Не перший місяць точаться суперечки навколо того, чи збирається Святослав Вакарчук іти в політику. Найліпше запитати у Святослава — чи є в нього такі плани? Чи це фантазії або інформаційні ігри українських журналістів, олігархів та поціновувачів таланту співака? Утім, частина українців підхопила цю ідею. Хочуть побачити лідера "Океану Ельзи" президентом країни.
З музикантів одразу в президенти — це дивно. Нам потрібні нові обличчя. Але досвід не менш важливий. Лише з розумінням, як працює держава, можна мати такі амбіції. Вакарчук був депутатом Верховної Ради в 2007–2008 роках. Наскільки я знаю, не подав жодного законопроекту. Тихенько відсидів рік і добровільно склав повноваження. Розчарувався в системі, де одна людина нічого не може змінити.
Не варто покладати на Вакарчука наївних сподівань. Його імовірна кандидатура на президентство дуже слабка. Це емоційна та утопічна реакція частини громадян на українську політичну й суспільну ситуацію. Не можна казати, що музикантам у політику — зась. Однак щодо потенційного глави держави не може бути жодних поблажок. Навіть якщо він популярний і співає гарні пісні.
Президентство зовсім не подібне на життя успішного музиканта. Це не має нічого спільного з навчанням у найкрутішому закладі світу (восени торік Святослав Вакарчук навчався й викладав в університеті Стенфорда, США. — ГПУ). Тим паче в Україні, де триває війна з Росією та міжкланова боротьба.
Бути президентом — це весь час мати справу з нашою реальністю, з людьми, чиновниками, поліцією. Вести мудру й успішну дипломатичну роботу з президентами та урядами інших країн, розбудовувати армію, спецслужби, інформаційну і культурну політику. А ще мати такого ворога, як Путін. Півсвіту не знає, що робити з цим божевільним. Вакарчук — точно не той, хто зможе з ним щось вдіяти.
Потенційним виборцям Вакарчука подобається його чиста біографія. Однак політика — справа брудна. Іноді навіть заради добрих намірів політикам доводиться хитрувати, прибріхувати, йти на авантюри. Позитивний результат не завжди гарантований. Для президента мало просто бути хорошим хлопцем. Це важка посада і праця, яка вимагає сталевого характеру, жорсткої політичної волі. У президентському кріслі сидіти так само приємно, як на електричному стільці.
Президент має бути максимально фінансово незалежним від олігархів. Не впевнений, що Вакарчук має таку незалежність. Він стовідсотково може стати інструментом олігархічних груп. Вони й визначатимуть, куди рухатиметься країна. Його прізвище не могло так просто з'явитися в політичних рейтингах. Сам співак відхрещується в інтерв'ю від цієї інформації. Це або маніпуляція тих, хто розгойдує човник української державності, або тестова перевірка з боку олігархічних груп. Другом і спонсором Вакарчука теоретично міг би бути, наприклад, Віктор Пінчук. Це олігарх та зять другого президента України Леоніда Кучми, хрещеного батька українського олігархічного феодалізму. Клан Кучми після помаранчевої революції залишився не при справах. Повернутися до великої політики можуть лише висунувши свого кандидата. Вакарчук добре знайомий із Пінчуком. А також із родиною колишнього президента США Білла Клінтона, у чий фонд Пінчук регулярно робить щедрі внески. Тож американський політикум гіпотетично може розглядати кандидатуру Вакарчука як майбутнього керованого президента.
Приклад залежності політиків із шоу-бізнесу від грошових мішків — мер Києва Віталій Кличко. Видатний боксер, чемпіон світу, але як міський голова — ніякий. Добре робить одне — не заважає забудовникам знищувати київські історичні місця. Про стан доріг у столиці України добре знають усі, хто сидить за кермом. Інфраструктура, безпека та комфорт жителів і гостей міста є головними завданнями будь-якого мера. З цією роботою Кличко не впорався. Тож одна справа — коли людина досягає успіху в межах власного життя. У творчості, спорті чи бізнесі. Політика — це інший рівень.
Експеримент зі співочим президентом для нашої країни — це як мінімум небезпечно. На таке можна було б піти, якби не тривала війна, а демократія була стійкою, як у США. Там діє система противаг. Конгрес, суд і президент працюють автономно. Інституції не залежать одна від одної. Такої системи в Україні немає. На те, щоб її побудувати, піде не кілька років, а цілі десятиліття.
Українці схильні ставати на одні й ті ж граблі. Оберуть Вакарчука президентом — і вкотре розчаруються. Будуть неприємно здивовані. Якщо нас ще можна чимось неприємно здивувати.
1 
1
Коментарі
1