"Перевдягнувся у жінку і хотів перетнути кордон з паспортом тещі"

7 березня на столичному вокзалі на евакуаційні потяги чекає кілька тисяч людей. До поїздів біжать сім'ями. Припаркувати автомобіль ніде. Дехто залишає автівку на дорозі. Щоб уникнути заторів, їх забирає евакуатор.

— Братишка, верни назад, — до водія евакуатора звертається власник позашляховика "Тойота". Він у куртці, схожій на однострій. На плечі висить автомат, у руках тримає дитячий візок. — Жінку з доньками відправив до Варшави. 10 днів вони спали у ванні. З дружиною домовилися: я захищаю Україну, а вона — дітей.

Водій евакуатора опускає "Тойоту" назад, розблоковує колеса. Власник їде у напрямку Солом'янської площі, де в одному з ресторанів має забрати гарячі обіди для бійців тероборони.

На сходах Південного вокзалу сидить беззуба жінка у зеленій хустці, їсть крихке печиво. Поруч стоять її синій наплічник і клітка з канарейкою.

 

— Донька Єва втекла на Захід, уже не вернеться, — розповідає іншій жінці, з якою познайомилася 2 год. тому. Обоє жили в Ірпені. — Для неї це єдиний шанс вивезти дітей без дозволу колишнього чоловіка. Зять аліментів не дає, нікуди не випускає. Документи на квартиру мені залишила. Щойно війна закінчиться, продам. Якщо буде що продавати. Дочка у минулому році кредит виплатила, ремонт зробила. Малих уже навряд чи побачу. Їм в Україну дорога закрита.

Канарейка співає. Клітку розглядають двоє хлопців-дошкільнят.

— В поезд с животными нельзя, — її співбесідниця догризає зморщене яблуко.

— Я Кешу не залишу. Хоч у жмені, але заберу. У мене, крім нього, нікого не лишилося, — власниця досипає у клітку зернята. — Пересиджу в Ужгороді й додому вернуся.

— Їду до дочки у Португалію, — говорить третя, в рожевому пуховику. — Не знаю, чи з українським паспортом мене випустять.

Її з дітьми поляки пропустили, а зять лишився. Давав прикордоннику 2 тис. дол., але завернули. На його очах затримали диверсанта. Перевдягнувся у жінку і хотів перетнути кордон з паспортом тещі.

— Вагалася, чи їхати. Але вранці прокинулася під звуки автоматної черги і зрозуміла, що більше не витримаю. У хостелі навпроти накрили кубло диверсантів, — розповідає киянка 48-річна Олена, чекає на потяг до Івано-Франківська. Його обіцяють подати на перон о 14.07.

Поруч на інвалідному візку сива жінка з слуховим апаратом у лівому вусі. — Мама має проблеми зі слухом. Без апарата вибухів не чує. Силою тягну її в коридор. В укриття бігали перші 2 дні. Я в підвалі простудила нирки, мама має пневмонію.

Відповідає на дзвінок. Її співрозмовниця говорить діалектом, обіцяє зустріти їх на вокзалі ­вночі.

— Тітка живе в гірському селі. Кличе до себе. У них купа біженців з Харкова, Дніпра та Одеси. Перший день вдавали, що українську не розуміють, а тепер говорять тільки по-нашому. Хлопці з села блокпости ставлять, тушонки на Київ збирають. А приїжджі нічого робити не хочуть. У сусіда Васі винайняли чан. Парилися пів дня. Замовляють суші, шампанське, бутерброди з ікрою. Тітка взяла мисливську рушницю і пішла до біженців. Розмова була коротка. Через годину їхні жінки плели сітки, мужики розливали "бандера-смузі". Я вмію добре шити. Тьотя зібрала по селу старі шкіряні куртки. Будемо штопати для воїнів рукавиці.

Жінка в довгій спідниці вголос читає Псалом 90-й з Євангелії. На плечі — шкіряна сумка, з неї виглядає сіамська кішка.

