"Гроші – це енергія, без якої не можна існувати. Головне, щоб не стали самоціллю"

Я не вписуюся в уявлення про рок-музикантів. Ніколи не вживав наркотиків і тютюну. Останній рік майже не п'ю алкоголю.

Вирішив не зациклюватися на будинку-дереві-сині, а зосередитися на музиці. Кожен альбом – зарубка в моєму житті.

Важко усвідомлювати свій вік. Коли бачу себе на фото чи відео, перша думка: йолки-палки, як же так вийшло?

Дитинство – це період безвідповідальності. Батьки все вирішують за тебе: ідеш у таку школу, одягаєш такий одяг, їдеш на таку екскурсію. Це зручно.

Перший спогад – радянська демонстрація 1 травня чи 7 листопада. Сиджу на плечах у тата. Найбільше запам'яталося, як натовп брав штурмом тролейбус.

Антон СЛЄПАКОВ, 45 років, музикант. Народився 17 листопада 1973 року в Києві. Батько працював налагоджувальником радіоапаратури на заводі ”Маяк”, мати – старшим лаборантом у політехнічному інституті. Філологічний факультет Херсонського педагогічного інституту покинув після четвертого курсу. Створив гурт ”Дима Малеев в школе и дома”. Назвав на честь повісті дитячого письменника Миколи Носова. У 1997–2012 роках – лідер групи ”… и друг мой грузовик” у Дніпрі. 2008-го представляли Україну на фестивалі Sziget в угорському Будапешті. 2013-го створив гурт ”Вагоновожатые”. Видали два альбоми. Записали саундтрек до німого фільму ”Ордер на арешт”, знятого 1926 року. Автор текстів усіх пісень гурту. Пише вірші, які називає стишами. Декламує їх під музичний супровід у рамках проекту ”Стишение обстоятельств”. Видав однойменну збірку. Улюблений твір – роман ”Ловець у житі” американця Джерома Селінджера, музичний альбом – Henry’s Dream австралійця Ніка Кейва, фільм – ”Небо над Берліном” німецького режисера Віма Вендерса. Ніколи не жив у селі. Плутає поняття інтроверт і екстраверт. Живе в Києві. Закоханий

Коли перейшов у нову школу, мене довгий час дражнили. Спочатку замкнувся в собі. А потім не витримав і до крові побив однокласника. Згодом ми з ним стали найкращими друзями.

У 17 років вирішив поїхати від батьків. Після неформального Києва потрапив у консервативний Херсон. За кілька місяців зрозумів, що став дорослим.

Не можу жити без сцени. Справжній я – тільки там.

Відчуваю творче похмілля. Найстрашніший момент – ранок після концерту. Почуваюся хріново.

Якби не музика, я став би прогресивним листоношею. Розвозив би пошту на велосипеді. Робота неважка, але потребує певних дзен-буддистських навичок.

Дружба – сильніша за кохання. Не всі це так розуміють. Ти думаєш: "Він – мій друг, хороша людина". А для нього це лише непогане знайомство.

Торік виступали у Слов'янську, на напівзруйнованому заводі. Нас сприймали так, ніби це група Queen на стадіоні "Вемблі".

Перед виступом намагаюся побути на самоті хоча б хвилин 20. Після концерту перш за все мушу десь зачинитися, зняти мокрий одяг й одягнути свіжий.

У новому альбомі "Вагоновожатых" є дві пісні українською мовою. Усі розпитують, як так? Це природно. Українець повинен розмовляти українською. Добре, якщо йому вдається ще й писати нею тексти. Етнічно я більше росіянин. Але народився й виріс в Україні. Почуваюся українцем.

Перший вірш написав у третьому класі – про батьківщину. Пам'ятаю досі.

Пожежник не замислюється, який у нього настрій, а йде виконувати свою роботу – гасити полум'я. Так само й музикант. Якщо будеш накручувати себе, що в тебе творча криза, нічого не напишеш.

Творити найкраще в тиші. Хоча знайшов у Києві одну кав'ярню, доволі гамірну, в якій можу працювати. Не був там близько року, нещодавно зайшов перевірити – і написав два вірші.

Коли навколо красиво, затишно, писати не можу. Добре почуваюся в похмурій атмосфері. Подобається індустріальний Дніпро.

Гроші – це енергія, без якої не можна існувати. Хтось так придумав. Я погоджуюся і приймаю ці правила гри. Головне, щоб гроші не стали самоціллю.

Не уявляю домашнього комфорту без кави, ароматичних паличок і музики. Щойно прокидаюся, одразу вмикаю програвач.

Не слухаю власних пісень.

Дивлюся інтерв'ю з артистом. Така натхненна розмова. Раптом ведучий починає: "А якою машиною ти їздиш? А скільки заробляєш? "Десятку", так?" І я думаю: "Чувак, ну навіщо ти все зіпсував".

Не знаю, як реагувати, коли мене впізнають незнайомці. Як відповідати на їхні запитання. Коли йду містом або їду в громадському транспорті, надягаю навушники.

Для ідеального відпочинку треба відрізати телефон, інтернет, соцмережі. Решта залежить від настрою і бажання.

Трапляється, прокидаюся переляканий. Іноді так буває кілька разів на місяць, іноді – раз на півроку. Що саме снилося, не можу згадати.

Довго не міг потрапити в будинок на Подолі, в якому минув перший рік мого життя. Там стояв кодовий замок. Десь місяць тому знайома відвела мене в нове кафе на тому подвір'ї. На якийсь час я втратив мову. Здалося, почув запахи і звуки нашої комунальної квартири. Хоча, звісно, нічого не пам'ятаю з того періоду.

Вірю, що світ повинен бути кращий. У ньому мусять панувати добро, любов, повага одне до одного.

Уникаю церков. Навіть за кордоном, коли бачу красивий храм, не заходжу. Не хочу заважати справжнім віруючим.

Коли питали, яке моє найбільше бажання, з дитинства відповідав: "Щоб ніколи не було війни". Колись це викликало посмішку.

Років 20 майже не плакав. Зараз трапляється, що можу пустити сльозу.

Не маю часу думати про кризу середнього віку.