"Перемогти цих уродів і, блін, більше ніколи сюди не вертатися"

2

ЯК ЖИВУТЬ БІЙЦІ ДОБРОВОЛЬЧОГО БАТАЛЬЙОНУ "АЙДАР"

Я ЖИВУ В 31-Й СОТНІ БАТАЛЬЙОНУ "АЙДАР". Сплю в наметі на старому пружинному ліжку. Решту доби проводжу на кухні. Мені неприємна зброя, тому допомагаю годувати солдатів.

Біля мого ліжка нині пахне медовими пряниками. Їх передали батальйону звідкись із мирної частини України. Кожен може підійти і взяти собі.

Біля кухні є ванна, у якій полощуть посуд. Вона стоїть прямо над вигрібною ямою. Іноді, коли я сплю, начальник кухні відкриває у ванні пробку, і звідти до моєї голови починає витікати прожитий день.

П'ята ранку, світанок. У Києві я, бувало, в цей час лягав спати. А тут – пора вставати, варити бійцям кашу на сніданок. Експерименти з їжею тут не потрібні. Мою ідею зварити молочну кашу зі згущенки затюкали. А коли запропонував промивати макарони після варки – тільки засміялися: тут не ресторан.

Але під кінець першого тижня я все ж таки домігся права зварганити тушковану капусту з м'ясом.

Продуктів на кухні вистачає: волонтери допомагають. Печиво, чай, фрукти, солодощі стоять прямо на великому столі – підходь, бери.

Чистити картоплю і мити котли допомагають "нарядчики" та "зальотчики": перші потрапили на кухню в рамках черги, а другі – бо проштрафилися.

– От тут на кухні бачиш, хто сам усе робить, а хто весь час хоче скинути свою роботу на іншого, – ділиться спостереженням один "зальотчик". – А тепер уяви, як мені з ними буде на передовій?

НІХТО НЕ НИЄ Й НЕ ДЕПРЕСУЄ. Солдати переважно спокійні та веселі. Правда, інколи веселі до істерики.

Бородатий чоловік їсть на кухні кашу, коли в нього дзвонить телефон.

– Да, лапочка. А я в "Айдаре". Нет, я не с тобой воевать буду! Я тебя освобождать буду! Как это от кого? От бандитов и хулиганов.

Тим часом його сусід розповідає іншому:

– У нього всі груди в медалях – такий герой Росії. А моя куля йому всю голову відірвала.

Таких досвідчених вояків на цій базі, в селі Половинкине Старобільського району на Луганщині, мало. Всі, хто постійно їздить "на передок" – тобто передову, живуть на другій базі, у місті Щастя біля самого Луганська. А тут переважно молодняк, який тільки готується до бойових дій, щодня курсує на стрільби або на заняття з тактики.

– Пристреляйте мою девочку, мою сучку! – просить "афганців" молодий луганянин, погладжуючи автомат.

Є літній чоловік, який просить називати себе "Дід Микола".

– В "Донбасі" мені сказали: "Діду, йдіть до внуків". А тут, в "Айдарі", взяли, – починає вдвадцяте оповідати свою історію.

Він мріє про бої. Ходить табором у повному спорядженні. Понабирав у рюкзак гранат і патронів, які полишали хлопці, вигнані з батальйону за п'янство.

– З таким запасом можна довго триматися, це запас для смертника, – каже.

– У мене в наметі є один хлопчина, він лейтенант, – розповідає нарядчик. ­Перепочиває, попиваючи напій із розкалатаного в холодній воді абрикосового варення. – І от він прийшов до військкомату, а там подивилися спеціальність: робота з паливно-мастильними матеріалами. Кажуть: ні, не треба таких. Бо це ж грошовите місце. То він до нас рядовим прийшов служить.

Надвечір з'являється боєць, у якого сьогодні день народження. Просить чогось смачного – друзів пригостити.

– Нappy birthday! Можу тобі гранату подарувать, – жартує один із кухарів.

КРІМ "ДВОХСОТОГО" ВАНТАЖУ – ЗАГИБ­ЛОГО, ТА "ТРЬОХСОТОГО" – ПОРАНЕНОГО, В "АЙДАРІ" Є ПОНЯТТЯ "П'ЯТИСОТОГО". Це – боєць, який випив півлітра горілки.

Мій перший день у батальйоні припав на День повітряно-десантних військ. У схованці троє солдатів тихенько розливають по чашках півбанки спирту.

– Ти не подумай, вони не щодня так, – каже їх сусід по намету. – Тим більше що вони тут від самого початку – це ж не такі салабони, як ми.

