"Деякі стекли кров'ю в автівках" - історія "азовця", який пережив теракт РФ в Оленівці

12

У ніч на 29 липня 2022 року у колонії тимчасово окупованого селища Оленівка на Донеччині пролунали вибухи. Росіяни обстріляли один із бараків з полоненинми українськими бійцями.

Загинули щонайменше 50 українських воїнів. На території Оленівки окупанти утримували оборонців Маріуполя, яких вивезли з Азовсталі у травні. Серед них – бійці полку "Азов".

За попередніми висновками міжнародних експертів, українських полонених вбили термобаричною зброєю, сказав генеральний прокурор Андрій Костін. Після теракту росіяни не надали належну допомогу пораненим і не доспустили на місце трагедії представників Міжнародного комітету Червоного хреста.

Рік тому у сусідньому бараці утримували й "азовця" Костянтина Кожекіна, позивний – "Костя". Бійця звільнили з полону у вересні минулого року.

Офіцер розповів Gazeta.ua про умови перебування в полоні й те, що сталося у ніч обстрілу колонії.

ДНІ БУЛИ ВАЖКІ

На парковці біля підземки стоїть чоловік в сіро-бежевій футболці і широких оливкових карго. Рукава прилягають до міцних мʼязів, а на засмаглому обличчі помітні зморшки. Примружує очі і вдивляється на протилежний бік дороги. Вітаючись, простягає руку й легко стискає долоню.

Із 50-річним "азовцем" Костянтином Кожекіним зустрічаємося на правому березі столиці. Сідаємо за віддалений столик літньої тераси ресторану поблизу. Боєць розповідає, що сам родом з Маріуполя, часто допомагав "Азову" до початку повномасштабного вторгнення. 24 лютого 2022 року добровільно вступив в полк.

– Був неофіційно в 2014-2015 роках в "Азові", – згадує початок війни Костянтин. – Допомагав в деяких речах, мав там друзів, але офіційно долучився тільки в торік в лютому.

 

До 2022 року мав успішний рекламний бізнес з власним виробництвом, який заснував ще в 1993 році. Займалися зовнішньою рекламою, широкоформатним друком, цифровою типографією тощо. Виготовляли також сувенірну продукцію.

Костянтин тримається стримано і спокійно, говорить з посмішкою, але очі видають втому. Замовляє холодний лимонад з лимоном.

– Для мене 24 лютого розпочалося в потягу, їхав з Києва в Маріуполь, – каже "Костя". – Потяг зупинили і сказали, що далі він не поїде, бо почалось повномасштабне вторгнення. Десь четверта година ранку була, близько 200 кілометрів від Маріуполя. Зателефонував дружині, і вона забрала мене і ще кількох попутників. Усі припускали, що це (повномасштабне вторгнення Росії. - Gazeta.ua) може статися, але ніхто не вірив.

Про те, що Маріуполь стане першочерговою ціллю росіян, чоловік розумів. Однак не міг припустити, що місто опиниться в оточенні. Такого варіанту не було, ніхто не розраховував, що з Херсонського напрямку підійдуть за лічені дні, зізнається Кожекін.

Фото: надані Костянтином Кожекіним

– Для всіх ці дні були важкими, тому що бойовий досвід 2014-2016 років дуже відрізнявся від того, що було в 2022-му. Навіть досвідчені бійці потрапили в нові для себе умови. У нас не було варіантів, я не заморочувався і сприймав усе, як є. Зайвий адреналін заважає приймати правильні рішення.

СПАЛИ НА СІТКАХ

Підрозділ Костянтина потрапив на "Азовсталь" вже на третій-четвертий день. Були на заводі з самого початку. Коли зайшли, то спершу займали приміщення цехів на першому й другому поверсі.

– Потім зрозуміли, що скоро не стане ні перших, ні других поверхів, бо почалися масовані обстріли, бомбардування, – розповідає детально боєць, мов це було вчора. – Поступово перемістилися в бункера. Із середини березня було зрозуміло, що ми в оточенні, у нас дуже обмежені ресурси – боєприпаси, їжа.

 

Коло оточення поступово звужувалося, підрозділи відходили від Маріуполя. Складно назвати найважчі дні, але з середини квітня наші сили почали вичерпуватися, розказує "азовець".

– Ретельно економили все – від їжі до боєкомплектів. Взагалі не залишилося ніякої артилерії, навіть мінометів. Тобто у нас була тільки стрілецька зброя. Воду питну знаходили, у деяких цехах були резерви. У колонії важче було з водою.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ракетно-дроновий терор Києва: як живуть люди у розбитих РФ багатоповерхівках столиці

Про наказ вищого командування про вихід з "Азовсталі" і здачу в російський полон бійцям повідомив командир Денис "Редіс" Прокопенко.

