"Зайдіт до нас на кєлішок"

 

21 сільська громада Рахівського району Закарпаття минулої неділі принесла в урочище Буркут на околиці Рахова бринзу, наїдки, випивку. Кінець вівчарського сезону відзначали частуванням та співами.

— Район у нас невеличкий, але побут у кожного села різний, навіть говірки несхожі, — каже голова Рахівської райради Іван Сурмачевський, 41 рік. Минулого тижня його обрали заступником голови Асоціації органів місцевого самоврядування Гуцульщини, хоча чоловік народився на Тернопільщині.

На горі біля  Рахова горить гуцульська ватра, навколо пахне шашликами та хвоєю. Людей дуже багато. Чутно російську, польську, угорську, англійську, німецьку мови. Торговці продають вироби з дерева та лози, овечі ковдри та дзвоники для коней, вишиванки. Глухонімі пропонують китайські сувеніри. Закарпатські цигани просять за 50 коп. купити півника з паленого цукру. Старожили кажуть, що саме так і виглядали гуцульські ярмарки в давнину. Не було хіба китайських сувенірів і наметів косметики "Ейвон".

Поряд ґаздині продають бринзу або, як тут кажуть, "бриндзю", вурду й овечий сир. Усе — по 20 грн за кілограм. Кожному дозволяють скушувати грудку. Довірливих іноземців дурять — відважують менше.

Вище по схилу, у дерев"яних оселях розмістилися сільські громади. Біля кожної хатини стіл зі смаколиками, горілка. Селяни змагаються у співі. Цимбали та трембіти створюють гамір на ярмарку. Музичний фон нагадує початок фільму "Тіні забутих предків".

— Зайдіт до нас на кєлішок, — припрошує кремезний гуцул у капелюсі та вишиванці. Василь Климкуш, 53 роки, з села Лазещина (найближче село до гори Говерла й Петрос). Він уже 30 років громадський головуючий полонинської управи. — У нас вісім полонин. На кожну є ґазда, а я — голова. Підбираю вівчарів, щотижня ходжу за 15 кілометрів у полонини, перевіряю, як вони працюють. За роботу грошей не беру. Зараз у селі 480 овець, колись було дві тисячі.

В отару заліз ведмідь, вхопив дві вівці й пішов

Замолоду Василь Климкуш теж був вівчарем. Чотири місяці два-три вівчарі живуть у колибі. На кожного мають по 100 овець. Доять молоко, роблять вурду, бриндзю.

— Ай, та всьо вони їдят! — реагує пан Василь на запитання, чим харчуються вівчарі. Пояснює, що кілька разів на тиждень селяни йдуть на полонину по бринзу, а заодно несуть у гори харчі та горілку.

За сезон вівчар заробляє півтори-дві тисячі гривень. Якщо не вгледить вівцю від вовка, заплатить штраф 100–150 гривень за кожну.

— Тиждень тому в отару заліз ведмідь, вхопив дві вівці під пахи і пішов собі, — Климкуш показує, як чвалав ведмідь.

Потім наливає чарку магазинної горілки. Пригощає банушем — святковою кукурудзяною кашею. Її варять із кукурудзянки на чистій сметані, приправляють бринзою. Є ще кулеша — та ж каша з бринзою, але зварена на молоці.

Василь Сухарюк, 72 роки, теж із Лазещини, — трембітар із діда-прадіда. Його предки були багатими, мали чимало худоби, землі. Багаті ґазди носили в лівому вусі золоту сережку. У Сухарюка теж є. Каже, що це дідова.

— Теперішня молодьож уже того не носить. І музики нашої не знають. Тільки бугі-гугі, — каже дід. Питаю, чи радянська влада не забрала худобу.

— Та забрала. Але хто був хитріший — той худобу розпродав, а гроші заховав, — хитро посміхається.

Задля бринзи ріжуть теля

— Справжню бриндзю зробити не просто, — каже трембітар із села Лазещина Рахівського району Закарпатської області Василь Сухарюк. — Спершу вівчарі доять овець, проціджують молоко через марлю й заливають у бочку. Ріжуть маленьке телятко, яке нічого не їло, тільки мамине молоко. Там у грудці в него сир такий робиться — клік. Його додають до овечого молока. Ставлять у тепле місце — воно собі бродить. Через два тижні стає густе, як олива. Тоді його довго товчуть спеціальним кругом. Густе вішають у марлю — то бриндзя. Рідке переварюют на ватрі і ше раз відціджуют — то вурда.

×