Роза та Сергій Скляренки взяли на виховання двох сестричок

Роза і Сергій Скляренки з села Улянівка Переяслав-Хмельницького району на Київщині взяли на виховання двох сестричок — Сашу і Людмилу (праворуч). Їхня рідна матір спилася — Автор: фото: Валентина Батрак

Місяць тому в селі Улянівка Переяслав-Хмельницького району на Київщині відновили дитячий садок "Сонечко". Заклад не працював шість років. Завідує ним 36-річна Роза Скляренко. Позаторік вона із чоловіком-підприємцем 43-річним Сергієм узяла на виховання двох сестричок — 2-місячну Олександру та 1,5-річну Людмилу. Їхніх батьків-алкоголіків позбавили прав.

— Я своїх батьків не пам"ятаю, — Роза Іванівна сідає за стіл з папками у своєму кабінеті. — Вони пиячили, а мене 4-річною забрали в інтернат. Там усі наголо пострижені, в однакових платтячках, туфлях. 9-річною я лежала в лікарні. Мамочкам із дітками допомагала. Мене всі любили, бо ж сирота. Одна жіночка виписалася й розповіла у своєму селі про мене. І ось приїздить ціла армія жінок подивиться на мене. Показують на сиву жіночку: "Хочеш, щоби вона стала твоєю мамою?" Кажу: "Хочу". Марії Яківні Ковтун — прийомній моїй — тоді 48 років було. Привезла мене додому. Микола Павлович, її чоловік, питає, що хочу на сніданок? "Смажену картоплю", — відповідаю. "А на обід?" — "Смажену картоплю". — "А на вечерю?" — "Смажену картоплю", — сміється. — Це для мене такий делікатес, що й за золото не купиш. Я ж іншої їжі в інтернаті не бачила.

Твоя Саша впісялася, а мені треба казки іншим читати, бо не заснуть

Ковтуни розшукали старшу на два роки сестру Рози.

— Таміла сьорбнула інтернатівського життя через край. Не слухалася, а за два тижні попросилася назад. Після того бачила її тільки раз, коли в неї вже дитина була. А чотири роки тому написала мені. Вона пила, жила нерозписана з чоловіком, народила трьох дітей — і всіх у неї забрали. Адреси не залишила, не знаю, чи жива тепер вона. Ми з чоловіком хотіли узяти до себе її діток. Доки шукали їх, ходили на тренінги для прийомних батьків — їх уже всиновили. Запропонували нам узяти інших. У нас вже було двоє доньок: 18-річна Ганна і 12-річна Руслана. Я вийшла заміж після десяти класів. На весіллі один хіромант сказав: "У вас буде багато дітей". А ми з Серьожею запланували: як у нас буде дім, господарство, зробимо для когось те, що зробили для мене, — допоможемо хоч одній дитині. А взяли двох — бо рідних не розлучиш.

10 років тому Роза повірила в Бога.

— Старша донька хворіла на ревматизм серця — ускладнення після ангіни. Два місяці лежала в лікарні, страшеннно боліли кістки. Щогодини їй давали уколи. Аналізи погані, лікарі мовчать. Аня могла стати інвалідом. І я стала на коліна. Благала: "Якщо дитина видужає, завжди ходитиму до церкви". Наступного дня аналізи Ані нормалізувалися, вона почала їсти. Хвороба відступила. Я поїхала в райцентр, а там у церкві замок на дверях, батюшка вихідний. Поїхала в неділю — знову зачинено. І тут в автобусі Бог посилає мені євангельську християнку, — перебирає пальцями помаранчевий шарфик. — За ніч перечитала "Новий заповіт". Так плакала, бо шкода було Христа.

— Твоя Саша впісялася, а мені треба казки іншим читати, бо не заснуть, — вихователька у білому халаті заглядає у кабінет.

Роза Скляренко йде у спальню. Там 12 дітей віком до шести років лежать у нових ліжечках. Сплять не всі. Кілька голів підводяться. Завідувачка забирає смугляву доньку в іншу кімнату переодягати. За нею чимчикує старша сестра. У дівчинки блакитні очі і світле волосся. На сестру не схожа.

— Я Сашу дуже тепло одягаю. Вона в лікарні лежала з пороком серця. Але Господь зцілив її молитвами. Лікарі з київської клініки Амосова не повірили, що хвороба минулася. А тепер у неї вегетосудинна дистонія — ніжки й ручки мерзнуть.