"Третий Майдан будет? Или вы думаете, что мы здесь все совсем мухоморы?"

3

ЯК ПІСЛЯ ОКУПАЦІЇ ЖИВУТЬ СЛОВ'ЯНСЬК, КРАМАТОРСЬК І МАРІУПОЛЬ

– ДАЖЕ НЕ ДУМАЙ ОДЕВАТЬ ЖЕЛТО-ГОЛУБУЮ КОФТУ И СТАРАЙСЯ ГОВОРИТЬ НА РУССКОМ. Там не все патриотами стали, хватает придурков, – попереджає перед поїздкою на Донбас знайома Аня. Вона родом зі Слов'янська. Це місто з кінця квітня перебувало під контролем терористів. Українська армія звільнила його 5 липня. Бойовики втекли.

Із Києва до Слов'янська курсують два потяги. Їдемо ранковим "Інтерсіті". До війни кінцевою зупинкою був Донецьк, зараз – Костянтинівка, за 70 км від обласного центру.

– У нас люди не все любят украинскую армию, – каже в поїзді Олена, на вигляд їй років 50. Із чоловіком живуть у Дебальцевому. Їхнє місто постійно обстрілюють. Олена повертається зі столиці. – Не хотим никуда ехать. Это наш дом. За полгода уже со всем смирились. Со смертью – тоже. Стреляют с обеих сторон. Много погибших. По телевизору об этом не рассказывают. Сейчас у нас народ возмущается: зачем Ленинов по Украине валят? Вот вы как считаете? Это ж памятники культуры или архитектуры. Пускай бы стоял, а со временем сам бы отошел в историю.

До Слов'янська приїжджаємо о 12.30. У невеликих магазинах з рекламою "Звонки в Россию бесплатно" продають картки поповнення рахунку. Є кілька кіосків, де торгують пиріжками з картоплею та капустою. У магазинах є все, ціни – такі, як у Києві. Зруйнованих будинків біля вокзалу не видно.

– Боевые действия проходили в центре и на улицах ­напротив горы Карачун. Там стояли украинские военные. Ополченцы палили по ним из города, а они – в ответ, – каже 53-річний Олександр Володимирович.

Пропонує "Жигулями" показати місто. Він повновидий, у джинсах та світлій куртці.

– Повезу вас в такое место, что лучше с собой зонтики брать. От помидоров или яиц. Кто их только не снимал и кого там только не было. Аваков и Яценюк посмотрели, покрутили ногой на дороге и уехали. Люди там уже на грани, хотят ехать на вашу Банковую, – розповідає ідучи вул. Артема.

У місті її називають "поселок Артема". Там найбільше будинків, що постраждали від обстрілів. Заїжджаємо у двір. Багато вікон розбиті. Вцілілі шибки навхрест заклеєні скотчем. Це захищає скло від вибухових хвиль. В одній із 5-поверхівок повністю розбомблений під'їзд.

– Здесь жертв не было. Когда началась бомбежка – тут осталось процентов 20 людей. Остальные уехали. А в целом в городе, по слухам, где-то пять тысяч погибло, – продовжує Олександр Володимирович.

Проїжджаємо в приватний сектор. Біля всіх будинків вибита або погнута огорожа переважно осколками. Вздовж вулиці – купи піску й каміння. Люди самотужки роблять ремонти.

– Оце приезжают журналисты, снимают сюжеты – и все, – підходить до нас 58-річна Олена Панченко. – Мы надеялись, что придет Порошенко, поможет отремонтировать, хотя бы половину денег дадут. Но никто – ничего. А что делать тем, у кого квартиры полностью разбомблены? Оце воны доиграются, что приедем к вам в Киев и сделаем третий Майдан. Даже западная Украина нас поддержит. Ничего в стране не поменялось.

Проїжджаємо одне з перехресть приватного сектора. На невеликій ділянці загорнуті окопи і згарище. Валяються кілька шин і бетонних блоків.

– Тут стояв блокпост ополченцев, алкаши им рыли окопы, – пояснює Олександр. – Стояли хто за сигареты, хто за пачку чая. Вначале мы шарахались от пистолета, потом привыкли до автоматов, БТРов. Но дальше начались минометы. Як ухриначит "Нона" чи "Акация", то тапочки до потолка подлетали. Бородатых упырей, чеченов, здесь было много. Нагло вели себя. Бизнес на блокпостах начали. Продавали колорадские ленточки по 5 гривен. И покупали. А что делать? Скажешь "пошел на хер", и все – в подвал. Есть у нас соленые озера на местном курорте. Туда трупы сбрасывали. ­Водолазы достали с десяток. Они были изуродованы. На кладбище новый ряд таких закопали. Одни могилки и кресты. Висит табличка "Женщина 40–45 лет".

