"Прийшов подивитися на "ходячі прапори" й повітряні кульки в небі. А ще на солдатів, які будуть стріляти в повітря, мабуть, по цих кульках", — так 7-річний киянин Данило Кужвій пояснює, чому прийшов на Хрещатик зранку 9 травня.
Його мати каже: через натовп хлопчик не бачить параду, а лише прапори. Тому думає, що вони ходять.
У суботу зранку на Хрещатику святкували 64-ту річницю перемоги у Другій світовій війні. За урочистою ходою ветеранів спостерігали кілька тисяч глядачів. Уздовж вулиці виставили паркан і ланцюг із міліціонерів.
— Чого це ви мене відштовхуєте? — обурюється жінка старшого віку до молодого міліціонера, який намагається відтиснути її з перших рядів. — Вижили мене зі зручного куточка і з дівчатами перемовляєтеся? Міліціонер повинен бути серйозним, а ви бовтун і нахаба.
По гучномовцях транслюють пісні про війну. Потім їх вимикають і оголошують про відкриття параду. Від Бессарабської площі йде колона ветеранів. Її очолює 55-річний президент Віктор Ющенко із сім"єю. Тримає букет із бузку. Поряд у теплому пальто та на високих підборах — прем"єрміністр Юлія Тимошенко. У тому ж ряду міський голова Києва Леонід Черновецький. Він саме повернувся з лікування за кордоном. Усміхаються, махають людям.
Під прапорами повільно ідуть ветерани. Декого з них підтримують попід руки. Постійно поправляють червоні стрічки, які сповзають із плечей. Поступово ветерани помітно відстають від керівників держави. Коли президент і прем"єр підходять до трибуни на майдані Незалежності, ветерани ще ідуть Хрещатиком. На грудях у кожного медалі.
— Я парадний китель із нагородами вдягаю двічі на рік — на День перемоги і день народження, — говорить 84-річний Олександр Пархоменко. — Дочка його приводить до ладу. Мені неважко його носити, значно складніше підібрати зручні черевики. Ось зараз пройшовся 20 хвилин і все — треба відпочивати.
Пройшовся 20 хвилин і все — треба відпочивати
Після хвилини мовчання та шестиразового залпу почесної варти на трибуну виходить Віктор Ющенко. Вітає усіх із 65-тою річницею перемоги. У натовпі перемовляються про його помилку, бо відзначають 64-ту річницю.
— Більше ніж сім мільйонів українців пішли на фронт. Додому не повернувся кожен другий. А багато з тих, хто вижив, залишився інвалідом. Наша країна понесла чи не найбільше втрат, — каже президент. — Українські воїни в кожному регіоні однаково любили країну. Матері однаково оплакували синів на Донбасі, Волині й Галичині.
Закінчує промову побажанням ветеранам міцного здоров"я та щастя.
На пагорбі Слави у Львові поховано понад 300 воїнів Червоної армії.
О десятій ранку квіти до могил покладають керівники міста й області. Після цього до меморіалу пускають ветеранів. Ті несуть гвоздики й бузок. Найбільше квітів — на могилі розвідника Миколи Кузнєцова.
— Побуду тут, а потім ще піду на Личаківський цвинтар, на меморіал радянських воїнів, — каже Іван Кондратенко, 82 роки. — Нікого знайомого тут похованих не маю. Родом зі Смоленської області. Коли почалася війна, плавив сталь у мартенівській печі на Уралі. Бронь від армії була гарантована. Та від сестри-партизанки дізнався, що маму з дітьми забрали в німецький концтабір. Тому пішов у добровольці. У військкоматі прийняли, тільки просили до останнього не казати на роботі, що йду на фронт. Бо могли й не відпустити. Воював на Першому українському фронті, пройшов від Житомира до Праги.
Об 11.00 розпочинається мітинг, організований комуністами, соціалістами і прогресивними соціалістами. До цього часу на пагорбі Слави залишається кілька сотень людей. Під сценою три червоні прапори із серпом і молотом.
— Подними звезду — защити фашизм! — оголошує зі сцени прогресивна соціалістка Ольга Соловенко, 50 років. Потім виправляється. — Подними звезду — победи фашизм!
О восьмій ранку в міському військкоматі Умані на Черкащині збираються ветерани.
— Це традиція. Кожного з нас забирали на фронт саме звідси, — пояснює гвардії полковник 90-річний Олександр Митряєв.
Із військкомату виносять бойовий стяг. Дехто з ветеранів починає плакати. Із міським головою вони проходять центральною вулицею до площі Леніна, кладуть квіти до обеліска слави.
— До війни в нашому місті проживала 41 тисяча населення. Німці розстріляли 25 тисяч, — зазначає голова ради уманських ветеранів 72-річний Анатолій Ходан.
Подивитися на святкову ходу прийшли майже 400 уманчан. 31-річна Наталка Наконешна розказує, що її діда Мирослава Крикуна розстріляли в "Уманській Ямі" — місцевому концтаборі для полонених. Ще дитиною на свято перемоги вона завжди носили з бабусею квіти на місце, де був концтабір. Бабусі вже немає, але цю традицію в їхній родині зберігають.
У Донецьку ветерани пройшли тротуаром біля пам"ятника генерал-лейтенанту Кузьмі Гурову й поклали квіти.
Людей супроводжували солдати внутрішніх військ та курсанти ліцею МВС. У мерії міста цю ходу назвали "невеличким парадом".
2 
1
Коментарі