— Діти в Ірпені позаторік квартиру купили, — розповідає. — 22 лютого одружилися і полетіли на медовий місяць в Париж. Коли війна почалася, просила сина, щоб там і лишався. Бо як назад поїде, то більше не випустять. А він через Ягодин повернувся. Додому забіг по берци і рюкзак. 26 лютого приєднався до хлопців, з якими воював у Станиці Луганській, — витирає сльози. — Вчора ввечері дзвонив і каже: "Мамо, у мене гарні новини. Іра вагітна. В листопаді станеш бабусею. Якщо буде син, назву Вовою на честь Зеленського". Невістка у батьків на Волині, кличе мене до себе.

 

На пероні тиснява. Жінку з трьома дітьми обганяє 5 китайських студентів, які намагаються виїхати до Варшави. У купе розсаджують по 8 людей. Рудий бородань стукає у вікно четвертого купе. Передає через кватирку сумку з ноутбуком своїй дружині у плетеному гольфі. Плаче, цілує долоню і притуляє до шибки. Коли поїзд рушає, довго махає услід.

— Війна закінчиться, я вас заберу, чуєш. Поляка собі не шукай, — кричить у смартфон.

Здалеку чутно вибухи. На пероні тиснява, плачуть діти, гавкають такси і пуделі. На руках у кучерявої киянки 52-річної Ілони спить онук Богдан, 2 роки. Чекають потяг до Ужгорода, Чопа або Ковеля. Їхнє відправлення анонсують на вечір.

— Сестра у Харкові 10 днів сидить у підвалі. З'їли всі закрутки. Телефон включає раз на день. Пише, що жива. Виїжджати не хоче. Я вмовляла її вибратися через Росію, звідти летіти на Грузію. Каже: "Я на ФСБ працювати не буду. Там наших вербують". Молюся за неї. Кожна розмова має присмак останньої.

Видаляє зі смартфона застосунок "Повітряна тривога", бо внук лякається і плаче.

— Замість сирени у нас тепер кіт, — показує на кошик. — Він відчуває тривогу і першим біжить у ванну. Через кілька хвилин після цього чуємо вибухи. Син воює, невістка пішла в тероборону. Я думала, вона там борщі варить, а вона буса з роботи взяла. Вивозить з Ірпеня мам з дітьми.

— За 12 днів рідні стали чужими, а чужі рідними, — прикушує нижню губу. — Свати виїхали у Польщу, а внука не забрали. Родичів у Росії викреслили зі свого життя назавжди. У мами брат працював викладачем у військовому ліцеї в Москві. За тиждень до війни нам прийшла телеграма, що дядя Боря помер від серцевого нападу. Потім його дочка написала в "Однокласниках", що папа попереджав про війну ще до Нового року. Нам не співчуває. Говорить, що Путін знає, що робить. Ми знайшли спосіб їй помститися. Подзвонили у школу, де вона працює. Сказали, що замінована. Хай на своїй шкурі відчує, як це жити у страху.

Оголошують посадку на потяг у місто Рахів на Закарпаття. Відправлення о 15.02. Тачку-кравчучку тягне за собою киянка Світлана Антонюк, 48 років.

— Якщо НАТО небо не закриє, його для нас закриє Бог, — каже вона. — У 40 років втікала від путінської орди в Донецьку, тепер орки догнали мене в Києві. Дочка виїхала 24 лютого. Я лишилася. У магазині під домом яєць, борошна і молочки нема більше тижня. Приїхала допомога зі Львова. На одні руки давали кілограм гречки, літр молока, буханку хліба, палку ковбаси. Сусід Льоша взяв один пайок. Через годину прибіг по інший. Чула, як по телефону хвалився, що продав і заробив 200 гривень на папіроси. Пішла і пожалілася на нього теробороні. Він у нас любитель на 9 мая ходити з георгіївською стрічкою.

Замість рингтону лунає гімн України. Світлана відкриває телефон-жабку.

— Лесь, кажи швидше, бо я вже сідаю в поїзд, — говорить у слухавку. — Не заводі тєстомєса нема? А Катька? Малих у Польщу вивезла. Таня і Валя бояться. Думаєш мені не страшно? Добре, лишаюсь, — повертає у напрямку до підземки. — Жанна, їдь без мене, — каже до подруги-пенсіонерки. — Із хлібозаводу дзвонили. Просять вийти на зміну, нема кому тісто місити. Люди не будуть сидіти без хліба. Я приїду через пару днів, обіцяю, — обіймає і тягне "кравчучку" у підземний перехід.

"Газету по-українськи" можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×