Коли ми прийшли, противник був за сто метрів від нас, тепер він за кілометр, на деяких напрямках – за два

Ті, хто пройшли цю війну, стануть лідерами громад, – каже комбат Владислав Косенко

На лиманському та куп'янському напрямках російські окупанти перейшли в наступ. Ця ситуація стала приводом для критики Збройних сил України з боку офіційного Берліна: російська армія повторно захопила більшу територію на Харківщині, ніж українська змогла визволити на півдні. Перед передислокацією батальйону на лиманський напрямок ви відвідали цю ділянку фронту, щоб оцінити ситуацію. Чи все вдалося передбачити? З якими основними труднощами зіткнувся батальйон, понад три місяці виконуючи бойове завдання?

– Коли батальйон отримав бойовий наказ, я з начальником штабу провів рекогносцювання позицій, які ми мали зайняти. Коли ж батальйон прибув, позицій уже не було. Ішли активні бої. Підрозділ, який мав утримувати фронт, відійшов. Тож ми планували одне, а за ніч усе змінилося. Ми виходили на нульові позиції. Батальйон був вимушений прийняти оборонний бій без окопів, по суті без будь-якого укриття. Позиції доводилося облаштовувати під ворожим вогнем. Звідси й наші втрати. Перші два тижні було тяжко.

 

Кожного бійця батальйону ви знаєте особисто. Як сприймаєте втрати?

– Я вам більше скажу: мій КСП (командно-спостережний пункт. – Країна) – біля позицій. Я з усіма своїми загиблими бійцями простився. Це тяжко. Вони мені сняться. Але це війна. Наш батальйон, наші підрозділи не віддали кацапам жодного метра землі. Тому ці втрати недаремні. Без втрат війни не буває. Якби бійці були непідготовлені, то було б горе. А так, вважаю, ми своє завдання виконали. Втрати, яких ми зазнали, змусили наш батальйон стати ще міцнішим.

Усі виконали свій обов'язок. Були вірні присязі. Ми зробили те, що ми могли зробити з наявним озброєнням і з тією кількістю особового складу, яка в нас була. Тому так: є переконання, що ми впоралися.

Як вдається знаходити моральні та фізичні сили для виконання бойового завдання та мотивувати бійців?

– Я в батальйоні з першого дня. Для мене цей батальйон – сім'я. Треба бути батьком у сім'ї. Наш батальйон сформовано лише торік, а воюємо вже втретє. Коли перед нами ставлять бойове завдання, ми маємо впевненість, що ми його виконаємо.

Якщо командири опустять руки – опустять руки всі люди.

Від дня створення 244-й батальйон пройшов значний розвиток. Із батальйону, оснащеного тільки легким стрілецьким озброєнням, він трансформувався в батальйон, у складі якого ефективно працюють аеророзвідка, ударні дрони, радіорозвідка, прийнято на озброєння контрбатарейний комплекс "Сова". Чому ви обрали саме такий, технологічний, вектор розвитку батальйону?

– ТрО – це не відстій Збройних сил. Це мотивовані люди. І тому, якщо все правильно організувати та зробити, батальйони ТрО можуть виконувати бойові завдання нарівні з підрозділами, які сформували раніше.

Фактором того, що ми виконали бойове завдання, є ініціативність багатьох людей. Це те, на основі чого будується територіальна оборона. Всупереч неактуальності штатної структури та структури озброєння, ми проявляли ініціативу. Це й робота з волонтерами – планомірна, тривала, на товариських, дружніх засадах. Це і створення позаштатних підрозділів, як-от підрозділи радіоелектронної й аеророзвідки.

Якщо немає радіоелектронної розвідки – погано. Бо ти не знаєш, яка ситуація у противника перед тобою. Якщо в тебе немає дронів – ти не бачиш ворога. А так усе це в комплексі дає нам можливість виконувати бойове завдання. Завдяки розвідці дроном можемо ефективно наводити мінометну батарею, яка в нас є. Наші аеророзвідники виконували завдання доволі професійно.

Будь-який підрозділ ТрО може взяти за основу наш досвід: готувати аеророзвідку, готувати підрозділи мінометних батарей, роти вогневої підтримки. Щоб вони працювали професійно, за спільним задумом. Тоді буде результат. Якщо цього не робити – будуть втрати. Лише стрілкотнею ми нічого не досягнемо. А маючи навіть мінімальну вогневу підтримку, ми можемо відкочувати ворога, робити з ним, що хочемо, бо ми їх бачимо. Проаналізувавши свої слабкі та сильні сторони, ми зробили так, щоб противник відкотився. Коли ми прийшли, противник був за сто метрів від нас, тепер він за кілометр, на деяких напрямках – за два. І штурмові дії супротивника автоматично закінчилися. Це непоганий результат.

На Харківщині і тут, під Лиманом, батальйон отримав унікальний бойовий досвід. Які головні уроки може отримати батальйон із ведення бойових дій саме на лиманському напрямкові?