Праворуч від входу на кладовище – ряд свіжих могил. Налічуємо з півсотні. Більшість похованих – чоловіки, віком 20–30 років. Загинули у травні-червні.

– Это еще не все. В середине кладбища много. Вообще на каждом из четырех кладбищ с начала войны появилось по 150 могил.

Сепарюги остались. Зброю по погребам попрятали. Ждут ­команду – "фас". Люди бы их уже здали, но боятся. А вдруг вернутся?

ОЛЕКСАНДР ВОЛОДИМИРОВИЧ ПІДВОЗИТЬ ДО ГОТЕЛЮ В ЦЕНТРІ МІСТА. За 3-місний номер зі сніданком платимо майже 300 грн.

– Заполняйте анкеты, там все на вашем языке написано, – адміністратор 26-річний Віталій дає анкети українською мовою. – Люди понемногу возвращаются в Славянск, но работать негде. Средняя зарплата тут была 1200 гривен, сейчас – тысяча. И то нужно еще поискать. У кого были какие-то сбережения – кончились. Украинская власть ничего не делает. О нас забыли. Как жить дальше, никто не знает.

Близько сьомої вечора рушаємо в місто. Ліхтарі горять через один. Дорогою до центральної площі проходимо вулицею, де розташоване відділення СБУ – двоповерхова цегляна будівля, де засідав Ігор Гіркін і решта терористів. У підвалі утримували полонених. Будівля замкнена й опечатана.

ВРАНЦІ РУШАЄМО ДО КРАМАТОРСЬКА. Це за 15 км від Слов'янська. Проїзд маршруткою коштує 10 грн. На авто­вокзалі цікавимось у таксистів, за скільки довезуть до Маріуполя.

– У нас таких сумасшедших нет, чтобы ездить по территориях ДНР.

Хвилин за 5 один із таксистів пропонує відвезти за 3 тис. грн. До Маріуполя по трасі – 190 км, в об'їзд – 230. Кажемо, що дорого.

– Ну, жизнь дороже, – відповідає.

У Краматорську нас зустрічає активіст 48-річний Олександр Ворошков. Він середнього зросту, волосся зібране у хвостик. На плечі сумка.

– 40 відсотків підприємств у нас не працюють. Малий бізнес люди вивезли в другі регіони. Тут же віджимали все, убивали, – розповідає Олександр. – Розбомблене житло ремонтують власним коштом. Знайомий розповідав, що витратив 64 тисячі гривень, держава відшкодувала йому – 2. І з них ще й податок зняли.

У місті 165 тис. населення. Є чотири заводи і три вищі навчальні заклади. Боїв тут було менше, ніж у Слов'янську, зруйнованих будинків майже не видно. Бачимо два в центрі – на вул. Хмельницького. Вибиті вікна заставлені дерев'яними дверима і дошками, балкони зірвані, у стінах півметрові дірки від мінометних снарядів.

Заходимо в будинок № 44. У поштових скриньках – платіжки за комунальні послуги. В одній із них вказана сума боргу: 40 414 грн. В інших теж борги по кілька десятків тисяч. На дверях квартир деякі господарі залишили записки з номерами телефонів – це для будівельників. У розгромлених помешканнях крізь шпарки видно радянські меблі, металеві пружинні ліжка, на тумбочках стоять розбиті старі телевізори "Електрон".

– Богатые тут не живут, – каже Олександр Степанюк. – В этом доме все квартиры пострадали, кроме моей. Даже первого зама мэра и главного архитектора. В стенах много трещин и сквозняк. Вон там, на соседней крыше, снайпер сидел. Мы бежали отсюда перед самым обстрелом. Друг Славик вспомнил, что теща дома осталась. И говорит: "Нет, не пойду за ней, у меня дети маленькие". И смех, и грех.

– А мій друг навпроти вашого будинку живе. Коли були обстріли з мінометів – у нього нерви не витримали, вибіг із дому і залишився без п'яти. Посікло осколками – говорить Олександр Ворошков

– Сейчас в городе сепаратистов эсбэушники гоняют. Их к нам перевели из других регионов, – додає 20-річний Віталій. Він – фотограф. На камері має синьо-жовту стрічку з часів Майдану. – Некоторые милиционеры тоже нездешние. Ходят с пистолетами. А местным ментам оружие запретили носить. Только наручники и газовый баллончик. Предатели они все. Когда ополченцы зашли в город, начали беспредельстовать, я позвонил в милицию. На следующий день мне заблокировали сим-карту.

