Велосипедисти Юлія та Олександр Рибакови з Тернопільського турклубу 15 днів мандрували по південній частині Туреччини. Період з середини лютого до кінця травня – найсприятливіший для велоподорожей Анталією. Раніше можна попасти в дощі, а літом сильна спека.
"Під час нашої подорожі прохолодно було лише вночі – темпаратура в гірських районах опускалася до п?яти градусів тепла. Снігу на висоті до тисячі метрів в цих районах взагалі не буває. Найбільше радувало те, що після нашої зими попали в тепло і сонечко. Цікаво проїхатися приморськими містами з бухточками повними вітрильників. Вражають глибокі річкові каньйони. Їх тут багато і вони добре обладнані для відвідувачів – є сходинки і оглядові балкончики."
Залишків античних міст, яким по дві-три тисячі років, у Туреччині повно . Навіть ті, які вважаються дрібними туристичними центрами – величезні. Збереглися розвалини амфітеатрів, арен, бань, гробниць.Таке враження, що колись в цих містах жило більше людей ніж в сучасних, що поруч. Зима не вважається туристичним сезоном, тому вхід до багатьох туристичних місць безкоштовний. Там де були пропускні пункти – нікого немає, і залишається якась маленька хвірточка, якою можна пройти до об?єкта.
"У платні місця ми переважно не ходили, бо надивилися безкоштовних. Апельсинів і лимонів на узбіччях дороги більше, ніж у нас яблук. Напевно, воно чиєсь приватне, але нікого не бентежило коли ми пару апельсинок рвали. Місцеві навіть допомогали рвати, окрім того виносили нам задарма помідори. Англійською можна спілкуватися у великих містах Туреччини, а поза ними хіба зрідка попадаються просунуті у цьому плані заправники чи власники магазинів. Люди настільки гостинні, що і без знання мови знаходять як це проявити. Коли пробуєш розпитатися куди проїхати, показують, але при цьому запрошують на чай. Слово „чай" в турецькій і слов?янських мовах спільне. Вони це добре знають, тому повторюють „чай-чай-чай". Це означає, що кличуть за стіл. Один раз заблукали за селом, опинилися над вертикальною скелею. Внизу селянин грузив альпійську сосну на машину – вони нею кіз годують. Я йому знаками показав, що хочу спуститися, він знаками показував безпечний шлях на скелі. Потім поміг речі знести, потягнув нас додому."
Пробували спілкуватися за допомогою малюнків і жестів. На рівні „їсти-спати" порозумілися. Чоловік нам сімейні фотографії показував. Грошей не просив, але ми лишили йому 20 лір – 100 гривень на наші гроші. Такого щоб мене чи Юлю хтось образив у Туреччині – не було. З одного боку люди дуже законослухняні, а з іншого – звиклі до туристів. Складається враження, що там дуже безпечно – люди залишають машини не замикаючи дверей. Кілометри пляжів обладнані хорошою сантехнікою без догляду, і ніхто нічого не краде.
Турки їдять багато сиру, бринзи, сочевиці, круп і макаронів. Макарони роблять у вигляді половини горошин. Хліб у буханках можна купити в супермаркетах великих міст. В містечках і селах – тонкі лаваші. Ціни на продукти десь на 20% вищі аніж в Україні. Порівняно з нашими сільськими магазинами вибір в турецьких бідніший. Хліба часто може взагалі не бути. Продають якесь просте печиво, сигарети, запальнички і базові крупи.
Купити туалетний папір у малих селах взагалі неможливо. Його там не використовують – миються водою. Літр бензину коштує 23-24 гривні, але він зовсім не такий як у нас. Дуже економний і запаху бензину не відчувається. Ми за 13 днів готування на примусі витратили півтора літри, а нашого пішло б певне 2,5 літра. На харчі в Туреччині витратили 1200 гривень на двох. Ще 150 гривень з людини заплатили за 200 кілометрів переїзду автобусом по країні. Квиток літаком зі Львова коштував 1200 грн в дві сторони. Ще 100 долларів довелося доплатити за перевіз велосипеда.
1 
2164
Коментарі