Американський журнал "Нью-Йоркер" відібрав п"ятьох письменників, які мають шанси отримати Нобелівську премію.
Серед них — німецький письменник Інґо Шульце, 44 роки. Минулого тижня у столичному Ґете-інституті він читав уривки з роману "Нове життя".
— Мешкаю у Берліні із 37-річною дружиною та доньками, дворічною й чотирирічною, — розповідає письменник "ГПУ". — Годую сім"ю літературними читаннями. За один виступ отримую 600 доларів.
Каже, книжки пише щодня з 9-ї до 13-ї.
— Потім перекушую італійськими спагеті у соусі болонезе, п"ю каву чи пиво і знову пишу.
Каже, над романом "Нове життя" працював сім років.
— Це 790 сторінок про моє дитинство і Західну Німеччину. Я народився у Східній Німеччині, коли Берлінський мур уже стояв. Батько, професор фізики, і мама-лікарка розлучилися через рік після мого народження. Мама ходила на нічні чергування, а мене залишала на дідуся. Я мріяв поїхати у Західну Німеччину. Вважав, там іграшки з діамантів, а вся Західна Німеччина золота.
Розказує, що писати почав років у 13.
— Читав тільки казки братів Грімм. Перша власна книжка "33 моменти щастя" вийшла 1995-го. Я працював завлітом у театрі Альтенбурга. Покинув і поїхав до Санкт-Петербурга. А через шість місяців написав збірку коротких історій про життя росіян. У Німеччині вона стала бестселером.
На другий роман, "Симпл сторіз", пішло три роки. Його переклали 24 мовами, навіть арабською.
Шульце товаришує з українським письменником Юрієм Андруховичем.
— Нас познайомив угорський письменник Петер Зілагі навесні 2003-го у Берліні. Я прочитав "Московіаду" та "12 обручів" Андруховича. І написав твір "Лаудаціо" — нотатки про Україну. Читав їх у березні 2006-го, коли у німецькому місті Лейпцигу Андруховичу вручали Літературну премію. Ніхто зі слухачів так і не зрозумів, що я в Україні ніколи не був.
Із Києва Шульце полетів на Львівський форум. А звідти — на літературні читання до Швеції.
Зізнався, що німці про українців думають погано:
— Упевнені, що на вокзалах та в аеропортах у вас немає камер схову.
2 
1
Коментарі