"У нас тут сусіди непрості — половина донецьких"

Через протистояння на вул. Грушевського в Києві з житлових будинків повиїжджали мешканці.

Двері двох під'їздів 5-поверхівки на вул. Грушевського, 4а зачинені. На нижніх двох поверхах працюють фірми, на верхніх — 12 квартир.

— Мы отсюда уже выезжаем из-за беспорядков, — каже в домофон жінка з квартири №18.

Двері квартири №14 відчиняє Ася Власенко, 62 роки. Запрошує до 4-кімнатного помешкання. Вікна виходять у двір, а далі — вулиця, де тривають протести.

— Перші два місяці Майдану в нас усе було спокійно, — жінка сідає за стіл перед ноутбуком і маленьким старим телевізором. Сиве волосся підстрижене під каре, одягнена в брюки і рожеву спортивну кофту.

— Перші два дні після 19 січня (протистояння на вул. Грушевського розпочалися в неділю, на Водохреща. — "ГПУ") я не виходила з дому, бо захворіла, — береться за обмотане марлею горло. — А 22 січня о 8.00 прокинулася від вибухів, будинок ходив ходуном, — дивиться на стіну завтовшки 80 см. — О.9.00 забігали в двір протестувальники, сильно блювали, хапалися за голову й виходили. А десь опівдні через двір бігли чоловік 30 медиків, переважно дівчата, — каже крізь сльози. — Багато хто ніс на собі поранених. Їм услід полетіли три гранати. Весь день була сильна біготня. В десятій вечора у вікнах не світилося, бо всі люди злякались і виїхали. Я почула гуркіт. Десятеро хлопців із протестуючих стукали по вікнах першого поверху, намагались відкрити двері. Подумали, що тут ніхто не живе. Я включила всюди світло і закричала в кватирку: "Хлопці, припиніть!". За хвилину їх не стало.

У цій квартирі Ася Василівна живе 40 років. Останні сім — на пенсії, за професією — інженер-геодезист. Її 40-річна донька Світлана виїхала з чоловіком і двома доньками в Канаду 12 років тому.

Двір Академії наук завалений сміттям. Один прохід перегороджений перевернутим синім мікроавтобусом, другий — білим бусом із пробитими шинами і вибитим склом. Протискаємося у вузький прохід біля стіни. У наступному дворі смикають ручки дверей троє чоловіків у касках.

— Як ви тут пройшли? Ви що не знаєте, що на даху цього будинку лежать снайпери? — каже чоловік із густою чорною щетиною. — Ми — розвідники, — сторожко озирається в бік заваленої сміттям і контейнерами арки. За потьоками на стінах і землі видно, що тут — туалет. — Якщо тут перескочити по гаражах і перелізти через бетонну стіну, можна потрапити до "Беркутів", — на засніженому даху напроти арки видно багато слідів. На крутій горі видніється Жовтневий палац.

— У Маріїнський парк нереально зайти — матюки стоять. То тітушки бухі шляються. Вийшла з собакою погуляти, так до мене почав приставати якиїсь. Познакомитись хотів, до столу запрошував десь там в їхніх палатках на "стопарік". Мєнт відігнав від мене його, — розповідає 27-річна Алевтина Петрів. Одягнута у лисячу шубу та високі чоботи. Живе у будинку №28/2 на вул. Грушевського. — У нас всі сусіди пороз'їжджались. Особливо, коли почали палити резину. Я два дні за містом ночувала в готелі "Колиба".

У воротях при вході до двору будинку, де живе Алевтина, стоять троє солдатів Внутрішніх військ зі щитами. Пропускають за паспортом чи разом із місцевим.

— Я паспорта не беру. Хлопці там із поніманієм, уже вивчили всіх місцевих. У нас тут сусіди непрості — половина донецьких. Так ті перші кудась свінтілі, — заходить до арки. — Ну що, хлопці, сьогодні всьо спокійно? Машину мою не вкрали?

Біля гастроному в Кріпосному провулку, неподалік місця протистояння, стоять шестеро бійців зі щитами. Ще двоє — купують печиво. За кілька хвилин ідуть усі гуртом.

— Ще два тижні тому вони по одному до нас бігали скуплятися, — продавщиця, жінка років 50, кидає погляд у слід солдатам, які розпихають по кишенях печиво та "снікерси". — Тепер — тільки з прикритієм. До них не раз люди приставали — "за що ви вбили людей біля стадіону".

"Намагаюся менше фотографувати, щоб не отримати по голові"

Два місяці живе у заблокованому "Беркутом" районі одеський дизайнер інтер'єру 36-річний Дмитро. Півроку тому переїхав до Києва. Винаймає квартиру в Музейному провулку — навпроти Національного художнього музею на вул. Грушевського. За 100 м від його під'їзду стоїть кордон силовиків.

— Щодня кілька разів проходжу повз "Беркут". Відповідаю, куди йду. Завжди пропускають, — розказує Дмитро. — Після 19 січня ходжу в обхід Європейської площі. Хоча по Грушевського можу пересуватися вільно. Та зайвий раз не хочу. До барикад не підходжу, намагаюся менше фотографувати, щоб не отримати по голові. Це найбільша незручність. Додому зайвий раз не бігаю.

У помешканні Дмитра чути вибухи. У двір залітають петарди.

— Хто мав можливість, із Музейного провулку з'їхав. Не видно машин, — продовжує. — Було страшно, коли над будинком стояв дим від шин — думав, то ми горимо.

Анна БАЛАКИР