Із батьками у мене немає близького родинного контакту. Я була бабусиною донею. Коли мені виповнилося 3 роки, батьки розлучилися. Жила я з мамою, але на вихідні, свята й канікули гостювала у бабусі, маминої мами в селі Глещава. Уже маючи свою сім'ю, зрозуміла, що мої батьки не могли жити разом. Батько любить господарку, хоче, щоб була велика родина. А в мами – квартира, книжки, вчителювання.
1991-го, коли Кравчук зачитав акт про Незалежність, ми з бабусею щось робили на подвір'ї. Почули по радіо – всі сесії тоді по "брехунцю" йшли. Бабуся встала: "Наталю, ходи зі мною". У комірчині стояла стара велика скриня зі старими ще домотканими речами. Бабуся витягла все, а потім і дошки зняла. На дні лежали старі газети, плакати. А між ними – шкіряна тека. У ній, у білій тканині, – складена вчетверо довга жовто-блакитна стрічка зі значком "Просвіти". На ньому напис – "До дня 60-річчя "Просвіти" 1938 рік". Бабуся сказала: "Вона дочекалася-таки".
Якщо живеш професією, яка тобі не дає змоги утримувати дітей, – починаєш сумніватися, чи добрий фах вибрала, і як бути далі. Дике бажання виїхати з країни у мене виникло наприкінці 1990-х. Це був час, коли всім було важко, – правління Кучми, невиплати зарплати.
Весною 2004 року написала першу книжку. Все почалося зі сну. 1998-го мені наснилося, як на гарбі до Теребовлянської фортеці везуть осліпленого князя Василька із закривавленою пов'язкою на очах. Сон повторився за місяць і ще раз – 2004-го. Директор нашого музею Ігор Тимчишин дав мені книжку "Мандрівка Теребовлею": весна 1098 року – брат визволяє Василька й везе з Києва до Теребовлі. Мене це так пройняло, що за місяць написала книжку "Марево духу". І тоді в мені щось змінилося. 2004 рік був багатий на події. А весною 2005-го ми виграємо ґрін-карту в Америку. Та я вже не хотіла їхати.
В Америку приїхала з брудної України, з Борисполя, де дороги з піском і темінь. А за 8 годин у Чикаго було світло, комфортно й чистота. Мені стало боляче за свій дім.
У Штатах попросила родичок взяти мене туди, де працюють. Вони – прибиральниці. Залежно від будинку, на столі господарі залишають чек – 50–200 доларів. Я вбралася у рукавиці й кілька днів із ними прибирала. Українську жінку цим не здивуєш.
Дітей залишила в Україні, мала за ними повернутися. Зрозуміла: доки вивчу мову і застановлюся разом із сім'єю в Америці, уже не зможу оплатити дітям достойний коледж. Спершу треба буде віддати їх на навчання і на роботу – на будову. Усвідомила, що вони у Штатах не мають шансу.
Люди в Америці були схожі на комах. Туди можна поїхати на екскурсію, подивитися. Але нема нічого рідного. Виникла асоціація із ВДНГ – колись у Москві була така виставка. Відчуття красивої неправдивості. От і Америка – красива і неправдива. Хоч би як старався, ти все одно – ніхто.
Я повернулася в Україну, чоловік залишився у США. Для нього вся мрія життя була – Америка. Ми прожили разом 13 років.
Мої діти кажуть: мамо, наш дім там, де ти. Це для мене було дуже важливо почути. Любов дітей до мами природна. А повагу треба заслужити.
Якщо люди навколо не влаштовують – краще від них піти. Коли я змінила все в житті, мої товаришки репетували: що ти робиш? Я на два роки припинила спілкування. Змінила телефон і замовкла.
Я – щаслива людина. Роблю те, що люблю. Щастя – це моменти. Їх може бути і п'ять на день, а може взагалі не бути. Щасливою мене роблять спілкування і споглядання чужого таланту. Коли жінка щаслива, не повинна навіть задумуватися – сильна вона чи слабка.
Важливо – не де ти, а з ким ти.
Фотографії, щоденники, які нагадували про колишнє життя, спалила. Це допомогло. Доти не могла позбутися неприємного відчуття. Не треба жити минулим. Пішло – не повернеш і не зміниш.
Люди мають одружуватися після 30 років. Тоді вже знаєш, чого хочеш. І можеш домовитися із собою.
Коли вперше приїхали у Знесіння, я сказала чоловікові: "Володю, я звідси нікуди не поїду". Вперше відчула, яку енергетику дає земля. У мене ніколи не було відчуття дому. Батьки розійшлися, у бабусі був її будинок. І аж у Знесінні у мене з'явився свій дім. Мені скоро 40, і я нарешті знайшла своє місце.
Опинитися після бурхливого Києва там, де в тебе немає сусідів, було непросто. Через півтора кілометра – державний заказник. Бігають миші, стрибають жаби. Перших три місяці я пищала, як їх бачила. У мене була паніка: що робити, як миша забереться в хату? А тепер уже не боюся, як прошмигне вуж чи мідянка. Інші змії в нас не повзають.
Мої друзі й батьки подумали, що в мене щось із головою, – жити в лісі. Ніхто не розумів. Але вже за рік погодилися, що тут – класно.
Ми місяців дев'ять жили без телевізора та інтернету. Вечорами читали, запоєм. На новий рік 2009-го накрили великий стіл і запросили десь 30 гостей. Тоді й з'явилося відчуття: у нас вийшло.
Коли люди припиняють мріяти, вони починають старіти. Я мрію видати серію із 17 книжок про райони Тернопільщини.
Треба вміти почекати. Те, що має бути, прийде.
У людини головне – очі, їх виразність. Я можу не запам'ятати обличчя. Але якщо побачу очі, згадаю, де бачилися.
У чоловіках подобається відсутність страху.
Я ніколи не жаліюся. Можу плакати від зворушення. А від злості й образи – сміюся. Про проблеми не розказую. Мене бабуся так учила: ліпше подушці, ніж подружці.
Не розумію, коли збираються інтелігентні люди й починають говорити про закрутки та салати. Є інші теми – театр, кіно, книжки, журнали.
Боюся страху.
Головне – знати: нема зле, щоб не вийшло на добре.
3 
1
Коментарі