— На межі 1960–1970-х у великих містах було більше майданчиків для виступів, ніж тепер, — каже організатор концертів і продюсер Віталій Бардецький, 50 років. Написав сценарій документального фільму "Вусатий фанк" про вітчизняну естраду минулого століття.
— "Кобза", "Смерічка", "Березень", "Дзвони", "Водограй", "Візерунки шляхів", "Опришки" — це гурти золотої епохи української попмузики, — продовжує Бардецький. — Концерти збирали повні зали. Ансамблі мали регіональний колорит. Одеса орієнтувалася на джаз. Львів додавав власної естради. Київ дивився в бік соулу й біту. Дніпро мав традицію інструментального джаз-року. Були свої школи в Луцьку, Миколаєві, Донецьку, Криму.
Центром фанку стало містечко Вижниця, розташоване між Карпатами й Чернівцями. Тут молодий композитор Левко Дутківський створив звучання української модерної естради. Знайшов і сформував майбутніх мегазірок — Назарія Яремчука, Софію Ротару, Василя Зінкевича. Саме музичний процес у Вижниці, мабуть, найбільше вплинув на автора "Червоної рути" Володимира Івасюка. Джон Леннон колись сказав, що "Бітлз" стали популярніші за Ісуса Христа. А Івасюк був упізнаваніший за Леоніда Брежнєва. Його пісня про квітку надії містила гігантський протестний потенціал.
Подобається, як британські журналісти вміють круто назвати будь-яку течію. На фото гуртів 1970-х мали вуса 80 відсотків музикантів. Мабуть, це був тренд. Так виникла назва "Вусатий фанк".
Найбільша проблема — пошук відеоархівів. На телебаченні бобіни затиралися після ефіру наступними зйомками. Вибачте, Діда Панаса збереглося всього кілька хвилин, і це вже 1980-ті. А от музику відкопали. Ходили в архіви, навіть СБУ. На жаль, там теж небагато залишилося.
Наші герої — люди за 70, але вони живіші за мене. Запитував, скільки заробляли на цьому. Кажуть: "Давай поговоримо про музику". У них досі горять очі. У декого пік популярності давно минув. Хтось знайшов себе, як перекладач Віктор Морозов або культуролог Кирило Стеценко. А хтось залишився в тій епосі.
Якби наші ансамблі 1970-х жили в інший час — були б мегауспішні з комерційного погляду. Нам не пощастило. Йшли у правильному напрямку, але через радянську ідеологію все не розвинулося як слід.
— "Вусатий фанк" вчасно нагадав молоді, що українська попмузика почалася не з "Території А" і не з фестивалю "Червона рута". А раніше — з вокально-інструментальних ансамблів 1970-х, — говорить музичний критик 28-річний Філ Пухарєв. — Розвінчує стереотип, що такі ансамблі грали здебільшого "номенклатурні" речі. А про тодішні західні твори знати не знали.
Біда тільки, що відповіді надто поверхові. Навіть свідки тих подій — Валерій Вітер із "Кобзи", Тарас Петриненко з "Візерунків шляхів", джазмен Олексій Коган — у фільмі розповідають переважно загальновідоме. Про платівки на рентгенівських знімках, перехоплення закордонного радіо під покровом ночі чули всі, хто бодай трохи цікавився життям у СРСР.
Особистих історій і живих емоцій "Вусатому фанку" бракує. З іншого боку, їх важко вмістити в півторагодинний хронометраж стрічки. Довелося б розтягувати на кілька серій. Тож копати далі — завдання сучасних дослідників і слухачів.
7 
1
Коментарі