"Ніхто з нас не сприймає росіян на війні за людей. Ну, може, максимум – як живу істоту"

Чотири місяці перед початком війни ми з чоловіком працювали в Голландії – планували трохи заробити. Наша фірма вирощувала цибулеві: гіацинти, нарциси. Ми займалися всіма процесами – від посадки до запаковування готових квітів. Хоча за кордоном і добре – красиво, люди привітні, але це не Україна, хотілося додому. І слова: "Вдома сонце яскравіше і трава зеленіша, а небо блакитніше" – правда.

 

З України почали надходити все тривожніші новини про можливу війну. Ми вирішили відпроситися в роботодавця та їхати, щоб спакувати рюкзаки й бути готовими. Планували брати безпосередню участь. Повернулися в Україну за три дні до війни.

Попередні роки я була журналісткою. Висвітлювала події тероборони на мирних територіях і сама долучалася до навчань: там і тактика, і поводження зі зброєю, і тактична медицина. Неодноразово виїжджала працювати з бойовими підрозділами в район АТО, а пізніше – ООС. Писала про волонтерів і сама волонтерила.

24 лютого прокинулася о шостій ранку. Зайшла у фейсбук, і тут повідомлення керівника: війна. З емоцій – лише злість. Те саме, що всі попередні вісім років поспіль. Не страх, не сум, не бажання рвати на собі волосся. Якийсь вася, ваня їде на танку з костроми, ростова, щоб нас убити. Незрозуміло: за що?

Ми з чоловіком зібрали речі. Прибули у військову частину – там черг ще не було. Заповнили документи, отримали зброю. І тепер разом воюємо в одному з підрозділів Збройних сил України.

Раніше не могла подумати, що доведеться брати до рук зброю. Я працювала з диктофоном і фотоапаратом. Та що ближче було до цього моменту, то більше розуміла, що буде не до фотіка. Бо зі зброєю ми ефективніші.

У кожного своя роль. Хтось виїхав, хтось волонтерить, хтось у тилу виконує свою роботу. Всі на своєму місці. Зокрема й ті, які не хочуть повертатися й "умирать". Це навіть краще, що таких тут немає. Принаймні вони не заважають.

Ми вважаємо, що можемо бути корисні. Тому ми тут.

Страху, що мене можуть убити, немає. Є переживання за батьків і друзів. Мати засмутилася, коли я пішла воювати. Але за руки не тримала, дверей не зачиняла. Я не встигла в село до батьків. Вони самі приїхали на вокзал. Ми мали 5 хвилин.

У нашому підрозділі разом зі мною служать три жінки. Усі вмотивовані. Всі прийшли сюди самі. Усі налаштовані на перемогу. Хлопці до Москви хочуть дійти, жартують: щоб сувенірів навезти.

Уся наша робота – бойові виходи. Є трофеї, зокрема російська техніка.

Психологічно стріляти в людину неважко – ніхто з нас не сприймає росіян на війні за людей. Ну, може, максимум – як живу істоту. Це ворог: або він у тебе стріляє, або ти в нього.

Не знаю, чи я когось убила. Перевіряти не ходила.

Те, що показують у новинах, – це все правильно, пропаганда має працювати. У нас насправді картинка ще вужча, ніж у тих, хто дивиться телевізор: ми виконуємо завдання тільки у своєму секторі.

Ми всі зайняті роботою, немає думок: ой, Божечки, ми всі помремо. Ми тут не для цього. А для того щоб героїчно вижити.

Те, що маю автомат, лише трохи психологічно заспокоює. Стрілецька зброя – це ближній бій. А нині війна – це артилерія.

Після перемоги продовжу те, що планувала. Батьки мають невелике фермерське господарство, хотіла б у них на землі працювати: вирощувати овочі й фрукти. Також хочу серйозно зайнятися пошиттям виробів зі шкіри. Власне, щоб почати цей бізнес, ми з чоловіком і поїхали в Голландію.

Стає прикро, коли інколи читаю якісь пости у фейс­буку. Спостерігаю: що у спокійнішому місці люди сидять, то більше часу на срачі. Сварки на порожньому місці: хтось виїхав – одразу цькування. Хтось постить, що в безпеці, помила голову, зробила манікюр – як ти могла? Блін, це ж так класно, що є можливість в цьому всьому приділити якийсь час і собі і якось підтримати ментальне здоров'я.

Моє ментальне здоров'я зводиться до того, щоб вчасно поїсти, поспати, знайти душ. Коли нічого з цього не вдається зробити, то принаймні зняти берці, витерти ноги вологими серветками чи просто походити без взуття.

Є приємні штуки: шоколадку старшина приніс, чоловік квітів десь намутив. Або така дрібниця, як шампунь чи бальзам для волосся, – посилку дівчата мої передали. Я ледь не плакала, коли дісталася до душу й намазала голову тим бальзамом. А потім удруге пустила сльозу, коли змогла нормально зачесати волосся. Шкодую, що не встигла обстригтися, і зараз це відволікає.

Доки була локальна війна на Донбасі, ми жили більш-менш спокійно в мирних містах. Розуміли, що війна триває, але вона – далеко. Ми гуляли, каву пили, салюти пускали, ходили на дискотеки. Жителям Донбасу було куди втікати. А зараз тікати нема куди. Якщо втечемо, України не буде.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×