— Я переживаю за майданівців, як бешена, а чоловіка мого все дратує. Щоб подивитися новості, то йду на кухню, там тихенько включаю телевізор, — 52-річна Олена купує десяток домашніх яєць на базарі в селищі Літин на Вінниччині. — За старшого дуже переживала, він на Майдані був. Йому 30 років, працює в РЕСі, живе біля мене. Тиждень тому їх із роботи п'ятеро скинулися грішми, купили продукти і поїхали на мітинг. Як повернувся, казав: усе, шо показують у телевізорі — красива картинка. Насправді — гірше. Людей, які стоять за правду, там не чують. Жалкував, що не взяв дружину з собою. Молодший син працює в Києві, у будівельному супермаркеті "Епіцентр". На Майдан ходив двічі, сказав, що більше не піде.
Ринок у Літині біля автовокзалу розкладається щосереди із шостої ранку. Поряд із реалізаторами стоять селяни, що торгують власною продукцією.
— У нас лікування — то бізнес, навчання — бізнес. Я 20 років стою на асфальті, і нічого не змінилося. Всі реформи, які проводяться, не для села. Тут немає ні розваг, ні музики, ні кіно для молоді, — каже продавець свіжої риби 43-річний Олександр. — У мене троє дітей. Хочу, щоб їм краще жилося. Старшій донці — 16. Вона призер десяти олімпіад, перші місця зайняла. Ходив літом по всіх службах, просив якусь путівку на відпочинок для неї. Не дали. Зато всі мажорні діти поїхали. Тому я за Майдан.
Біля столиків із китайськими товарами жінка в рожевому пальті торгує домашніми яйцями. На асфальті — кошик із живими кролями.
— Кролишку віддам за 200 гривень. Забирайте, щоб назад додому не везла, — припрошує. Людмилі 55 років, тричі на тиждень їздить торгувати із села Кулига, що за 5 км. Товар везе велосипедом.
— Ми в селі нічого не відчуваємо. Усі майданівські перестройки і плани до нас не доходять. Маємо заробляти, як і раньше, — каже жінка. — У мене син по заробітках мотається і троє онуків. Надіюся, шо Майдан хоч їм щось дасть.
Дістає з кишені сенсорний телефон. Зашкарубними пальцями гортає фотографії.
— Маю більше 30 видів хризантем, торгуємо із чоловіком навесні. Вирощуємо редьку, цибулю, з того й живемо. Але поки вторгуєш, добре треба намерзнутися. І то всьо за копійки, — додає.
— Люди чекають змін, але вони їх не дочекаються, — підтримує розмову 45-річний Віктор Затайдух. Поправляє дерматинову кепку. При розмові прикриває долонею беззубий рот. — Я робив у міліції, потом в охрані — уволили. Тепер п'ятий рік на базарі торгую. На біржу не беруть, бо маю пай земельний. А до пенсії ще треба дотягти. Дітей на ноги поставити.
Біля ятки збираються люди. Починають сперечатися.
— Бо всі облінилися, ніхто робити не хоче. Торгуєш китайськими шнурочками, фонариками по рублю. І всі жалуються, шо за копійки — тяжко. Рубель без копійки не буває, — звертається до Віктора 70-річна Надія Токар із села Брусленів. Приїхала до райцентру заплатити за комунальні послуги. На базар зайшла купити гостинців братові, який лежить у кардіології у Вінниці. — Кого нам не постав у прєзідєнти — нічо не зміниться. Усі думають, як у Європу, то там скажуть: не роби, я тобі так дам. Дурно ж ніхто не дасть. Скрізь робити треба. Я у свої роки з дідом тримаю дві корови, телицю, коняку та двоє свиней. Картошки продали на 3 тисячі гривень. Із молока в місяць маю більше тисячі. Дітям збираю і нам з дідом лишаю. От у нас на базарі голландську цибульку дрібненьку продають. То це ж наші, українці, там її збирають. То хай тут садять та заробляють.
Люди сперечаються ще 20 хв.
1 
1
Коментарі