класні зміни, то до жінок менше дослухаються, ніж до хлопців.

У нашому підрозділі немає поділу на гендер, стать. Коли переводилася сюди, то відразу сказала майбутньому командиру: "Готова робити все, але за умови, що не сидітиму в тилу". Бо у попередньому підрозділі на бойові дівчат не брали. Хоча адекватних аргументів не було. Окрім того, що під час обстрілу нас першими будуть евакуювати. Хоча я вмію водити і сама можу когось вивезти.

Була ситуація, коли приходила до одного з командирів і не могла зрозуміти, що зі мною не так. Відчувала, що не хоче йти назустріч, робив дивні зауваження. Потім мені сказали, що він проти дівчат в армії. Зі звичайними солдатами чи сержантами можна вирішити такі питання. Але коли приїжджає перевірка й полковник говорить, що дівчатам в армії не місце, то до кого піду скаржитися? Писати Залужному у Facebook не буду. Лишається або промовчати, або сказати, що не влаштовує. Однак у другому випадку не варто дивуватися, що перевірка приїжджатиме частіше.

На новому робочому місці другого дня образила підполковника. Він зайшов і допустив недоречний коментар про те, що робота стоїть, бо гарні дівчата з'явилися. Я відповіла: "Не знаю, де ви побачили дівчат. Тут тільки військовослужбовці". Він пішов комусь розказувати, що солдат огризається цілому підполковнику.

Бувають складності на побутовому рівні. Дівчатам треба трішки більше приділяти уваги гігієні. Ми зазвичай самі організовуємо собі зручності, наскільки це можливо. Взимку воду гріли у відрах на буржуйці. Поставили собі відгородження, тазики. І з піввідра можна помитися, навіть голову.

 

Найбільша проблема, що дівчат не хочуть допускати на бойові посади. Я можу надавати певний рівень меддопомоги, але це не те, що роблю максимально ефективно. Штаб – це також важливо, але це не має стати хрестом. Коли хотіла працювати з мінометною батареєю, мені сказали: "Там же брудно".

Хлопці іноді починають до дівчат залицятися. Тому мені легше спочатку виставити кордони. Може комусь це подобається, але для мене – це дискомфортно. Прийшла сюди не на б*ядки і не Tinder скачувати.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Від скромного учня до "залізного генерала": що про Валерія Залужного розповідають у школі та як вітають

Іноді з першого разу не розуміють. Стає неприємно. Тоді йду до командира або дзвоню чоловікові. Він теж військовий. Зустрілися в армії. Спершу на нього не реагувала. А потім вийшло, що почали зустрічатися й одружилися. Хоча все життя говорила, що не вийду за військового.

Під час обстрілів не було такого, що "все життя перед очима". Коли розумію, що в нас прилетить – у голові одне: "Є*ать". Якщо я за кермом, то намагаюся не реагувати на події за вікном. Можу сказати, щоб усі виходили з машини.

Страшно, коли близькі не виходять на звʼязок. Коли чоловік не ставить той довбаний "+", то починаю накручувати себе.

 

Знаю хлопців, які воювали більше року і не мали поранень. Коли ж побачили першу відірвану пʼятку – були панічні атаки. У всіх різна реакція, це нормально. У моєму колі спілкування тільки дівчата, які добровільно пішли на війну і знали, що побачать кров і смерть.

Коли починаються відмовки (у людей, які уникають мобілізації. – Gazeta.ua) про поганий зір, я злюсь. Тут немає нікого абсолютно здорового. Служать з поганим здоровʼям, інвалідностями, літні люди. Ми всі народжені не для війни. Але зневажаю позицію "тікання від військкоматів".

Є люди, які багато волонтерять і на таких рівнях, що я б ніколи не змогла. Волонтери – це стовп, на якому тримається армія. Якщо людина впахує і робить все можливе для перемоги – то моя велика шана й подяка. Але не розумію здорових хлопців, які шукають відмазки на кшталт "я не пожив життя" або "я айтішник і багато доначу".

Не треба переконувати і вмовляти тих, хто не хоче (іти у військо. – Gazeta.ua). До них у свій час повістка прийде. У нас спершу були тільки добровольці, але потім зʼявилися й ті, хто не хотів йти на війну. Багато з них стали класними бійцями.

Я шкодую, що пізно пішла на війну, наприкінці весни 2022-го. Хотіла би зараз мати більше досвіду.

Ніколи не приховувала свою бісексуальність. Не ходжу обгорнена у веселковий прапор, просто в розмові проскакує. Люди по-різному реагують, але зазвичай нормально. Бо ми всі – колектив. Максимальна реакція: "О Боже, не хочу про це говорити". Тут є люди з дуже правими поглядами, але різні погляди не мають заважати роботі.

 

Якщо спокійно пояснювати, то ЛГБТК+ хочуть видимості не для того, щоб напасти на бідного гетеросексуала, а для того, щоб їм не заважали жити. Якби я зараз мала стосунки з дівчиною, то хотіла б, щоб вона мала доступ до мене в лікарні. Чи могла би першою прийти, якби я загинула. Але за законом це поки неможливо.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Чоловік почав кидатись. Став наді мною у позу" – як українки вперше їхали в жіночих купе

У підлітковому віці всі дівчатка грали у "пляшечку" і цілувалися (військова розповідає про те, як уперше відчула свою бісексуальність. – Gazeta.ua). Згодом зрозуміла, що мені хочеться йти далі – не просто поцілуватися, а проводити більше часу, переспати з якоюсь подругою. У відповідь чула: "Ні, я тільки по хлопцях". Якийсь час теж думала, що це не нормально.

Не було моменту, коли оголосила про бісексуальність. Просто пішла на побачення з дівчиною, потім – з хлопцем. Потім знову з дівчиною.

 

Зробила пост у соцмережі про день видимості бісексуальних людей. Мама почала дзвонити й питати: "Навіщо таке постиш? Бабуся дивиться твої соцмережі". Ми довго сварилися на цю тему, мама переживала. Потім почала шукати інформацію, розбиратися, їздила на тренінг: як спілкуватися з дітьми на цю тему.

Ми ніколи не зможемо прийти до утопічного ідеалу. Бо ніде у світі немає нормально ставлення до "інших". Нам є, куди прагнути у законодавчому аспекті, щоб можна було влаштовувати своє життя. А у суспільстві завжди будуть радикальні праві й ті, кому це не подобається. Люди мають різні точки зору.

Після демобілізації з чоловіком не будем працювати якийсь час. Тому зараз гроші, які не витратили на підрозділ – відкладаємо. Можливо, треба буде полежати в психіатричному відділенні, прокапатися після контузій. Іноді говорю з подругами, що можна буде зібратися разом або поїхати кудись. Але чітких планів немає. Бо не ясно, на коли їх будувати.

×