Мій дід воював із німцями від першого дня до останнього. Йому влітку буде 92 роки, але він при добрій пам'яті і доброму розумі. Мій дід живе у Росії й відмовляється вірити, як і більшість тамтешніх ветеранів, що Росія пішла війною на Україну. Не вкладається в дідовій голові, що Росія напала на його рідну батьківщину. Та коли почув, що дорогу бійцям, які воювали на Донбасі й зібралися додому, перепинив на кордоні російський озброєний загін, стрепенувся:
— Вони що — заградзагін виставили?
Нинішня реальність збіглася з давньою дідовою реальністю. І, може, вперше в його душу закралася підозра: а війна, схоже, йде…
Хто не знає про заградзагін, поясню. За спинами радянських солдат, яких піднімали в атаку на гітлерівців, Сталін частенько ставив енкаведистів із кулеметами, позбавляючи піхоту права на відступ. Так звані загороджувальні загони (російською — заградительные отряды, скорочено — заградотряды).
Я не знаю, який наказ мав російський "прикордонний загін", але факт залишається фактом. Бойовиків Гіркіна, які покинули територію воєнних дій, у Росію не пустили. Не дозволили перетнути кордон. Свої не дозволили.
Справді схоже на заградзагін.
Можливо, у дідовому серці на якусь мить ворухнулося співчуття. Не питав. Ми оберігаємо його від зайвих потрясінь.
А мені страшно не за "туристів Путіна", що настрілялися по живих людях і захотіли додому, а їм замість ордена — дуло у груди чи у спину. Росії люди з кривавим досвідом терористів не потрібні. Вони для Путіна — страшніші за "Правий сектор". Ярош із командою — чужі й навряд чи прийдуть. А бойовики Гіркіна, дончаки, кадирівці, інша злочинна шушера — свої, рідні. Росіяни, які набули досвіду борні проти законної влади і вкусили смак хоч маленьких, але перемог у війні з нею. А це дуже небезпечно.
Тож додому у кривавих "туристів Путіна" тепер три шляхи. Або йти таємними нічними стежками, як прокрадались в Україну. Або прориватися з боєм, збившись у групи. Але ж зустрінуть далі… Або — у рефрижераторі з холодильними камерами на 40 осіб, в якому вивозили нещодавно терористів, що загинули у донецькому аеропорту.
Але, повторюю, мені їх не шкода. Вони — загарбники. Терористи. Вбивці. Вони вели і ведуть проти моєї Батьківщини найпідлішу з можливих війн.
Мені страшно за Донбас. За тамтешніх мешканців. Адже від минулого тижня статус "туристів Путіна" змінився. Віднині вони — смертники. За їхніми спинами тепер не матінка Росія, яка прийме в обійми своїх сміливців. За їхніми спинами — озброєні кулеметами сталінські заградзагони, реставровані на такий випадок цинічним пітерським коротуном. А смертникам, як відомо, і втрачати нічого, і сподіватися немає на кого. Смертники здатні затіяти на прощання кривавий кураж.
Сподіваюсь, у штабі антитерористичної операції усвідомлюють, що загнані в кут звірі набагато небезпечніші, ніж ті, які мають шлях до втечі або нору, де можна сховатися.
Прислані Путіним терористи нині саме такі — загнані в кут звірі. У них рідна Росія забрала зворотні квитки, а з ними — надію повернутися додому. Хіба що — у рефрижераторі з холодильною камерою.
3 
1
Коментарі