– Є ряд питань, які вирішуватимемо, коли в нас буде відновлення. І я вже загострив на цьому увагу штабу. Є питання до сержантського складу, тому що вони повинні бути лідерами. Адже керують підрозділами на позиціях. Командири взводів теж повинні бути лідерами. Якщо ж командир підрозділу не лідер, то виникатиме нерозуміння певних завдань, кожен тягнутиме у свій бік. В армії єдиноначальності ніхто не скасовував. І тому взаємодію між ланками "командир роти" – "командир взводу" – "командир відділення" буде ретельно проаналізовано. Усі недоробки усунемо. У деяких підрозділах також були недоліки в інженерній підготовці. І це виправимо. З кожною ротацією ми виходимо досвідченішими та сильнішими. А так я задоволений виконанням бойового завдання.

Нині, коли минув уже понад рік повномасштабної війни, здається, що ставлення до батальйонів територіальної оборони радикально змінилося. І в кращий бік. У чому особливість батальйонів ТрО?

– Аналізуючи досвід різних воєн, скажу, що будь-який батальйон територіальної оборони може виконувати завдання, як звичайний стрілецький батальйон. Зокрема наш батальйон перейде на іншу організаційну структуру. Ми сформуємо механізовану роту. Треба готувати людей і для ведення окопної війни, і для штурмових дій. Ми будемо на колесах, ми будемо з потужнішою вогневою підтримкою. І тому ударно-штурмові групи ефективно виконуватимуть завдання на фронті. Думаю, в батальйонах ТрО це реалізується більш ефективно. І втрати в батальйонах ТрО будуть менші.

 

244-й батальйон належить до складу 112-ї бригади територіальної оборони. Як бачите подальший розвиток бригад ТрО загалом?

– Думаю, ми перейдемо на структуру мотострілецьких батальйонів. Бо існування підрозділів, які не мають важкого озброєння, – це нераціональне використання людського ресурсу. Нераціональність призводить до того, що ми зазнаємо втрат. Будучи мотострілецьким підрозділом, ми зможемо завдавати вогневого ураження супротивнику й ефективніше виконувати бойові завдання.

Ви кадровий військовий. Нині очолюєте батальйон територіальної оборони, де зібралися своєрідні люди, 90 відсотків з яких до війни навіть зброї не бачили. Як командувати такими людьми?

– Чудово. Я не люблю затягнутих людей. Людина, яка має свою думку, йде вперед. Ті, хто пливуть за течією, не знають, чого вони хочуть. Мій девіз: завжди вперед! Тому, думаю, що ми розвиватимемося. Станемо сильніші. Вже не буде армії кепок і кед. А буде нормальний мотострілецький підрозділ, який зможе зайти на будь-яку ділянку фронту й виконати бойове завдання.

Складається враження, що країна втомилася. Є економічні труднощі. Війна затягується. Що нині повинна зробити вся країна, щоб здолати це лихоліття?

– Об'єднатися. Більше нічого робити не треба. Війна ще не закінчилася. Вона закінчиться тоді, коли ми підпишемо певні документи. Якщо війна пішла з певної території, то вона повернеться. Сьогодні притихла, завтра може повернутися. Ми всі бачимо застосування крилатих ракет і "Шахедів". Війна не закінчилася. Вона закінчиться тоді, коли останній кацапський солдат залишить нашу територію.

Тому я всім кажу: якщо ми не об'єднаємося – станемо рабами. А я рабом не хочу бути. Я хочу жити у своїй Україні – незалежній, економічно розвиненій. Маючи колосальні земельні ресурси, копалини, заводи, підприємства, ми можемо бути унікальною державою на теренах усієї Європи. Бо в нас є все, що потрібно для цього. У нас є сильний народ і можливості.

Усі ми і ті, хто залишив Україну, а після цієї війни повернуться, будуватимемо нову державу. Україну не під кимось чи з кимось, а єдину державу – Україну. Ні більш ні менш. Ми українці. Ми повинні захищати свою країну, розвивати її. А в нас розумних людей багато. І тому, думаю, після війни все зміниться у кращий бік.

Як люди, які пройшли цю війну, зможуть адаптуватися до мирного життя?

– Ті, хто пройшли цю війну, стануть лідерами громад. Поясню чому: люди, які воювали, які в очі смерті дивилися, вони не захочуть жити погано. Тому в майбутньому це лідери.

Пацани, які виїхали, не будуть їм розказувати, як жити. Чого вони можуть навчити людей, які заради України жертвували життям? Одні, коли в державі було тяжко, змилися. Інші – люди, які взяли до рук зброю, – виконали свій обов'язок. Вони сильні. Так, їм важко, морально важко. Але вони сильні духом. Бо пройшли через пекло. Через усі труднощі. Це ті люди, які знають, чого вони хочуть. Вони прийшли до Збройних сил не просто так, а розуміючи, що потрібно робити, коли країна потрапила в біду.

Учасники цієї війни – це майбутні лідери. Це ті люди, які знатимуть, що потрібно змінювати. Вони визначатимуть вектор розвитку країни. Та кількість особового складу, яка пройшла через терени війни, – величезна. Є ще сім'ї. Є ті громадяни, які допомагали ЗСУ. Це велика маса людей. Після війни вони багато чого досягнуть. Я в цьому впевнений.

×