— Вот посмотрите — едут себе на халяву. Даже в поезде полно военных. А в городе — на каждом шагу. Из-за них атмосфера войны, — зітхає 40-річна жінка в коричневій дублянці. Не називається. Запихає валізу під столик.
Сідає до вагона потяга "Інтерсіті" Київ – Костянтинівка у Полтаві о 10.00 1 січня. Їде додому в Слов'янськ після гостин.
— Может, это я со зла так. Простым людям скидок на проезд нет. А многие горожане военным помогают. Вот к соседке подселился один. Она женщина одинокая. Защитник в доме нужен.
Вагон напівпорожній, у різних кінцях — двоє чоловіків у військовому вбранні. Провідники пропонують гарячий чай по 15 грн. Його беруть одиниці. Кілька молодих пар дивляться фільми на планшетах. За півтори години стає душно. На станції Лозова на Харківщині люди виходять подихати свіжим повітрям.
— Та жінка меле що попало. Аби нас не було, хто б їх охороняв? — 30-річний військовий затягується цигаркою. Імені не називає. — Коли в Слов'янськ зайшли сєпари, місцева міліція їм одразу здалася. Не дай Бог таке зараз, то було б те саме, — замовкає.
До Слов'янська на Донеччині прибуваємо о 12.13. Сонячно, температура -15°С. Вокзал пофарбований у жовтий колір. У залах очікувань — нові пластикові вікна, електронне табло, м'які дивани. Ремонт робили до захоплення міста бойовиками навесні 2014-го. Будівля вціліла під час обстрілів. Малолюдно, сплять кілька бродячих псів. Люди з валізами оминають таксі. Прямують до зупинки за 100 м. Там оголошення: через поширення туберкульозу всіх закликають зробити флюорографію.
— Уже сходила в больницу. Власти боятся, чтобы не было вспышки. У нас же много военных, переселенцев живет. Разные люди есть. Да и хлопчики он в каких условиях в окопах сидят по морозу, — каже 73-річна Ольга Лукашенко. В руках тримає торби з продуктами.
До нас дослухаються четверо жінок.
— Это страшная вещь, — одна натягує товсті рукавиці. — Знайомої донька — порядна дівчина. Сходила на перевірку і взнала про діагноз. Має важку форму. То її відправили на лікування в Донецьк. Начебто там є спеціальна клініка.
До центру міста їдемо 10 хв. новим тролейбусом №7. Місцеві кажуть, їх 2012-го закупив 44-річний Олексій Азаров (син екс-прем'єр-міністра Миколи Азарова тоді балотувався в нардепи від Партії регіонів. — "ГПУ").
Проїжджаємо повз завод керамічних виробів "Кераммаш". Один із цехів — завдовжки понад 100 м. Стіни посічені осколками снарядів. Раніше продавали продукцію в Росію. Зараз постачання за кордон припинилося. Через дорогу за 0,5 км — арматурно-ізоляційний завод (випускає обладнання для електростанцій. — "ГПУ"), площею 10 га. Після обстрілів цехи — без дахів, із метровими дірками в стінах. Кілька не працюють.
— "Керам" работал, когда я ходил в начальные классы, — розказує перехожий 22-річний Антон Жуков у центрі міста. — Нині це — коробка. Ще є машинобудівний завод "Машмет". До війни хоч якось робив. Вітчим працював там водієм. Потім завод порізали на метал. Віддали трудову — і до побачення. Частину обладнання вивезли фурами. Ніби в Дніпропетровськ. Арматурно-ізоляційний розбирають. Кажуть, хтось там збудує цех. В інтернеті набирають міцних хлопців вирізати заводські приміщення. Не хочу йти, це ж неофіційно. Зірвешся з висоти або цеглина впаде — не докажеш, що працював там.
Ідемо однією з центральних вулиць — Карла Маркса. Назва не потрапила під дію закону про декомунізацію. Більшість будівель — старі п'яти- й дев'ятиповерхівки з червоної цегли. На одній — напис чорним балончиком "Обама с нами".
— И какой дурак это написал? Нечего Америке сюда свой нос совать, — обурюється 65-річна Антоніна Солод у плетеному береті. Несе хліб. — Хоч куди глянь, щось написано. Це від дурі в голові. Працювати треба, а не фігнею страждати. От розмалювали трансформаторну будку синім, червоним, чорним. Здалеку — як прапор ДНР, — махає рукою.
На недобудові поруч — синьо-жовтий напис "Газа нету, топим ватой".
— Це, типу, виживаємо, як можемо. Київ зробив захмарні ціни на газ. По телевізору людей із Донбасу називають ватою, — каже Антон Жуков. — Я не згоден. Ми не такі проросійські, як показують новини. Більшість — за Україну. Багато пасивних. Не підтримують жодну позицію, аби лиш не чіпали.
Виходимо на Соборну площу. До серпня 2015-го там був пам'ятник Леніну. Його зняли. Тут стоїть храм Святого духа Української православної церкви Московського патріархату. Під час обстрілів били у дзвони. Навпроти — сіра будівля міськради. На флагштоках — українські прапори.
— Їх після визволення повісили. Коли сепаратисти захопили місто, зірвали наш герб. Прапор скинули. Казали, що вони — ДНР, але підняли російський триколор. Ще й догори дригом. Із півгодини висів. Придурки, — сміється Антон Жуков.
Посеред площі — штучна ялинка заввишки 10 м. Її відкрили 19 грудня. Соборна була забита вщент. Людей вітали концертом і подарунками від Наталії Королевської (у 2012–2014 роках — міністр соціальної політики. — "ГПУ") та її чоловіка, члена "Опозиційного блоку" Юрія Солода.
— Цукерки мали бути тільки дітям. Привела 9-річну донечку. Увесь натовп ломився до роздачі. Дорослі бігли поперед дітей. Гребли по два-три подарунки. Отримували — й знову в чергу. У моєї Діаночки жінка трохи не вирвала з рук пакунок, — каже 35-річна бухгалтерка Надія Литвин. Із дитиною гуляють біля ялинки.
У місті — багато прапорів і плакатів "Україна понад усе". На зупинках графіті в українському стилі — хати, квіти, орнаменти.
— Це якась партія дала гроші. Розписували активісти й прості люди. Сусідка на зупинці "Хімік" малювала українські хати, — каже Жуков.
Близько 19.00 температура падає до -20°С. Транспорту менше. Подеколи проїжджають автобуси. Дістаємося автовокзалу. Проїзд коштує 3.50 грн. Багато вікон навхрест заклеєні скотчем. Так зміцнювали скло, аби не тріснуло від вибухів.
— Ми в залі й спальні не зривали скотч. Усяке може бути. Дай Бог, аби не згодився. Під час стрілянини снайпер убив жінку, яка вийшла на балкон. Досі боюся вивішувати білизну. Це робить чоловік, — каже жінка на сусідньому сидінні.
На автовокзалі за 43 грн. купую квиток до Артемівська. Вартість зросла втричі з 2014 року. Перед нами жінка бере вісім квитків до Волновахи. Віддає 1600 грн.
2 
1
Коментарі