У ВІВТОРОК ЇДЕМО В МАРІУПОЛЬ. Із Краматорська дістатися туди можна лише маршруткою через Донецьк – там бойовики. Квитки в цьому напрямку подорожчали втричі. До війни проїзд коштував 30 грн, тепер – не менше сотні. Але автобуси на 20 пасажирів забиті.

– Проезжаю 11 блокпостов. Сначала нацики (так на Донбасі називають бійців Нацгвардії. – "Країна"), потом – ДНР, – каже водій маршрутки Краматорськ – Донецьк.

– Якщо деенерівці побачать вашу прописку і журналістські посвідчення – застрянете у них місяців на два, – застерігає Олександр Ворошков. Пропонує домовитися з кимось із таксистів. – Всі вони під час окупації їздили з георгіївськими стрічками. В інших забирали машини. 90 відсотків – сєпарі. Можуть відвезти до найближчого поста ДНР.

Хвилин за 15 Олександр через знайомих знаходить водія Миколу. Той готовий відвезти в Маріуполь за 2 тис. грн. Збиваємо ціну до 1700. Чоловік приїжджає синім "Шевроле". У джинсах, коричневій шкірянці. Усміхається.

– Беспредел творится, – каже Микола. Виїжджаємо з міста. – Порошенко вроде бы всех устраивал. Надо было успокаивать Донбасс. У нас люди выходили на митинги за Украину. Но власть неправильно себя повела. Нужно было сказать, что как жили, так и будем жить. И дать немного свободы. А теперь чего добились? Вот я уверен, что Донецк бомбит наша доблестная украинская армия. У меня мама в 2 километрах от Карачуна живет. Я у нее ночевал во время так называемого перемирия, видно было – откуда стреляли. Бесспорно, были провокации и с другой стороны. Но все попадания в жилые дома – от украинской армии. Да и репутацию наши военные заработали не очень хорошую: бухают по ночным клубам, в саунах с девками развлекаются. Могут задеть машину БТРом и уехать, как ни в чем не бывало. Ты их догоняешь, а они на тебя автомат, мол, иди отсюда.

Микола знає багатьох "ополченців". Військовий комендант Краматорська кореєць Кім рік тому був у нього бізнес-тренером.

– Чем этот человек был мотивирован, что пошел в ДНР – не знаю. Это для меня загадка. Ладно таксист знакомый ушел в ДНР, так то понятно – он недалекий. Кто за наживой шел, кто за наркотик, а Ким – непонятно. Возможно, амбиции – у него жена значительно моложе. Однажды он меня здорово выручил. Я поехал на велике к бабушке за город. Документы оставил в машине. Задержали ополченцы, хотели везти в исполком. Вспомнил, что Ким у них за главного, набрал его. Он попросил дать трубку одному из ополченцев. Те отпустили.

Проїжджаємо село Сергіївка. Це батьківщина колишнього генпрокурора-­втікача Віктора Пшонки. Село чимале, має гарні будинки й дорогу без вибоїн.

– Вот эту церковь Близнюк (колишній губернатор Донеччини і міністр регіонального розвитку й будівництва. – "Країна") построил, – показує на храм. – Пшонка здесь не появлялся, но дорогу – он сделал.

Їдемо трасою через Красноармійськ, Добропілля, Розівку. Села й містечки обвішані синьо-жовтою символікою. Минаємо зо п'ять блокпостів української армії. Солдати перевіряють документи, цікавляться, куди прямуємо, дивляться багажник.

За 50 км до Маріуполя дорога стає гіршою: нею постійно їздять танки.

– Здесь и раньше ямы были, а сейчас вообще проехать невозможно, – каже Микола.

Ледве не втрапляємо в півметрову яму. В останній момент водій встигає вивернути. Вдаряюся головою об дверцята машини. Далі їдемо зі швидкістю 40 кілометрів.

Знайти квартиру з гарячою водою й трьома ліжками у Маріуполі складно. Навіть за 300–400 грн. Зайняті й усі недорогі готелі.

– Из-за войны много людей сюда переехали, – пояснюють рієлтори.

Поселяємось у центрі. За 3-місний номер зі сніданком платимо 600 грн.

– Как там Киев? – цікавиться офіціантка в ресторані готелю. – Третий Майдан будет? Или вы думаете, что мы здесь все совсем мухоморы?

БЛОКПОСТИ УКРАЇНСЬКОЇ АРМІЇ З БОКУ ОКУПОВАНОГО НОВОАЗОВСЬКА НАЗИВАЮТЬ "БАГАТОСТРАЖДАЛЬНІ". ВОНИ ПОСТІЙНО ПІД ОБСТРІЛАМИ.

