"Якщо в мене будуть діти, я готуватиму їх до війни"

Моє життя – суцільне хобі. Та і професії такі ж.

Відмовлятися від того, ким ти є, – погана мода. Я – художник. Якщо маєш задатки до творчості, вони проявляться в будь-якій сфері. Тому я спробував себе в багатьох суміжних професіях – ювелірці, дизайні й добиранні меблів, татуюванні.

Коли їхав за кордон, мені казали: "Яке малювання? Відгаруєш 12 годин зміни – ледве ноги волочитимеш". А я брав етюдник, пастельки й ішов малювати. Маю вдома майже 70 робіт із Польщі та Чехії. Можна влаштовувати виставку "Записки гастарбайтера". Цим і займуся, коли повернуся з фронту.

 

Пастель – як крейда для дітей. Зручний інструмент у польових умовах. Тож узяв на фронт кілька пачок пастелі.

Пропонували мені йти на офіцерські курси, бо маю вищу освіту. Відмовився, бо відчуваю себе на своєму місці. На правах почесного розп*здяя вимагаю в командування звання молодшого солдата. Не дають, бо такого немає.

Росіянам потрібен увесь світ, щоб мати де ще наср*ти. Просто так сталося, що ми розташовані географічно найближче.

В окопах читав "Зачаровану Десну" Олександра Довженка. Не встиг дочитати – миші погризли. Дійшов до роздумів про нашу народну слабкість – перманентні сварки. Іноді треба стишити своє "я" та поставити загальну мету вище за своє его. Усе решта – переможемо.

Росія – це гопник, який домахується до школяра в підворітті. Якщо зацідити йому по зубах, він зупиниться. Ми зацідили, але зуби поки що не посипалися. Треба бити ще.

Росіяни в усіх війнах вважають себе визволителями. У Польщі, Чехії, Молдові, Чечні, Грузії, Сирії. Тепер прийшли "визволяти" нас. Вони так багато про це говорять, що вже й самі повірили. Тому й не розуміють, чому ми їх ненавидимо.

Спершу має прийти месія, який відіб'є територію та створить потужне військо. Наступний має бути мудрець, який розвиватиме науку, культуру, релігію, щоб військо мало що обороняти. Пришестя менеджера вже не треба буде очікувати – бо перше й друге саме штовхне до розвитку економіки. Але в нас поки що немає ні месії, ні мудреця.

У культуру, мистецтво й освіту треба вкладатися. Якщо цього не буде – про що нам воювати?

Якщо в мене будуть діти, я готуватиму їх до війни.

Мова – наша зброя. Так ми ідентифікуємо своїх на фронті. Хто не хоче говорити українською, бо, мовляв, в окопах багато російськомовних, – запрошую в окоп. Перевірите.

За 10 років у підручниках НАТО писатимуть: "Цей новий вид зброї винайшли й випробували в Україні. Хаммера привезли зі Швеції, гранатомет дістали волонтери. Усе це приварив до кузова вуйко Степан у гаражі в Тернополі".

 

Уперше ходив у військкомат 2014-го, коли зелені чоловічки зайшли у Крим. Тоді мене не взяли, мав біду з ногами та спиною. Підтягнув здоров'я – і 2022-го претензій не було. Кілька днів постояв у черзі, 3 березня опинився в частині, за чотири дні склав присягу. Протягом навчання вистріляв 24 набої. А вже у квітні був на сході країни.

Моя спеціалізація – помічник гранатометника. Але гранатомета в нас не було, тільки кулемет "Максим". Він важив 64 кілограми – без бачка, набоїв і води для охолодження. Ніхто не знав, як стріляти з нього чергою. Усі сміялися з цього кулемета, нацгвардійці робили з ним селфі. Та для оборони в закритій вогневій позиції це хороша зброя.

У перші дні на війні було страшно.

Війна вчить обходитися малою кількістю речей і заміняти незамінне. Є наказ: зібрати легкий наплічник і йти маршем на нові позиції. Береш найнеобхідніше, відділяєш потрібне від цінного. Для виживання реально мало треба.

