Україна відзначає 33-тю річницю проголошення незалежності.
"Продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує незалежність України та створення самостійної держави".
Акт проголошення незалежності підтримали 346 народних депутатів 24 серпня 1991 року.
А на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991-го 90,32 відсотка українців втілили мрію багатьох поколінь – жити в незалежній Україні, територія якої є неподільною та недоторканною. У західних регіонах показник волевиявлення сягав майже 100 відсотків, у Луганській і Донецькій областях – понад 80 відсотків, у Криму – майже 55. В опитуванні взяли участь 32 мільйони людей – 84 відсотки населення України.
33 роки тому було відроджено незалежність держави, яка веде історію з часів Київської Русі, Гетьманщини й Української Народної Республіки. Написано нову Конституцію, створено незалежні органи влади. Запущено низку реформ. Триває декомунізація. Голодомор визнано геноцидом радянської влади проти українського народу. Державну мову захищає закон. Здобули безвіз і томос.
У новітній історії українці відстоювали право на демократичний перехід влади під час помаранчевої революції. За євроатлантичний вектор розвитку боролися на Майдані в 2013–2014 роках. Кров розстріляних під час Революції гідності Героїв Небесної сотні зцементувала громадянське суспільство. Завдячуючи Збройним силам, добровольцям, волонтерам і згуртуванню нації зупинили російського агресора 2022 року. Нині триває велика війна, як і багато поколінь тому, українці виборюють свою незалежність зі зброєю в руках.
Які основні етапи пройшла Україна за 33 роки, які найбільші досягнення та помилки, як змінилося суспільство за цей час, – говоримо про це з експертами
Консолідація політичної нації – найперше досягнення часів Незалежності. Війна завершує це формування. Коли громадяни готові захищати незалежність зі зброєю в руках, це означає, що ми відбулися як нація. Утвердження в Україні громадянського суспільства як ледь не головної ознаки демократичного устрою почалося з Майданів. Це громадянське суспільство виявило себе як таке, що може протиставитися авторитаризму й захищати демократію. Не знаю, як навчимося обстоювати її щодня – захищати її процедурами за допомогою інституцій. Я чув досить часто: "В разі чого піднімемося на новий Майдан". Отже, не вловлюємо, що Майданами керувати демократичною державою не можна. Вони – свідчення, що демократія не працює. Це бунт проти авторитаризму, повалення старого і створення нового. Виходить, ми постійно переробляємо все з чистого аркуша. Потрібно переробляти не глобальними бунтами, а демократичними процедурами, зміною системи управління державою.
Ще одне досягнення – ми усвідомили значення релігійної свободи. На початку нашої незалежності між греко-католиками і православними точилися конфлікти. А потім усі конфесії стали вживатися у Всеукраїнській раді церков і релігійних організацій. Янукович спробував накинути російську модель фаворитизації однієї церкви. Україна цього не прийняла, і Революція гідності це неприйняття утвердила. Сьогодні розуміння релігійної свободи переживає кризу й над цим має працювати СБУ. Вірю, що врешті утвердимо свою релігійну свободу, вона доповнює демократію і є однією з її проявів.
Помилки були, є і будуть. Головне завдання – не дати руйнувати опори нашої незалежності. Помилки є у влади, і стан організації війська це ілюструє. Є помилки й у громадянського суспільства. Бо корупція, що так фатально заважає нашому іміджу у світі, на совісті не лише влади, а й суспільства також.
Україна за 33 роки зробила величезний крок уперед. Але жоден процес у живому суспільстві не можна вважати завершеним.
Якщо послуговуватися воєнною термінологією, Україна за 33 роки незалежності пережила чотири ворожі наступи Росії й наші контрнаступи проти загарбника. 1991-го ми зайняли плацдарм, почалася відбудова Української держави. Кремль не змирився з цим і всіляко перешкоджав.