– Батальйонщики шлюх снимали по саунам, а укропы погибали, когда тут бомбили, – каже таксист 38-річний Андрій.

Він із тих, кого називають "ватниками". Мріє, щоб південний схід відійшов до Росії. Родом із Воронежа. "Батальйонщиками" тут охрестили бійців добровольчих батальйонів, "укропами" – військових.

– Укропы – нормальне ребята. А вот этих с полосками (батальйон "Азов". – "Країна"), эсесовцев, расстрелять к едреной фене. Думаете, кто Мариуполь обстреливает? Украинцы. Когда сюда придут дэнээровцы, им будут помогать даже женщины с оружием в руках. Но я воевать не буду. Мою семью никто не обидел – ни укропы, ни ополченцы, ни русские. Европу вашу я в гробу с белыми тапочками видал. Бывал там, в Канаде и Америке. Ничего хорошего. Наш шеф – тоже за Россию. Когда случился переворот и Коломойский (голова Дніпропетровської обласної держадміністрації. – "Країна") пришел к власти, он даже терминалы убрал в машинах, чтобы не платить налог. Не надо кормить Киев.

На вулиці з одностороннім рухом під "цеглину" заїжджає чорний джип Toyota Land Cruiser. Номера – АН, тобто донецькі.

– Вот, законы им не писаны! Это ­обнаглевшие офицеры из мариупольского штаба АТО! – кричить Андрій.

– Але ж номери – донецькі, – кажемо.

– Это они машину у местных отжали, – відповідає таксист після 5-секундної паузи. – Юго-восток только за Россию. Донбасс никогда не был украинской территорией. Не будет заводов, ваша Украина ляжет!

Під'їжджаємо до блокпоста "Східний" із боку Новоазовська. Андрій розвертається, здає назад. Двоє військових займають позицію, виставляють автомати. Йдемо до них. Один наставляє автомат і кричить: "Стояти!" Робимо ще пару кроків, він кричить голосніше і цілиться.

– Якби ми не зупинилися?

– Попереджувальний постріл у повітря, а далі могли й на ураження, – відповідає. Розмовляти не хоче, кличе старшого на блокпості.

Екскаватор риє траншеї. Перед блокпостом – поле з вузькими смужками "зеленки", рови, лінія протитанкових "їжаків". Навколо закопана техніка – із землі стирчать дула. До поста – невелика автомобільна черга. Люди без перешкод їздять із Маріуполя до Новоазовська й назад.

Доки говоримо з командиром, солдати попідруки ведуть чоловіка з чорним поліетиленовим мішком на голові. Спортивний одяг на ньому весь у землі. Садять у легковик і кудись везуть.

– Он был задержан в том месте, где посторонние находиться не должны, – пояснює командир, родом з Одеси. – Если оказался там случайно, его отпустят.

Сусідній блокпост № 13 – за 700 м від "Східного". В останні чотири дні його обстрілюють з автоматів. Доти – з мінометів. Солдати поверх камуфляжної форми мають чорні пухові куртки. На них – бронежилети. На одязі жодних шевронів. Лише на грудях ліворуч – синьо-жовтий прапорець.

– Не дай Бог, попадем в плен с шевронами Нацгвардии, будет очень плохо. Над гвардейцами издеваются. Слышали, как русское ТВ нас называет? Карательный отряд Нацгвардии, – каже один із бійців у балаклаві.

Залишаємо на блокпості чай, каву, цигарки й шоколад. Боєць дістає з кишені двоє яблук. Пригощає.

ЄДИНИЙ ПОЇЗД ІЗ МАРІУПОЛЯ ДО КИЄВА ЙДЕ 23 ГОДИНИ. Повертаємось через Запоріжжя – так швидше на 12 год. Проїжджаємо п'ять блокпостів. Паспорти перевіряють лише в чоловіків.

У Запоріжжі в кількох машинах помічаємо українські прапори. Запитую у водія маршрутки про настрої в місті.

– У любого спросите, и они ответят, что 90 процентов у нас – за Украину. Вот моя 11-летняя дочка сплела себе в школе сине-желтый браслетик. Это вам о чем-то говорит?

Підмоги з Києва – ніякої

Микола ТІШАКОВ, 63 роки, житель Слов'ян­ська на Донеччині:

Від держави місто нічого не отримує. Люди, чиє житло розбомбили, сплять просто неба. Тільки багатші відновили свої будинки.