 

– Ми були в локації, яка знаходилася там, де і штаб. 15 травня він вийшов і сказав, що є наказ припинити оборону Маріуполя й вийти у полон. Відреагували по-різному. Я і мої товариші – негативно, бо розуміли, що "Азову" в полоні нічого не світить, попри обіцянки. Нам взагалі спершу сказали, що це буде "почесний полон". Нещодавно дізнався від "Редіса", що на списках наших бійців був підпис москальського генерала й обіцянка забезпечити всі життєві потреби. Але іншого варіанту не було, бо інакше – ми б закінчилися всі. Щодня були втрати, зброя закінчувалася. Протрималися би, може, півтора місяця, а потім не було б вже кому воювати.

З "Азовсталі" "Костя" виходив 20 травня. Росіяни проводили обшуки, хаотично відбирали у бійців особисті речі.

– У мене забрали окуляри. Більш коштовні речі відкладали одразу вбік. Коли розсілися по автобусах, там була вже російська нацгвардія – дагестанці і ще хтось. Видно було, що побоювались. Взводили затвори автоматів, постійно зброя була заряджена. Морально намагалися подавити й казали, що зараз нас вивезуть і всіх розстріляють. Але ми розуміли, що від них взагалі нічого не залежить.

Відвезли одразу в Оленівку. Майже всю ніч бійці стояли в черзі автобусів, а вранці їх знову повели на обшук. Погодували вперше близько 18:00.

– Повністю роздягаємося, присідаємо, як на зоні, напевно. Забирають ще деякі речі і розводять по бараках. Там не було спальних місць, ліжок. "Азов" локалізують на трьох бараках. На нашому було 330 людей, хоча він десь на сотню був розрахований. Відібрали у всіх каремати, тому спати не було, на чому. Я і мої товариші взяли нацгвардійські матрацики – їх чомусь не відібрали. Туалету в бараці не було, нам відкрили якийсь "колодязь" в сусідньому.

 

У вбиральню полонених водила охорона по кілька людей. Через місяць військовим дали дві лопати й вони викопали ями під туалет. Там встановили дві кабінки.

– Води перші дні не було взагалі – ні питної, ні технічної. Завозили кілька каністр, які розліталися вмить. Стояла труба вкопана – якась суміш води з глиною була, типу грунтовки. Десь через тиждень почали підвозити технічну воду – ми її пили. Потім дозволили взяти ліжка, а ще за кілька тижнів дали матраци. До цього деякі спали просто на сітках.

ХАРЧОВІ РОЗЛАДИ

Їдальня не була розрахована на таку кількість людей. Тому перший час сніданок міг бути о 16:00, обід – о 23:00, а вечеря – о 5:00. Водили по бараках, тому доводилося довго чекати.

– З їжею там все незрозуміло. Про те, що її було мало, взагалі не варто казати. Давали кашу без нічого, потім почали додавати курячі кістки чи щось таке, бо запах зʼявився. На обід були "щі" – вода, і в ній плаває один листок капусти. На вечерю також каша, іноді в неї додавали рибу – хребти маленькі. Хліба було спочатку багато – навіть по чверті буханки за раз. Але так дні три, а потім почали скорочувати, що дійшло до тонкого шматочка. Намагалися запустити свою пекарню, але системи не було.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Совок" в армії та проблеми жінок у ЗСУ: військова про особливості служби та реакцію побратимів на її бісексуальність

Згодом "Азов" вже не водили в їдальню, а їжу приносили бійцям у бараки. Після цього графік харчування вирівнявся, але посуду не вистачало – сто тарілок на 300 людей. Доводилося їсти швидко, щоб побратим встиг помити тарілку й також насипати собі.

 

– Лікарі були тільки наші. Вивезли з "Азовсталі" велику кількість їжі й медикаментів – їх забрали одразу. Нам виділили відсотків десять, тобто це були суто наші проблеми. Медики російські приходили тільки раз, коли підозрювали епідемію чесотки. У "космічних скафандрах" проводили огляди, але нічого не виявили.

У бійців розвинулися харчові розлади, однак допомогу ніхто не надавав. Після деяких прийомів їжі у черзі в туалет стояли десятки людей. Зараз чоловік уже повернувся у нормальну вагу – 80 кг. Хоча до полону мав більше мʼязів, зізнається. Повернувся з вагою 57 кг.

– На допити водили по кілька разів. Бійців з якихось підрозділів – частіше. Мені ставили питання на загальні теми, а на останніх вже допитах: "А ви бачили, як ваші бійці на животі вагітної хрест вирізали?", "А ви бачили, як розстрілювали мирних граждан?". Вони створювали справи й знаходили, хто під тиском може підписати їх як свідок або обвинувачений. Це картинка для телебачення, справжніх розслідувань не було.

У ніч на 29 липня росіяни обстріляли бараки з військовополоненими. Внаслідок теракту загинуло не менше півсотні людей і понад 130 – отримали поранення.