Першим ворожим наступом можна вважати прихід до влади Леоніда Кучми з Табачником на чолі президентської адміністрації. Медведчук, Льовочкін, Сівкович та інші агенти російського впливу зміцнилися саме в той період. Почав формуватися клас олігархів, які довгий час були провайдерами російської експансії в Україні.
Перемога "Нашої України" 2002-го та Віктора Ющенка 2004-го і, звісно ж, Майдан, були нашим контрнаступом для відбиття тієї російської навали. Ворог був змушений відійти, але замість фронтального протистояння почав масово засилати до нас своїх диверсантів, які зміцнювали в наших тилах російські позиції. Це була друга половина нульових. Тоді в Україну масово заходили російський капітал, російська масова культура, вони скуповували важливі активи. Це була підготовка до чергового ворожого наступу, який зрештою матеріалізувався в перемозі Віктора Януковича 2010 року.
Патріотична Україна не змирилася і з парламентських виборів-2012 розпочала контрнаступ для відбиття своїх позицій. Його вінцем стала Революція гідності. Росіяни тут же пішли в нову атаку – то був початок російсько-української війни. Наша відповідь не забарилася. Ми зупинили цей ворожий удар і на виборах 2014-го та після них почали зачищати свою територію від російських впливів. Москва сподівалася, що їй вдасться стримати цей процес. Планувала, що вибори 2019 року дадуть їм таку змогу. Але вектор України залишився незмінним. Через це у Кремлі увірвався терпець, здали нерви, й ухвалили рішення піти вже відкритою і повномасштабною війною.
Тож із 1991 року ми пережили чотири потужні атаки з боку Росії, якщо не вважати війною лише боротьбу зі зброєю на полі бою. Війна має значно ширший вимір і передбачає набагато більший арсенал засобів, аніж класична зброя. Усі основні етапи становлення новітньої України напряму пов'язані з відстоюванням нами свободи від Росії. Щоразу в цих чотирьох битвах простір української України ставав більшим, щораз більша кількість наших громадян усвідомлювала, що Росія – вічний ворог, а наш успіх залежить від того, як швидко ми спалимо усі можливі мости між ними й нами.
Українське суспільство, а краще сказати українська нація, є основою держави. Далеко не всім країнам пощастило в цьому сенсі, бо не завжди суспільство грає таку важливу роль у відстоюванні держави та її інтересів. Україні поталанило зі своїм народом. Зате в нас є інша проблема. Становлення державних інституцій не встигає за темпами розвитку нації. І тут цілий комплекс пояснень, однак це окрема розмова. Наше завдання – вирішити цю одвічну проблему українців і нарешті синхронізувати темпи становлення нації й державних інституцій. Щоб і одне, й інше рухалися паралельно з однією швидкістю. Це буде формула нашого успіху.
За 33 роки незалежності ми пройшли через багато загроз. Це і страх, що зникнемо. Страх, що ми на порозі громадянської війни, був кілька разів, і жодного разу цього не ставалося. 1994 року під час президентських виборів, коли був чіткий поділ на схід і захід, коли українськомовна західна частина підтримувала Кравчука, а російськомовна східна – Кучму. Коли Кучма заявляв, що зробить усе, щоб Україна стала ближчою до Росії, й запровадить російську мову як другу державну. ЦРУ тоді прогнозувало громадянську війну. І 2010 року, коли переміг Янукович, теж здавалося, що це кінець. Але в Україні є громадянське суспільство, що сформувалося в нульові. Воно – як громовідвід, що не дає впасти Україні.
Нині важливий дух населення. Ми маємо якийсь консенсус мудрості, яка не хоче екстремальних радикальних сценаріїв, авторитаризму, твердої руки. Це про народну мудрість, що є запобіжником. Коли ситуація стає загрозливою, українці тяжіють до порозуміння. Україна у світі викликає здивування і гордість.
Я не боюся, що зникне держава. За останні 200 років утворилося майже 200 національних держав і жодна з них не зникла. Вони могли пропадати на якийсь час, як Польща в період німецької окупації. Національні держави набагато стійкіші за імперії. Але боюся, що Україна прийме невигідний для неї мир.
