Наші "диванні інтелектуали" любили мріяти: де опинилася б Україна на європейських шляхах, якби до її ніг не була прив'язана гиря Донбасу зі старими шахтами, дотації на які щороку поглинають поважну частку державного бюджету, і гірниками, готовими слухняно голосувати за вказівкою власників цих шахт. Але коли Донбас перебрав владу у всеукраїнському масштабі, безплідність цих дискусій стала зрозумілою навіть завсідникам львівських кнайп. Найнадійнішим гарантом соборності України виявився Рінат Ахметов — бо ж її втрата автоматично суттєво знижувала б капіталізацію його власності.
Але падіння режиму Януковича випустило з пляшок багатьох джинів. Услід за втратою Криму протягом лічених тижнів Україна фактично втратила контроль над більшою частиною території Донбасу. Регіон стрімко перетворюється на кримінальний Мордор, де правлять бал убивці й мародери під російськими триколорами й прапорами "Донецької народної республіки" та "Луганської народної республіки".
Причини цього зрозумілі. Відбулася ретельно й давно (задовго до перемоги Майдану) продумана спецоперація сусідньої держави. Їй неприховано підіграли (особливо на першому етапі) криміналізовані місцеві еліти, налякані перспективою відповідати за наслідки свого правління у всеукраїнському масштабі. Їй фактично не протидіяла безнадійно корумпована місцева міліція, контрольована цими елітами.
Але водночас будьмо відверті: спецоперація не мала б такого успіху без активної підтримки значної частини населення регіону, готової (іноді за плату, іноді — з ідейних міркувань) блокувати БТРи українських силовиків і ставати живим щитом перед "зеленими чоловічками" (всі вже зрозуміли: у цивільних українці не стріляють).
Відомо: Донбас має особливий характер. Люди тут недовірливо ставляться до "чужинців" (навіть із сусідніх областей), вважаючи водночас, що самі вони наділені особливими чеснотами. Тут шанують грубу силу. Тут не надто зважають на притаманні решті українців сентименти. Радянська пропаганда й пострадянські ідеологи (особливо від Партії регіонів) старанно плекали цей комплекс "донецької виключності" — і досягли успіху. Донбас усупереч очевидності цифр свято переконаний: він годує всю Україну, вона без нього пропаде.
Усі без винятку соціологічні опитування останнього часу фіксували на Донеччині й Луганщині лояльну проукраїнську більшість (понад половина населення) і антиукраїнську меншість (близько третини). Однак в умовах російської спецоперації меншість виявилася активною і вкрай агресивною, а більшість — у масі своїй заляканою й інертною. У цьому сенсі "пунктом неповернення" стало, очевидно, не захоплення Донецької облдержадміністрації чи прибуття "Стрілка" з його людьми в Слов'янськ. А те, коли ще в середині березня місцева міліція дозволила трьом сотням бандитів (озброєних тоді ще не автоматами, а кийками й заточками) жорстоко розігнати багатотисячний мітинг прибічників єдиної України в обласному центрі.
Українські хлопці героїчно вмирали і вмирають у Слов'янську, Краматорську й Маріуполі насамперед за те, щоб російські бойовики не почали завтра тероризувати людей поза межами Донбасу. Але скажімо собі правду: за настанови "будь-якою ціною захищати цивільних" українська антитерористична операція могла хіба що призупинити поширення гангрени, але в жодному разі не знищити її джерело. Наші силовики навчилися вбивати засланих диверсантів і відвойовувати будівлі — але вони не можуть їх втримати, опинившись серед юрми "мирних" спільників терористів. І в Краматорську, і в Маріуполі вони змушені були повертатися на вихідні позиції, залишивши місто на поталу бандитам.
Сьогодні повернення в регіон спокою й законності порівняно малими жертвами й зусиллями неможливе. Україна муситиме по-справжньому воювати за Донбас. Можливо, не лише з місцевим "ополченням", а й із регулярною російською армією.
