"Найбільша радість — знати, що твоєю країною не керують убивці Януковичі, Азарови, Захарченки"

 

— Ті, хто думає, що Майдан і Небесна сотня винні в початку війни з Росією — ідіоти. У людей мозгів додуматися не вистачає: якби не революція — Пуйло нас би все рівно захопив. Тільки б оті колишні зеки не боронили країну, а з хлібом і балалайкою фашистів у Києві зустрічали, — каже 34-річний Єгор Михайліченко. 20 лютого о 16.00 курить цигарку без фільтра біля полтавського Свято-Успенського собору Київського патріархату. Там триває панахида за загиблими торік майданівцями.

Біля церкви стоять кількасот людей. Поминальну молитву слухають на вулиці через гучномовці, шикуються в колону. Попереду — сотня учнів музичного училища. Тримають портрети Небесної сотні.

— Майдан був за елементарні людські права. Якби не стався — ми би тут уже, як в Сєвєрній Кореї по струнці ходили. Янукович би побачив, що народ проковтнув оті його диявольські закони: ага, значить, з цими рабами все, що угодно, робити можна. А ми йому по зубах конкретно тоді у відповідь дали, — запалює лампадку 48-річна Світлана Гудзь, працює продавщицею на базарі. — І як би там не було — люди тоді все-таки перемогли. Жалко до крику, що Небесна сотня у нас появилася, але в кожній революції є жертви. Невозможно без крові було ту владу скинуть. Тут друге питання: чи тим ми власть віддали?

Повільно натовп рушає траурною ходою до облдержадміністрації. По дорозі люди кілька разів співають гімн, скандують — "Герої не вмирають!"

— Я тут, щоб тільки пом'янути хлопців. Вони загинули за краще життя. Я теж Майдан підтримував. Та за год зрозумів — він нічого в країні не змінив. Одні олігархи замінили інших — от і всьо, — розповідає таксист 30-річний Роман Сень. Випльовує жуйку. — Ключова ошибка була в тому, що, скинувши Яника, всі подумали — перемога. Та по факту треба було далі давити, добитися, аби жоден з політиків, який хоч раз засвітився у владі за останні 20 років — більше туди не попав.

Біля адміністрації натовп зустрічають ще з півтисячі містян, лунає пісня "Плине кача". З десяток чоловіків у камуфляжній формі з прапорами полку "Азов" знімають шапки, притискають кулаки до серця. Потім люди по черзі кладуть червоні гвоздики до синьо-жовтого меморіалу Небесній сотні, що навпроти будівлі адміністрації.

У Вінниці студенти збираються на смолоскипну ходу. Організатори акції викладають посеред площі тризуб із лампадок. Йде рясний дощ, прохолодно. Щоб зігрітися, люди стрибають і вигукують: "Хто не скаче — той москаль!"

— Ми дали зрозуміти новій владі, як потрібно з людьми рахуватися. Що нас не можна грабувати, як це вони зараз роблять. Але якщо й далі нас так будуть прижимати і з газом, і з пенсіями, і з подорожчаннями безконтрольними в магазинах, у нас не буде іншого вибору, як вийти знову на вулицю, — переводить подих після стрибків 64-річний Афанасій Стратійчук. У минулому — професійний співак. Знаний у Вінниці тим, що з першого дня Революції гідності в будь-яку погоду виконував гімн України. — Очікував, що ми швидше перейдемо в нову, щасливу фазу життя. Натомість маємо війну. Тому революція триває не тільки в душах, а й у боротьбі за волю.

До Афанасія підходять кілька чоловіків, вітаються. Потім прямують до пам'ятника героям Небесної сотні, біля якого горять лампадки. Кладуть червоні гвоздики, низько вклоняються.

— Рік минув, а ми, крім як вигнали Яника, нічого не зробили, — говорить 35-річний Володимир Базелюк. — Наслідки правління хряка ми не подолали. На ключових постах — люди, які були в його команді, або ті, хто і тепер обслуговує його інтереси.

Студенти завершують викладати тризуб. По команді запалюють свічки.

Пополудні в Черкасах на Соборній площі сходяться дві колони. Рухалися містом від пам'ятника Богдану Хмельницькому та Національного університету. Із районів приїхали самооборонівці.

— Всі проблеми з Києва йдуть. При владі люди, які 20 років між собою міняються посадами, їх все влаштовує. Вони по другому не хочуть жити і не можуть. Ми для них — ресурс, біомаса, — каже 36-річний Микола Кравченко, волонтер.

Жінки плачуть перед фотографіями вбитих майданівців.

— Ці люди дали нам надію, — говорить Анатолій Курятник, 55 років. — Щоб вона здійснилася, треба змінити тих, кого ми звикли називати владою.

— Лупили людей по ребрах, трощили кістки свободи. Що ще вони з нами вдіють, усі ж ми такі терплячі. Та тільки за вбиту мрію народ уже не пробачить, — чути зі сцени вірш.

Лунає музика. Читають хронологію подій Майдану. Вітер дужчає.

— Діти помирають рік уже. Я сюди через день на похорони хожу. Всі хлопці молоденькі. Коли це прикратиться? — витирає сльози жінка, на вигляд, років 60. Тримає дві червоні хризантеми.

Керівник Центру підтримки добровольців 35-річний Андрій Габров оголошує хвилину мовчання.

— У країні багато змінилося. До Майдану люди жили за принципом — моя хата скраю. Війна і Майдан об'єднали народ, — каже Габров. — Це видно по тому, що люди несуть у наш центр. Бабусі яблука приносять, сушку, в'язані носки. От недавно хлопчик приходив. Віддав гроші, які на святкування дня народження батьки дали. Міністерство оборони каже, що все добре в армії. Але видно, що добровольчі батальйони краще забезпечені.

— Надо поменять людей на руководящих должностях, — каже 61-річна Надія Яшина подрузі. — Вони працювали у старій системі. Їх не переробиш. Грузинів беруть, бо вони показали, як працювати. А наші що? От прийшов генпрокурор Махніцький. І що зробив? Нічого. Зразу треба було пересадити всіх "регіоналів" і комуністів. У війні ми переможемо. А старі політичні сили можуть взяти реванш. Оце страшно.

На всю площу чути пісню "Воины света".

Близько 6 тис. людей збираються на тиху ходу "Ми збережемо Віру". Рушають колоною через центр Львова до площі перед пам'ятником Шевченку на просп. Свободи. Йдуть без гасел, вигуків, плакатів.

Біля пам'ятника священики відправляють панахиду та екуменічну молитву. Люди співають гімн України. Більшість тримають штучні квіти маку.

Після панахиди згадують знайомих і родичів, які постраждали у столиці торік.

— У мене вся родина була на Майдані, крім мене — бо я ще тоді була неповнолітньою, — розказує студентка 18-річна Марія Кох. — Батько отримав поранення в око, брат має забої гумовими кийками, мама надихалася чорного диму — кашляє. І їх всіх дуже ображає, коли хтось каже, що Майдан нічого не досягнув. Це кажуть люди, які там не були, які звикли коритися і пливти за течією. Батько говорить, що рік — це дуже мало, щоб щось відчути. Але найбільша радість для нього — знати, що твоєю країною не керують убивці Януковичі, Азарови, Захарченки.

×