Своєю незалежністю ми завдячуємо насамперед сакральній жертві наших воїнів-героїв. Для них цінність держави була вища за ціну власного життя. Тому в першому ряду – Коновалець, Бандера, Шухевич, сучасні герої війни – всі ті, хто заплатив життям за наш шанс на свободу. Але я хочу підсвітити тих, хто боронив культурні кордони країни, хто утверджував нашу самобутність і окремішність, розумів пріоритетність культури й освіти в побудові успішної власної держави.
Гетьман Мазепа. Реалізувавши блискучу політичну та військову кар'єри, він також став спонсором українського культурного відродження. Недарма його іменем зветься цілий питомо український архітектурний стиль – Мазепинське бароко. Він будував церкви й монастирі, замовляв картини та різьблені іконостаси, друкував книжки, фінансував Києво-Могилянську академію та сільські школи. В умовах постійних воєн і розрухи Мазепа зумовив український культурний вибух ХVII століття і створив наш власний бароковий універсум.
Митрополит, граф Андрей Шептицький – мультимільйонер, який став монахом, представник духовенства, який створював бізнеси й перші українські кооперативи. А ще збирав артефакти народного мистецтва по селах, закладав національні музеї, фінансував мистецькі школи та наймодерновіших художників того часу. Без Шептицького важко уявити культурну мапу України ХХ століття.
Віктор Ющенко – перший президент незалежної України, який зробив рішучу спробу перерізати культурну пуповину з Московією, нагадати малоросам, "чиї вони сини, яких батьків", відновити їхню "відбиту" історичну пам'ять. Це й відбудова спаленого Батурина, й меморіал на честь героїв Крут, і традиція вшанування жертв Голодомору. Ми нарешті почали згадувати, хто ж ми є насправді, і цей процес триває досі. Треба "згадати все", щоб "на оновленій землі врага не було супостата", щоб не залишилося ані найменшого сліду від токсичного вірусу "русского мира".
Україна пройшла етап пострадянського розвитку. Країни, що існувала безпосередньо після набуття незалежності, що була реальною наступницею СРСР, уже немає. Тоді формально ми подолали радянщину, але змістовно – вона лишалася. Нелегально. Усі закони й інститути радянської системи були знищені, але вона залишалася легітимною, коли радянська система, втративши легальність, не втратила легітимності. Із 2014 року в Україні почалися геополітичні зміни, а з 2022-го вони охопили все суспільство, яке тепер налаштоване на європейський розвиток. 2022-й – це рік, коли ми остаточно перестали бути пострадянською країною.
Українське суспільство до Майдану перебувало в атмосфері невизначеності, не знало, який шлях кращий – було не проти європейського, але і схилялося до пострадянської реінтеграції. Жило в умовах амбівалентності. Багато хто підтримував будь-який шлях, аби його не чіпали. Цього вже немає. Також у людей не було уявлення про державу як про щось таке, що заслуговує на повагу.
2012-го найвпливовішими були мафія, підприємці та лідери політичних партій. Вони визначали життя країни. 40% українців тоді вважали мафію найвпливовішою, тепер так думають 13%. Опитування влітку 2024 року показали, що сьогодні життя країни визначають три групи – військові, підприємці й робітники. Військових називають найвпливовішими 54% українців, підприємців – 55%, робітників – 50%. Тобто люди вважають, що життя суспільства визначає той, хто створює базис існування країни, і той, хто її захищає.
Тепер ми нарешті обрали чіткий вектор розвитку – в нас з'явився високий рівень поваги до своєї країни та віра в її перспективу. Останні дані нашого моніторингу свідчать, що, попри погіршення настроїв, порівняно з 2022–2023 роками віра в те, що Україна буде розвинена європейська держава, лишається незмінною. Це остаточний вибір шляху розвитку. А головне – ці настрої стали переважними, хоч і з варіаціями, в регіонах країни. А наша регіональна неоднорідність і суперечності були головною радянською спадщиною. Тепер цих суперечностей немає. Переважна більшість населення підтримує європейський шлях розвитку. Головне тепер – відстояти його.