Раз мені врятували життя гумаки. Щойно ми прийшли на нові позиції, не встигли окопатися, як почули виходи. Полягали, прикрилися, чим могли. Я накинув на себе рюкзак, до якого було прикріплено гумаки. В них затрималися всі уламки від снарядів.

Узяв у полон російського чмобіка сокирою. Нещодавно зайшли на позиції ворога. Я був втомлений, ще й після нічного чергування. Тільки-но запарив чай, підіймаю голову – москаль з автоматом у руках іде прямо в мою бійницю. Маю біля себе тільки РПГ і сокиру. Вдарив би по ньому з РПГ – засвітив би наші позиції. Несвідомо крикнув: "Стояти!" – й узяв у руки сокиру, наче автомат. "Э-э, братан, свои, свои! Владивосток!" – почав він кричати. Руки підняв, автомат уже був за спиною. Виявилося, що повертався після бою, заблукав.

Я не герой, і жодних орденів мені не треба. Я просто роблю свою роботу. Хоча втомився.

Найважче в окопах – запах мертвого ворога. Рятувався балаклавою й арафаткою, скропленою засобом від комарів.

Підписуюся на всяку двіжуху, щоб відчувати, що недаремно проїдаю державні й волонтерські консерви. Смерті не боюся. Усі помремо. А смерть у боротьбі за рідну землю – почесна.

Молитва й обереги не рятують життя. Рятує тактична медицина. На фронті трапляються такі поранення, що лікарі непритомніють. Врятував побратима, якому відірвало пів обличчя. Для цього довелося залишити позицію. Потім отримав від командування. Але не дуже.

Вірю в силу й матеріальність думки. За умови, що, крім цієї думки, будуть і дії. Війна не зробила мене християнином. Та багатьох побратимів навернула до віри.

Якщо художники голодуватимуть, мистецтва у принципі не буде.

Натхнення – як апетит, приходить під час приймання їжі, роботи тобто. Якщо не братися за працю, натхнення не прийде.

Мистецтво, яке стає ремеслом, – подібне до кітчу. Хочу залишитися митцем і отримувати від цього задоволення. Я – як музикант-рокер, який відмовляється від попси, хоча небагато заробляє й не зажив світової слави.

Хто каже, що генетична пам'ять неважлива, той не знає свого коріння. Вона так чи так нами керує, творить нашу ідентичність. Це і про ландшафт, який ми обираємо для життя, про справи, якими займаємося, про звички й навіть про їжу, яка стає улюбленою.

Дід по батькові Андрій був коваль. Мав складну натуру. Побив польського жовніра, за що його відправили воювати в Першу світову війну. Мав поранення, то на Другу вже не взяли. Росіяни відправили його в Сибір, бо давав повстанцям своїх коней. Бабця Марійка – гастарбайтерка, шила для табору в Освенцимі. Баба по мамі – Нюся – розкуркулена. Дідо Місько – лемко, виселили його з-під Сяну.

Ненавиджу москалів, бо в яку сторону не глянь – усі постраждали від них. Розкуркулення, репресії, депортація. То чи був у мене інший вибір, крім як піти проти них битися?

Уперше закохався в 17. Сильне та тривале почуття. Ми сходилися й розходилися, доки я не вирішив, що пора ставити крапку. Бо стосунки не розвивались, і ми в них стояли на місці.

Поки що Оля – моя наречена. Не хочу одружуватися на емоціях. Я бачив, скільки шлюбів розвалила ця війна. Не хочу ні до чого її зобов'язувати, змушувати чекати. Бо ж раптом станеться так, що чекати доведеться все життя.

Бісить, коли в цивільному житті мені не дають щось робити. Мовляв, сядь, відпочинь. Відчуваю себе безпомічним і серджуся.

Закінчиться війна – стільки всього по хаті доведеться ремонтувати. Сифон міняти, полиці прибивати. Трохи поподорожую і повернуся до роботи. Можливо, видам свої вірші.

×