За 10 років українізації повністю подолали неписьменність населення

21 вересня 1920 року Раднарком УРСР прийняв постанову про впровадження обов'язкового вивчення української мови у школах республіки. Ця дата вважається офіційним початком "українізації" радянської України.

На початку 20-х років, щоб зменшити напругу у республіках а також загрозу з боку Польщі, партія пішла на поступки національним рухам. Термін "українізація" було запозичено ще з часів Української Центральної Ради. Радянська влада використала запроваджений УЦР термін українізація", звузивши при цьому його зміст - наголошувалося на необхідності використовувати в органах державної влади національних республік рідну мову, висувати представників корінного населення у партійній и державний апарат. Перед Наркомосвіти поставили завдання: обов'язкове вивчення української мови в усіх учбово-виховних закладах з українською та неукраїнською мовою викладання. Слідом за цим було розпочато кампанію по ліквідації неписьменності. В 1923 році створено добровільне товариство "Геть неписьменність".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Треба припинити говорити про українізацію" - мовознавець

Розпочався "всенародний похід за всеобуч" ("всеобуч" — скорочення від російського "всеобщее обучение"). Швидкими темпами росли сотні нових шкіл, реорганізовувалися діючі, випускалися масовими накладами підручники. Вже через шість років навчанням було охоплено понад 65% дітей шкільного віку. На кінець 1932 року в Україні налічувалося лише 15% неписьменних віком до 50 років, замість 72% на початку XX століття. У цілому ж упродовж 30-х рр. неписьменність в Україні була ліквідована майже повністю. Переведення освітньої галузі на українську мову викладання, введення українознавства мало кардинально вплинути на культурно-освітній розвиток українського народу. І діти, і їхні батьки з прихильністю й зацікавленістю ставились до українізаційних процесів. Навчання рідною мовою сприяло різкому зростанню національної освіти, чисельно виросла українська інтелігенція. Зрусифіковані міста сприйняли українізацію в основному негативно, вважаючи її насильницькою акцією, у селах лише були всі раді.

Керівник Народного комісаріату освіти з 1927 по 1933 рік Микола Скрипник доводив перевагу вивчення української мови.

"Російська мова, — зазначав він, — в жодному відношенні не є пригніченою у нас на Україні. До революції була тільки російська мова пануючою на Україні. Нині ж українська мова робить лише перші кроки, щоби здобути собі належне місце в обслуговуванні української людності".

Процес відродження української мови і культури поширився за межі України. Адже на території Союзу тоді проживало понад 80 мільйонів українців. У деяких регіонах Росії — у Воронезькій області, на Кубані, в Сибіру — українізованими стали цілі райони. Там навчання в школах, діловодство в органах влади велося українською мовою, видавалися українські газети, існувало українське радіомовлення.

×