10-й рік Україна відзначає День Незалежності в умовах, коли частину її території окуповано, та третій рік – в умовах повномасштабної війни. Усі ми – громадяни України різних національностей – боремося за свою країну, землю, права, свободу. І переможемо! Кримські татари великою мірою доклалися до набуття Україною незалежності. Це зокрема:
– співпраця кримськотатарського національного руху з Народним рухом України в радянські часи;
– активна участь у референдумі за незалежність України 1991 року;
– підняття першого синьо-жовтого прапора у Криму 1991-го;
– сприяння у відкритті УПЦ Київського патріархату на півострові;
– підтримка прийняття Конституції України 1996 року;
– звернення Меджлісу до Верховної Ради та всього українського народу 15 березня 2014-го, в якому підтримано суверенітет України;
– ігнорування референдуму 2014 року й заклик до всіх кримчан не брати участі.
Вісім місяців із початку окупації державний прапор України майорів над будівлею Меджлісу кримськотатарського народу. Кримські татари воювали в АТО й нині захищають країну в лавах ЗСУ. Для кримськотатарського народу незалежність України це:
– деколонізація, деімперіалізація та декомунізація території та ліквідація російських наративів у Криму;
– формування та просування правдивої історіографії про півострів та його корінні народи;
– верховенство права;
– реалізація права на самовизначення кримськотатарського народу у формі національно-територіальної автономії;
– захист прав національних меншин у Криму;
– впровадження української мови як державної в усі сфери життя як обов'язкової;
– збереження та розвиток мов корінних народів України, збереження мов національних меншин;
– відновлення історичної справедливості та захист культурної спадщини України;
– запорука збереження територіальної цілісності й національного суверенітету України;
– європейська та євроатлантична інтеграція.
Часто чуємо, що незалежність українцям впала в руки й тому вони її не оцінили. Я з цим не погоджуюся. Незалежність виборена поколіннями українців. Мрія про українську державність, попри всі намагання загарбників, прокидалася в кожному поколінні, й кожне покоління давало борців, що йшли на плаху, в табори, окопи. 33 роки тому українці здобули свою державу.
В українському суспільстві спочатку не було розуміння того, що таке незалежність. Воно пройшло кілька етапів усвідомлення. За ідею непідписання нового союзного договору активно виступали шахтарі Донбасу. Їхньою основною ідеєю було "Досить годувати Москву". Більшість тоді вважала незалежність суто економічним питанням. Але поступово на кожному етапі, коли Україна могла втратити незалежність – як прямо, 2014 року, коли російські війська вторглися на нашу територію, так і опосередковано, потрапивши під російський вплив і отримавши білоруський сценарій, – щоразу все більше людей усвідомлювало, що Україна є цінністю і за неї варто боротися. У рамках цієї боротьби ідея економічного перетворення і модернізації країни поступово трансформувалась і втілювалась у життя.
Коли ми говоримо про такі етапи, як Революція на граніті, помаранчева революція, мовний Майдан, Революція гідності, то ті люди, які 24 лютого 2022 року штурмували військкомати, і є наслідком цих етапів. Це еволюція нашого духу.
За понад два роки повномасштабної війни суспільство змінилося. Воно повернулося до коріння, не втратило здатності до солідарності. Підтримка одне одного – це наша колективна риса, що дала нам змогу вижити. Друге – ми не втратили людяності навіть щодо наших ворогів. Українці не ллють показових сліз за загиблими російськими цивільними, але й жаги крові та помсти в них теж немає. Українці не мають ненависті до росіян – вони мають огиду. Ми відчуваємо огиду до рабів, садистів, до тих, хто прагне власної вищості через винищення і приниження інших.
1 
1
Коментарі