Тому і влада, й суспільство повинні чітко зрозуміти: що ми втрачаємо з Донбасом? Чи можлива у війні за нього перемога? Чи є для цього ресурси? Яку ціну доведеться заплатити?
Втративши Донбас, Україна втратить 15% свого валового внутрішнього продукту і природні ресурси (не лише поклади вугілля, а й перспективні родовища сланцевого газу). Вона неминуче зіштовхнеться із проблемою облаштування щонайменше десятків тисяч біженців. Нарешті Донецька і Луганська народні республіки завжди залишатимуться територією, з якої в Україну проникатимуть як "зелені чоловічки", так і банди жорстоких кримінальників без жодного ідеологічного забарвлення. Сьогодні в руках жителів Донбасу опинилася значна кількість бойової зброї.
Однак слід визнати: продовження війни за Донбас цих ризиків не усуне. В зоні бойових дій промисловість швидко занепаде, й Україна, не отримуючи податків із підприємств, що зупинили роботу, водночас змушена буде виплачувати пенсії "мирним" бабусям, з-за спин яких убиватимуть наших силовиків. Проблема біженців також лише загостриться. І облаштування "стіни" по східній межі Запоріжжя, Дніпропетровщини й Харківщини, залишаючись критично неминучим, стане проблематичнішим — війна потребуватиме значних ресурсів.
Та й можливість військової перемоги на Донбасі за умови, коли Росія завжди постачатиме в регіон своїх "добровольців", а протидіяти московській пропаганді ніяк, бо українське телебачення тут відключили — більш ніж сумнівна.
Можливий другий варіант: замість безнадійної сьогодні (це показав Маріуполь) боротьби за люмпенізовані й віддані на поталу криміналітету міста зосередити антитерористичну операцію по периметру, що відділятиме "сіру зону" від територій, де більшість реально хоче жити в Україні (й готова за це боротися — як-от у північних районах Луганщини). При цьому слід буде, по-перше, евакуювати всіх, для кого життя у ДНР і ЛНР є засадничо неможливим. По-друге, констатувати фактичне захоплення цієї частини де-юре суверенної української території проросійським криміналітетом, відгородитися від сірої кримінальної зони чимось в ідеалі схожим на мур на межі Ізраїля та Палестини.
Водночас Україні слід за широкої міжнародної підтримки не допустити прямої анексії Донбасу Москвою за кримським сценарієм, а відтак перевести конфлікт на рівень "замороженого" — на кілька років, а то й десятиліть. Паралельно конфіскувавши активи політиків і олігархів, винних у кривавій драмі Донбасу, щоб використати їх для розселення луганчан і донеччан, які цього бажатимуть, на нових і безпечних землях.
Донбас буде для України великою втратою. Але водночас і шансом уперше стати більш-менш консолідованою щодо ключових питань подальшого розвитку. Звісно, регіональні відмінності збережуться. Харків'яни й одесити не сприйматимуть світ так, як кияни чи галичани — і це будуть неантагоністичні відмінності, й держава значно легше зможе реалізувати свій європейський і євроатлантичний вибір.
Не менш важливо й те, що Донбас перестане бути бездонною дірою, куди щороку виділяють десятки мільярдів гривень на підтримку завідомо безнадійних шахт, давно закритих у Європі. І тоді, коли міф про те, що Україна без Донбасу загине, розвіється, позиція багатьох донеччан зміниться. Це станеться не зразу, але неминуче станеться.
Я об'їздив майже весь Донбас і маю величезний пієтет до цієї по-своєму красивої землі. І водночас — колосальне почуття провини перед тими працьовитими, чесними й патріотичними донеччанами й луганцями, яких Україна сьогодні не здатна захистити.
Та я рішуче незгодний з тими, хто закликає "воювати до останньої краплі крові", змушуючи хлопців із Центральної України вмирати й за те, аби донецькі олігархи (які шкодують за тим, що випустили джина з пляшки) знов отримали можливість грабувати і весь Донбас, і решту країни. Переконаний: Донбас до України ще повернеться. Але для цього він має зрозуміти: без України йому житиметься значно гірше.
3 
1
Коментарі
3