Приблизно 75 відсотків слов'янчан Україну не жалують. Ми мітинги проводимо, хочемо на цій хвилі щось корисне зробити. А підмоги з Києва – ніякої. Приїхали, знялися для сюжету на тлі розвалин – і поїхали.

Колишній виконувач обов'язків мера Павло Придворов – член Партії регіонів. Хотів узяти замами тих, які антимайдан возили в Маріїнський парк і 20 мішків гуманітарки вкрали. Ми заблокували виконком і нікого туди не пустили (Павло Придворов пішов із посади через тиск активістів. 17 жовтня новим виконувачем обов'язків мера Слов'янська став Олег Зонтов, учасник АТО і кандидат у мажоритарному окрузі від "Блоку Петра Порошенка". За нього проголосували 35 депутатів міськради, проти – сім. – "Країна").

Нового начальника міліції прислали з району, а міського – відправили туди. Поміняли місцями. Отака люстрація.

На боці ополченців були одні, вибачте на слові, сволочі. Під магазинами зразу не стало п'яниць.

Це тільки в совкових фільмах буває, що людина погана-погана, а потім її пожурили і вона стає золотою. Є тут порядні люди, але їх не більше 20 від­сотків.

Частина слов'янчан чекали від сепарів прекрасного життя. А подивилися: світла нема, води нема, зв'язку нема, телебачення не працює. Зрозуміли, що це не те, чого хотіли.

Коли вигнали бойовиків, у людей був шок – порожньо на вулицях, у тролейбусах. Одні думали, що прийдуть українці й усі підвали закидають гранатами. Другі сподівалися, що відловлять усіх сепаратюг і покажуть їм, де раки зимують. А наші прийшли – і нічого. Всі, хто тусувалися з сепаратистами, тепер гуманітарку роздають.

текст: Сергій ДЕМЧУК

Копняками змусили більш-менш працювати мера

Марія ПОДИБАЙЛО, 39 років, координатор Центру патріотичних сил "Новий Маріуполь", політтехнолог:

Преса сюди не заходить, по кабельному досі показують один-два російські канали. Телебачення й газети – корпоративні, тобто Ахметова. В офісі, де ми зараз, рік тому була опозиційна газета "Вечірній Маріуполь". Її закрили – правдами й неправдами.

На Донбас з'їжджалися люди з усього СРСР, особ­ливо з Росії. Вкоріненого населення, окрім греків, немає. У Маріуполі живуть представники 110 національностей. Традиції – наприклад, співати колядки і святкувати Різдво – відсутні. Відзначають переважно радянські свята. Відчуття родинних зв'язків слабке. На весілля скоріше запросять колег, ніж родичів. Ніхто тут не любив Януковича, але "он свой". Лідери Партії регіонів постійно капали: "Бандеры придут, всех захватят". Під час Майдану лякали, що "Правий сектор" змусить говорити українською і розстріляє всіх росіян.

За 23 роки, скільки тут живу, ніколи не спостерігала настроїв "ми хочемо бути у складі Росії". Хочуть дружити з Росією. І зв'язки з нею потужні. Там родичі, туди їздять заробляти. Але про ДНР і Новоросію до березня ніхто не чув.

Майдан не сприймали. Відправляли поїзди на антимайдан. Та коли околиці Маріуполя почали обстрілювати "Градами", ми зібрали 5-тисячний мітинг. Це – неймовірно велика кількість. Люди тут не виходять на мітинги, їх завжди тільки виганяли хазяї – директори заводів і "регіонали".

У місті зараз нова технологія, спрямована на дискредитацію української армії й добровольців. Начебто вони когось ґвалтують або б'ють. Спершу самі смикалися від цієї інформації. Коли дійшли до конкретики: кого побили, де це було – звинувачення в більшості випадків розсипається. Хоча хлопці, які були на війні, бувають агресивні. Вони в боях, хоронять друзів, а тут людина "размышляет, что и те плохие, и эти, и все воры". У них рівень категоричності вищий.

Копняками змусили більш-менш працювати мера. Наша активістка йому натякнула, що непогано було б на центральних вулицях порозвішувати українську символіку. Він одразу: "Скажите, сколько и куда". Мер розмовляє українською, каже "Слава Україні". Хоча ще в квітні виходив із георгіївськими стрічками й говорив, що Маріуполь – "это русский город".

Формується інститут громади. Люди взяли на себе відповідальність за місто й відчули себе господарями. Ми почали самі годувати армію, тому Маріуполь вистояв, на відміну від Донецька й Луганська. Хоча місто могли здати. Військові розповіли, що їх відкликали. Але 28 серпня люди вийшли і сказали, що їм тут є кого захищати.

×