В "Айдарі" немає тупої муштри, в солдатів лишається багато вільного часу. Допоки чиєсь п'янство не впадає в око – на нього не сильно зважають. Хіба що сотник зробить зауваження. Але якщо боєць "не просихає" чи своєю поведінкою зганьбив батальйон – можуть вигнати додому. І це, мабуть, найстрашніше покарання. Адже тут майже всі – з доброї волі.

Начальника штабу Валентина Лихоліта "айдарівці" називають "Батя". Зранку та ввечері він проводить шикування. У промові в середньому двічі згадує: "У нас в Афгані". До війни виховував підлітків у спортивно-патріотичному клубі. Тепер виховує солдатів.

Цього разу "Батя" розповідає, що добивається в міністерстві змінити назву батальйону з "територіальної оборони" на "штурмовий". Аплодисменти.

– А шеврони дадуть? – уточнює хтось із солдатів.

Вечірній гімн – момент колективного катарсису. Потім тричі кричиш "Слава Україні!", "Слава нації!" та "Путін – х… ло!"

У ПІДВАЛІ, В КОЛИШНІХ МОРОЗИЛЬНИХ КАМЕРАХ, ОБЛАДНАЛИ ТЮРМУ ДЛЯ ЗАТРИМАНИХ "СЄПАРІВ". Буває, назбирується їх до 20. Потім вимінюють на наших вояків. Є домовленість із керівництвом "ЛНР", що вони наших теж тримають у нормальних умовах. Але бувають ексцеси.

– Сєпар один 7 годин у комі пролежав, поки йому інсулін знайшли. Хто ж знав, що він – діабетик? – каже патрульний.

Кухарі регулярно носять до підвалу їжу.

– Вас тут сколько? – зазирає охоронець до однієї камери.

– Мы тут с армянским братом, – відповідає бородатий козак.

Інколи їх ходить годувати "Француз". Він недавно втік із полону. Пробув там півтора місяця. Розповідав, що спершу били страшенно. Пальці хотіли відрізати, ногу прострелити. Показували чийсь член у банці з водою. Казали, і його туди кинуть. На третій день "Француз" зізнався, що він – "айдарівський" розвідник. Його одразу перевели в кращі умови. Місяць тримали в камері. Потім, коли в Луганську закінчилася їжа, полонених повезли в "Метро" на вантаження продуктів. На третій день "Француз" визволився.

– Я через паркан стрибнув – і тікати, – розповідає. – Коли почали стріляти – я метрів 400 чи 500 пробіг. Це вже кінець Луганська, іду полем, щоб на них не напоротися. Голий по пояс, десь найшов майку, що бомжі лишили, одів. Уночі 4 години передрімав. Потім добрався до порожньої шахти. Сепаратистів там уже нема, вони всі в місті засіли. Десь добу йшов, поки побачив машину з українськими прапорами. Вони мене забрали, привезли до Щастя. Комбат показав карту, і я сказав, де йшов і де сєпарів нема. На завтра наші туди заїхали. Так що навіть по дорозі з плєну я развєдку провів.

– ЯКБИ НАС, ТРЬОХ ДІВОК, КЕРУВАТИ БАТАЛЬЙОНОМ – МИ БИ ТУТ БИСТРО ПОРЯДОК НАВЕЛИ! – каже під наметом "айдарівська" медсестра, накалатавши собі кави.

– Слиш, ти мені тиждень не можеш штани в стіралку віднести, а кажеш "порядок", – говорить її чоловік-водій.

Заходжу до намету взяти картуза, щоб закритися від сонця. Постовий, який наглядає за периметром, підзиває пальцем: мовляв, подивися поки що навколо. Відповідає на виклик із мобільного.

– Альо! Доця? Папа уже соскучился!

Біля намету сотник розпікає молодого братка з Миколаєва: три дні не можна на чергування виперти. За кілька хвилин його приводять на кухню:

– Наказ зі штабу: заї… ти його тут сьогодні до смерті.

Матюкатися й говорити російською в "Айдарі" з часом починають навіть львів'яни. Дехто, правда, опирається: трапляються вперто інтелігентні галичани. Але один хлопець – його обличчя пам'ятаю з Майдану – уже говорить матюками на дві третини.

Вечоріє. До кухні знову сходяться бійці потеревенити.

– Ти знаєш, почім квартири у Старобільську здають для біженців? 400 гривень на день! – обурюється вояка з місцевих.

Молоді рвуться в бій, порівнюють, скільки хто з них назбирав набоїв. А старі хитають головою:

– Перемогти цих уродів і, блін, більше ніколи сюди не вертатися.

×