– Не думаю, що хтось з охорони міг знати, що там станеться, бо це нелогічно. Переводили бійців, мовляв бараки перевантажені. На "промкє" обладнали місце, поспіхом навіть зробили душову кабінку. Поступово полонених переводили, але підозр це не викликало, бо не було ніякої незвичної поведінки. Я вважаю, що це сплановано було на іншому рівні.

 

Барак Костянтина розташовувався далеко від промзони. Прокинулись вночі від вибухів, згадує чоловік.

– Чути було, як люди кричать. Але нічого не розуміли, потім почалася метушня. Із сусіднього бараку медиків наших почали витягувати. Вранці вже дізналися, що сталося, що загинули наші побратими. Розповіли нам, звісно, що мовляв наші обстріляли, але ніхто в це не вірив. Кількість загиблих чули по москальському радіо, до тіл не пускали. Допомогу вони не надавали, а тільки прислали евакуаційний транспорт за п'ять годин після цього.

Пригнали армійські камази й завантажили туди поранених. Деякі загинули від того, що стекли кровʼю в автівках, каже "Костя".

 

– Навіть ті, хто був всередині, не можуть сказати, що це було. Почули вибухи – і все. Комусь зробили операції, а комусь переломи залишили, як є. Вони своєї мети не досягли, бо не змогли це видати за українські обстріли. Не було ніякої системи, бо в тому бараці жили різні бійці.

"Я ЗАДИХАЮСЬ"

Телефон Костянтина вібрує на столі від хвилі повідомлень. Намагається не відволікатися, але іноді мимоволі торкається до чорного годинника на руці. Боєць повернувся з полону торік 21 вересня під час першого великого обміну – на 200 українських захисників Україна передала Віктора Медведчука.

До обміну весь час перебував в Оленівці. Напередодні звільнення полонених вивели з речами.

– Думали, що це етапування кудись. Протримали годин пʼять – то стоячи, то на "кортах" в тюремній позі. Обшукали ретельно, повністю роздяглись. Потім приїхали камази, нам дуже туго скотчем замотали руки і завʼязали очі. Навалом поскидали в ці машини й зверху кинули наші речі. Було боляче й дискомфортно. Якщо хтось починав кричати: "Я задихаюсь", – до нього підходив охоронець і бив прикладом по голові до втрати свідомості.

 

Близько шести годин військових возили і врешті доправили у військовий аеропорт Таганрога. Чекали на літак також у камазах – без їжі й води, не випускали навіть в туалет

– Я підняв повʼязку на очах і кажу: "Гомель". Тоді вже зрозуміли, що це дійсно обмін. Тільки через 36 годин нам дозволил сходити в туалет десь на галявину. Із завʼязаними очима й руками везли в автобусах кілька годин. Кордон переходили пішки, а назустріч – москальські військовополенені з отакими "ряшками", – показує великі щоки росіян, яких тримали в Україні. – У їхніх руках пакетик з їжею, пляшка води. Контраст був шалений, бо у нас дехто 40 кг втратив.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Від скромного учня до "залізного генерала": що про Валерія Залужного розповідають у школі та як вітають

Дружина Костянтина евакуювалася з Маріуполя 16 березня – у день, коли росіяни обстріляли місцевий Драмтеатр. Виїхала в Бельгію. Після теракту в Оленівці "азовець" зміг передати їй звістку: "Зі мною все добре".

– Залишився останній мобільний, і ми могли щось написати на папірці й скинути рідним. Але це була рідкість. На третій день в Україні вже прийшло розуміння, що ми вдома. Сказав дружині, щоб одразу не їхала, бо проходив реабілітацію. Вкінці жовтня вперше зустрілися, а потім я поїхав з нею на місяць у Бельгію.

Росіяни надали списки загиблих і поранених після обстрілів бараку. Але в них було надто багато плутанини. Спільно з родичами вдалося скласти нові, але більшість і дотепер живуть в невідомості. Бували випадки, коли ті, кого вважали пораненими, насправді загинули.

 

– Зараз обмінів стало менше – російська сторона поки не в настрої. Постійно зривають домовленості, – додає Костянтин.

Боєць наразі – офіцер відділу роботи з особовим складом, працює в штабі "Азову" й займається питанням військовополонених. Зокрема, справою про теракт в Оленівці.

– Коли повернувся в Київ, то дуже здивувався. Звик бачити місто з освітленням, натовпом людей на вулицях. А це було восени, на початку зими, коли почалися проблеми з електрикою. Київ не був схожий на себе. Ми воюємо для того, щоб тут продовжувалося життя, хоча й має бути межа – у гуляннях і так далі. Проблема в тому, що багато бійців уже більше року сидять в окопах і їх нема кому замінити. А Росія воюватиме на виснаження, до останнього.

"Костя" раптово поспіхом збирається, бо має справи, але радо погоджується зробити спільне фото.

– Зараз служу в "Азові", але треба буде колись щось починати. Поки бажання тільки одне – перемогти ворога, – каже наостанок чоловік і ніяково всміхається, коли дякую за його боротьбу й подвиги.

×