— Бачите, яка трава на узбіччі зелена? У полі не така. А знаєте чого? Усю зиму дорогу посипають сіллю. А це добриво, — розповідає 33-річний Андрій Залипський, начальник відділу автошляхів Львівщини.
У вівторок в обід разом із ним та головним інженером Львівоблавтодору 38-річним Федором Наумцем їдемо їхньою чорною службовою "волгою" оглядати, як проводять ямковий ремонт на трасі Львів — Тернопіль. Це один із найгірших шляхів області. За 7 км від обласного центру починаються ями. Кузов вантажівки, що прямує перед нами, розхитує, з-під коліс курява. Легковиків і автобусів на трасі майже немає.
На узбіччі працівники в яскравих робах збирають сміття у великі сині мішки. Кілком настромляють кожну пляшку, пакет.
— Крім ремонту, наші хлопці мусять прибирати, фарбувати турнікети, обрізати кущі. — Федір Іванович показує на купу сміття, яку висипали при дорозі.
На дорозі працює бригада з п'яти людей. Фрезерувальна машина вирізає з кожної вибоїни розбите покриття, після чого яма стає правильної прямокутної форми. Робітники лопатами згортають відходи на узбіччя. Один "повітродувкою" здуває з виямки пісок.
— Тепер краї обмажемо смолою, — 60-річний Володимир іде з відром до бочки, яка гріється на вогні. Набирає черпаком у відро гарячої смоли. Бере палицю з намотаною ганчіркою, обмазує ями. — Це для того, шоб старе полотно добре з'єднувалося з новим. Працюю з 1975-го. Надихався тої смоли, хай Бог милує. Перша тонна асфальту падає в машину на заводі в Давидові в 6.30. О восьмій годині асфальт на місці, й ми вже чекаємо. Додому о сьомій-восьмій вечора вертаємось. А зарплата менша двох тисяч.
Їдемо до села Куровичі Золочівського району. Тут ремонтують дорогу 12 чоловіків.
— Асфальт стигне, не до балачки, — відмахуються. Лопатами поправляють за грейдером.
Дорога парує, смердить смолою. Завод випускає гарячу суміш температурою 180°С. Кладуть її на дорогу за +140°С. А їхати можна, коли покриття охолоне до температури повітря. Андрій нахиляється над гарячим асфальтом. Встромляє в нього спеціальний термометр. Каже, відповідає нормі.
— Дай Боже щастя! — кричить дядько, який на фірі об'їжджає робітників.
— Часом хтось їде — обматюкає, нібито ми винні в поганих дорогах. А хтось зупиниться і подякує, — не розгинаючись, додає Ярослав Загартовський, 51 рік. Спецівку одягнув поверх чистого светра. На ногах кросівки. — Чи літо, чи жара — легкого взуття не бачимо. Одяг жінка щодня пере. Передихнути не встигаємо, кладемо 120 тонн за зміну. Контрольних служб приїжджає стільки, що й не порахувати, — махає лопатою. — Кожну ямку лінійкою обмірюють. Спершу після того, як її фрезирували, дивляться глибину. Має бути 5-7 сантиметрів. Як полатаємо, комісія знову приїжджає. Тонна асфальтосуміші коштує 1300 гривень. Її вистачає на 12 квадратних метрів.
Робітника гукають, щоб не стояв. Прощається. Обід у шляховиків буде за годину. Їжу беруть собі із дому, обідають на галявинах. Працівників із навколишніх сіл довозять на роботу автобусами. Бригади із сусіднього Яворівського району живуть у місцевому ліцеї, там сплять і харчуються. Отримують додатково 30 грн добових.
3 
1
Коментарі