"Випалює два-три рази на рік, а решту часу п"є"

 

Із кількох десятків гончарів знаменитого своєю чорною керамікою села Гавареччина у Золочівському районі Львівської області лишилося всього троє. Решта роз"їхалася по заробітках.

Чорнолощену кераміку в селі століттями виготовляли з білої глини. Чорною вона ставала після тривалої термообробки без доступу кисню у спеціальних печах. Навчитися ремеслу можна щонайменше за рік.

Років 15 тому львівське "Товариство Лева" хотіло відновити промисел. До села провели дорогу, побудували школу гаварецького мистецтва. Старенькі майстри передали свої таємниці кільком десяткам учнів. Після цього чорнолощену кераміку почали випалювати у Червонограді, Львові, Луцьку, Золочеві, Києві. Продають її по всій Україні. На запитання: "Звідки?" — відповідають: "З Гавареччини!".

Іван Братко та Валентин Дробаха з Червонограда, закінчивши школу в Гавареччині, подалися до Північної Америки. Кажуть, Братко відкрив там свою школу кераміки.

Їдемо в Золочівський район, у колись знамените село гончарів. Дорогу розмило, школа зруйнована.

Із 44-річним Євгеном Бакусевичем домовилися про зустріч за два тижні наперед. Гончар пообіцяв зоставити кілька макітер — решту продає гендлярам у день випалу. Віддає гуртом: горня — 3 гривні, макітра — 5, сервіз на 18 предметів — 80. Піднімати ціни гончарі бояться: гендлярі лякають податковою. У домовлену годину зустрічаю Бакусевича на вулиці:

— Я ще не палив ніц, дощ падав. Та й говорити зараз не можу — зле почуваюся, — каже давно неголений чоловік у засмальцьованих штанах і полатаному светрі. Від нього несе перегаром. — Хіба за півгодини.

Через півгодини заходжу в мазанку Бакусевичів. На кінцях широкої лави сидять його дружина і старша жінка, певно, матір. Посеред лави пляшка горілки, цибуля скибками, шматки ковбаси.

— Де майстер? — питаю.

— Нема, — відповідає старша жінка і кидає на долівку шкірку від ковбаси. Худий кіт вилітає з-під лави і махом ликає.

— А де він? Обіцяв же підійти.

За один випал заробляє п"ять тисяч гривень

— То йди шукай!

— А коли ж буде?

— Може, завтра. А може — й за тиждень...

На вулиці зустрічаю 83-річну бабу Марію з повною веретою скошеної трави.

— Хочете Гєнка знайти? — сміється вона. — Та він тільки позавчора випалював. Гроші має. То ще пару тижнів його тут не буде.

— Але ж я його бачив!

— А він то є, але його нема! — двозначно відповідає бабця.

Радить зайти до Владислава Гарбузинського. Але той, угледівши чужого, шмигає до хати. Посилає на вулицю батька.

— Син вам ніц не продасть. Робить тільки постійним клієнтам, — пояснює він, навіть не знайомлячись.

У Гавареччині кажуть, що весь товар майстрів потрапляє або в Олеський замок або за кордон, де ціни зростають у 10–20 разів. Кілька років тому найславетнішого місцевого майстра Богдана Бакусевича запросили в Італію. Дали гончарний круг. За перші два місяці заплатили добре — по 600 євро. А тепер робить лише за харчі.

— Гєнко трохи дурний, — каже про Бакусевича 76-річна баба Ганя. — За один випал заробляє п"ять тисяч гривень. Працює над тим два тижні. Випалює два-три рази на рік, а решту часу п"є — грошей хватає. Інший і хату вибудував би, і дітей у Львові вивчив би... Але самі бачите, що тут робиться...

Нарешті знаходжу жінку, яка підказує, де живе ще один майстер — 25-річний Іван Луковський. І додає:

— Але він нині нікого не прийме — голова болить.

Іван проте виявився здоровим. Він — єдиний майстер у Гавареччині, хто помірковано ставиться до алкоголю. У Львові здобув вищу освіту, повернувся на батьківщину. Його вироби трохи дорожчі, ніж у Бакусевича, але робота тонша.

— Майже нічого не залишилося, усе вже забрали, — каже Луковський і пропонує купити чорні попільнички по п"ять гривень за штуку. Дозволяє вибрати щось із бракованого.

— Якщо на виробі немає тріщини, то він співає, коли стукнеш по ньому пальцем. А ті — гупають, — пояснює.

У селі мешкають 76 осіб

Село Гавареччина засноване в ХVII столітті. Населення споконвіку займалося гончарством. За переказами, у ХІХ ст. у селі було більш як сотня майстрів. У 1960-х нарахували 30, зараз — усього три.
Із трьохсот дворів на Гавареччині залишилося кілька десятків будинків. Офіційно в селі мешкають 76 осіб. Раз на тиждень їздить автобус. Тоді ж привозять хліб. Магазину, сільради, пошти, фельдшера у Гавареччині немає. До найближчого села — Білого Каменя — сім кілометрів.

×