Мужики плакали

Поважна пані пише: "Завдяки драйверці (такій-то) цими днями взяла участь в ідеатоні (такому-то), поділилася під час воркшопу з учасниками та учасницями досвідом зміни підходів у догляді за міським озелененням та ревіталізації зелених просторів у громаді та промодерувала групу, яка готувала ідеї проєктів зеленого відновлення… Долучилася до обговорень важливої для мене теми збереження пам'яті і ще отримала порцію мотивації…"

 

Отак вона й розмовляє з усіма і скрізь. Це її повсякденна мова.

Хуторянство? Авжеж. Тільки пре воно на нас не тим боком, від якого сахалися обізнані українці минулого, частково й позаминулого століть. Те хуторянство себе таким і усвідомлювало, пишалося собою, намагалося стати віруванням ("ідеологією") української нації. Воно проповідувало, що справжня Україна – сільська і тільки сільська, що справжнє українство – це українство дідів-прадідів, хліборобів, гречкосіїв. До них, мовляв, треба повертатися, а не до отої, тьху-тьху, Європи із її культурою, науками та збоченнями всіх кшталтів. Вишиванки, шаровари, вуса, бандура – ото наше, а не якісь там галстуки та піяніни.

На оце вчення, на оцю пропаганду-агітацію, на оцю програму виховання нації звичайні люди, постійні мешканці тих хуторів і сіл, не звертали уваги. Вони знали своє. Бабця тієї жіночки, пробувши три дні в місті, поверталася в село "какальщицею": вона вже не знала слова "як", а знала тільки "как". Ну а ця онука своєю чергою не знає, як це – відновлювати зелені насадження. Вона їх ревіталізує. Людина тієї ж хуторянської природи/породи, вона потяглася не до вітчизняного міста, щоб там покінчити зі своїм хуторянством, а за кордон, на Захід, щоб повернутися звідтіля "какальщицею", але агліцького вишколу.

Коли я вперше прочитав Маланюка, то гаряче погодився з тим, як він нападав на "єнків" – на того ж Огієнка, на всіх колишніх, нинішніх і майбутніх хуторян, котрі бачили й хотіли довічно бачити тільки таке українство – хуторянське, етнографічне. Потім він почав розуміти, що просто квапився, йому кортіло дожити до міського, європейського українства, важко було змиритися й визнати, що у провидіння свої уявлення про те, що на часі, а що ні.

І ось тепер, здається, тьху-тьху, час міського українства наблизився впритул. І почнеться, та вже й починається боротьба… Радше загострюється видима й невидима боротьба. Хуторянство й не думає здаватися. Воно тепер, власне, й не хуторянство у класичному вигляді. Його радше називати б навіть антихуторянством або для ще ліпшого розуміння, що це таке, – хуторянським антихуторянством. Перемогти його може тільки освіта. Просвіта! Тільки на неї, як усе ще кажуть, слід покладатися. А з нею не так просто й легко, як навіть колись, – вона теж значною мірою в хуторянських антихуторянських руках, а її вихованки й вихованці, як бачимо, напрочуд вправно змінюють свою зовнішність.

"Якось пройшлася Хрещатиком, – пише мені літераторка-киянка, – і зафіксувала всі підряд назви-вивіски – кафе, магазинів тощо. Вжахнулася: якби людину з літака із зав'язаними очима поставили там, а тоді відкрили очі й запитали: "Де ти?" – вона не знала б, у якій країні перебуває. Назви – англійською, якщо ж українською, однак латинкою… Те, що ви, А.І., називаєте хуторянством, є виявом комплексу тієї-таки меншовартості, або, за визначенням того ж Маланюка, малоросійства. Замість русскаво контексту (!), наративів (!!), дискурсів (!!!) лізуть вумні, як пишете, англіцизми-американізми. Це все те саме: свято мєсто пусто нє биваєт, як мовлять вони".

Точно сказано: вумні слова іменно лізуть – самі влаштовуються в текстах і балачках незалежно від волі авториць та авторів.

Є ще таке слово, як "провінційність". Це те, що намагається не відставати від якогось центру, від метрополії, робити все так, як там, думати й балакати по-тамтешньому, а виходить якось не так. Провінціал не знає, але хоче знати – і якраз тому і знає дуже приблизно, що чого варте, що почім, які справжні розміри того чи того, завжди щось перебільшує чи применшує, щось переоцінює, щось недооцінює. Якщо зовсім-­зовсім коротко, одним словом, то провінційність – це недоречність.

Я колись винайшов таке правило насамперед для себе: не можна писати про відкриття Таганського миловарного комбінату так, як про відкриття космодрому. А всі без винятку російські й українські районні та й будь-які газети споконвіку писали й писатимуть до скінчення світу якраз так: про появу на якомусь перехресті нового кіоска – як про введення в експлуатацію Дніпрогесу чи Магнітки.

Хуторянське антихуторянство, або ж провінційність, здавна і досі дається взнаки в тому, наприклад, як пишуть про українських класиків, насамперед про Шевченка. Коли читаєш відповідні філософствування, дослідження, роздуми – розвідки цієї матерії, то розумієш, що від чого-чого, а від прохвесорського хуторянського антихуторянства спасу справді ніколи не буде.

Ну справді ж… Ось текст ніби про кілька віршів Шевченка – маленький текст, менш як на 3 хвилини виразного читання вголос. Поезії відомі, прекрасні, їх зрозуміє і той, хто нічого не розуміє. Із приводу цих творів згадують і цитують Сенеку, Лукреція, Гомера, Овідія, Горація, Цицерона, Плінія Молодшого, Марка Аврелія, наводять в оригіналах і перекладають українською вислови і слова: Quos amisimus sequimur, diaspora, Ubi bene, ibi patria, stello, epistole, Epistulae ex Ponto…

А закінчується цей взірець сучасного хуторянського граматєйства словами все про те – про Шевченкову любов до рідного краю, яка, бачте, над усім "домінує". Не щось там таке незрозуміле робить, а оце: "Домінує". А нам – настанова: "Цуратися високого – втрачати глибину свого роду, підрубувати корінь, життєву снагу родового дерева…"

Переказуючи кому-небудь такі тексти, промови, вистави, кажу: мужики плакали. Тобто не тільки жінки. Своєю чергою вони всі в розмовах про все таке – дуже-дуже високе рідне, точніше, ріднесеньке – миттєво переходять на особистість, доводять до твого відома, яке ти гівно чи гад. Колись, у майже забуті студентські роки, мої київські друзі-студенти казали мені: "Хлопець ти ніби й нічого, майже наш, та як дійде до діла, тебе першого повісимо".

Щодо поважної пані, яка отримала порцію мотивації завдяки драйверці, то в тому, про що вона написала (не як, а про що!), є дещо добре й обнадійливе – дуже добре й обнадійливе. На щастя, це не та частина культури, де перебувають висока освіченість і багатий розумовий ("інтелектуальний") досвід. Це повсякденне життя, а в ньому – те, що називається громадською самодіяльністю, самоврядуванням. Люди без будь-якої вказівки від будь-якої влади об'єднуються для своїх суто хуторянських (!) справ – для того ж таки зеленого відновлення своєї місцевості, хай воно й називається ревіталізацією.

Оця здатність людей, оцей потяг, оцей смак до вільної на всі сто діяльності – все це показало себе з перших навіть не днів, а годин війни самодостатнім, охочим рухом, я свідок. Про таке хуторянство як не сказати з радістю, що воно невмируще? "Охочим" – це кажу я. Вони називають його волонтерським. Та хай.

×