"Тільки ледачий не поставив собі пластикові вікна"

 

Великохутірська сільська рада Драбівського району стала кращою за підсумками щорічного обласного конкурсу.

У Великий Хутір їдемо з обласного центру автобусом Черкаси — Суми. В Золотоноші до автобуса заходять близько 20 людей — жителі довколишніх сіл повертаються з базару. Поруч сідає 54-річна Валентина Цінченко. Із сумки виглядає палиця вареної ковбаси й дріжджі.

— У нас є свій базар у селі, але не кожен день. Тому їздимо в Золотоношу. Автобуси ходять постоянно, — каже Цінченко.

З Великого Хутора до Золотоноші — 22 км, до Драбова — 12. Село розтягується на 9 км уздовж траси. Автобус робить п'ять зупинок. Виходимо на другій — біля сільської ради. Це приміщення колишньої школи. На подвір'ї багато клумб. У коридорі роблять ремонт. Щойно поклали кахлі, стіни оббили вагонкою. Зайняті чотири кабінети. У цьому приміщенні також РАЦС та ощадкаса.

За кількасот метрів від сільської ради два ставки.

— Не орендовані, — каже Олександр Шевченко, 29 років. Сидить з товаришем під вербою. — Риба є, лови скільки хоч. Нравиться жити в селі, бо немає вибору. Молодь, понятне діло, тікає. Роботи як такової немає. Фермерство. То скільки там працює?

У школі більшість вікон у двоповерховій будівлі пластикові, біля шкільного стадіону — новий спортивний майданчик. На подвір'ї зустрічаємо Надію Колотило, вчительку образотворчого мистецтва, й Наталію Тимофієву, яка тимчасово виконує обов'язки директора.

— Такий майданчик не в кожному селі є. Минулого року зробили, тоді й шкільний автобус подарували. Сільська рада дуже допомагає школі — три роки назад поміняли опалення, бо було дуже холодно. Цього року доставлять пластикові вікна, — говорить Наталія Тимофієва.

Йдемо селом. При дорозі троє дітей продають кукурудзу, дині і кавуни. За диню правлять 3 грн.

— Раніше у школі було 400 дітей, тепер залишилося 150. Приїжджають і з іншого села, — розказує Надія Колотило. — Багато батьків їздять на заробітки, бо гарне сполучення — на Золотоніському кольці можна виїхати на Київ, через Драбів є дорога. Дивляться, як люди живуть, і собі роблять ремонти. Зараз тільки ледачий не поставив собі пластикові вікна, ставлять нові забори, ворота з кованими елементами, купують побутову техніку. В кого є скважина, покупляли пральні машини-автомати. Облаштовуємо побут так, що в селі можна жити не гірше, ніж у місті. У хаті є вода, газ, багато-хто поробив внутрішні туалети. Мої сусіди їздять відпочивати і в Турцію, і в Єгипет.

Доходимо до сільського будинку культури. Навпроти нього відреставрований пам'ятник Леніну.

— 10 тисяч потратили на те, щоб зробити. Діти, як побачили, що ремонтні роботи ведуться, думали, фонтан з дельфінами зроблять, — сміється Колотило. — У нас жити можна. Хто не подужає держати корову, держать козу. Раніше скотини було більше. Але якби в селі були луги, поля для пасовища, а так немає куди прив'язати. Кияни купують у нас дачі. На нашій вулиці недавно поселилася сім'я з дітьми, щоб у місті не росли. Будинки без газу у селі коштують 20-30 тисяч гривень. Зі зручностями — 60-80.

Йдемо вул. Молодіжною. На лавці біля двоповерхового будинку сидить 40-річна Наталія. Накладає у відро помідори.

— Поливалок цих на кожному городі наставили, то тепер усе родить — і помідори, і перець. Ото шо тільки за безцінь віддати треба. Так як і з молоком — беруть за копійки, то люди й здають корови, хіба ж воно вигодно держати. А город уже ніхто не покине, всі садять.

Напроти її дому 65-річний Василь Андрійович виносить два відра огірків, накриває старим рушником. Продає по 15 грн.

— Ні разу не вертався додому з повними відрами. Добре, шо ця траса є, то кожен день свіжа копійка.

×