Київ має величезний шанс стати альтернативою Москві - арт-критик Костянтин Дорошенко

Мистецтва заради мистецтва вже давно не існує. Його придумали декаденти 19 століття. Всі ця історія дуже швидко закрилася з Першою cвітовою війною. Вона таким жахом пройшлася по долях людей Європи і світу, що люди забули про будь-які забаганки, відірвані від життя.

Взагалі ж мистецтво завжди пов'язане з соціумом та його проблематикою. Через мистецтво ми вириваємося нарешті з Радянського Союзу. Більшовизм, як і кожен тоталітаризм, давав можливість тільки чорно-білого мислення: погане- хороше, свої-чужі. В цій парадигмі ми застрягли і у перші десятиліття своєї незалежності. Ми не захотіли побачити, що світ – це веселка. Ми просто замінили Леніна спочатку на Шевченка, а потім на Бандеру. Ми тепер займаємося тим, що вулиці радянських героїв перейменовуємо на нових. Замість того, щоб передивитися саме ставлення до поняття героя.

Бо воно саме – поняття тоталітарне. Герой – це людина, яка робить над собою надзусилля, яка жертвує собою заради якоїсь ідеї. Треба сказати, що дійсно у світі існують герої, але героєм як правило людина стає попри своє бажання. Вона потрапляє в таку ситуацію, де її благородство просто змушує іти на цю жертву. Не треба вимагати від людини героїзму. Для людини нормально любити своє життя і своїх близьких, не хотіти страждань. Героїзм вартий найвищої поваги, проте суспільство мусить розвиватися так, аби не створювати для нього підстав.

Зараз у світі іде ціла хвиля дегероїзації. В Британії студенти закликають демонтувати пам'ятники видатним полководцям і адміралам. Це слава Британії, але ці люди проливали кров. В Лос-Анджелесі пам'ятник Колумбу перенесли з площі в музей. Відкривач Америки, але нині американці розуміють, що це відкриття призвело до геноциду корінних народів континенту.

Вінстон Черчилль - герой Другої світової. Але на його совісті десятки тисяч життів індусів, яких топили в крові, коли Черчилль був військово-морським міністром Британської імперії. Будь-який державний діяч під знаком питання. За ним стоять якщо не знищені, то поневолені, дискриміновані люди.

Ані політичний діяч, ані військовий командувач не мають героїзуватися. Глорифікувати зараз треба людей мистецтва і культури – письменників, учених, винахідників. Науковців і художників. Вони роблять щось, що рухає людство вперед.

Нове покоління митців уже не мислить в категоріях чорно-білого. Воно говорить про сучасні проблеми: насильство, мілітаризованість, екологічну катастрофу, війну, яку розв'язала Росія. Але воно не повчає і не заперечує, а шукає можливості для солідарності людини з людиною.

Це погляд з 20 століття, яке було побудоване на героїзмі. Воно було найбільш кривавим і жорстоким в історії людства, тому що в ньому намагалися переробити, силоміць покращити людину. З'явилися над-ідеї – комунізму, нацизму, фашизму. Людина перетворилася на ресурс. Все 20-те століття перемелювало людину. "Якщо ти герой – тоді ти молодець. Інакше ти компост". 21 століття говорить про інше: про права людини, про людину, яка страждає і яка пригнічена, про солідарність поза класами та націями.

 

Всі кризи – перенаселення, екологічної катастрофи, соціальної нерівності – нам підказують єдину відповідь: ми всі homo sapiens, - єдиний біологічний вид, який сам себе знищує. Тепер нас уже знищує наша планета. Врятувати одне одного можемо тільки ми самі. Ось про це 21 століття – про слабкість, про беззахисність, про необхідність гуманності і підтримки одне одного.

Про меншовартість ми починаємо говорити, коли бачимо історію України як історію героїв і жертв. То ми жаліємося, то ми гинемо. А власне жити ми вміємо? Спокійно цінуючи себе та те, що вміємо робити? Відсутність меншовартості – це відсутність цієї істерики. Манія величі, як і ресентимент – це прояв страшенних комплексів, консервації відчуття меншовартості.

Нинішня жахлива війна, яка перетворилася на рану, змушує нас змінити кут зору і зрозуміти: сенс країни сьогодні є життя, творчість і розвиток її громадян, а не затвердження якихось ідей чи надлюдських цінностей. Молода скульпторка Павла Нікітіна, що зробила проект, присвячений українським бійцям, що повертаються з Донбасу, розповіла мені, як гулялв Києвом з одним з них. Він їй сказав: "Я дивлюся на цих людей навколо і відчуваю, що я їх люблю. Тому що саме за них я воював". Розумієте, ми не просто втягнені в агресію або в ідеологічну війну. Це протистояння цивілізацій – імперської, де людина – гвинтик, та орієнтованої на цінність людини з її індивідуальністю та правами. Люди на війні проливають кров за красиве щасливе життя інших. Вони змусять таки наше суспільство подивитися на себе інакше.

Мені здається, що з Україною тут все в порядку. На останніх виборах президентських і парламентських люди не захотіла гасел із вчорашнього дня. "Армія, мова, віра" - це гасла 20 століття. А 21 століття – це століття людини. Всі підсвідомо відчувають, що виклики, які існують, є загальнолюдськими.

Крім того, ми маємо цифрове суспільство і маємо усе більшу інформаційну прозорість та взаємний вплив. Путін почав проводити істеричну реформу в тому числі завдяки тому, що відбувається в Україні. Бо зрозуміло, що неможливо вже так все прорахувати та контролювати, як раніше. Що існує момент несподіваності, що всі розклади, продумані в штабах КДБ, можуть помножитися на нуль в один момент.

Звичайно. Росія є дуже застаріла імперська структура зразка 19 століття. Вона примітивно захоплює та контролює території. Кожна імперія рано чи пізно розвалюється. Хочеться, щоби з російською це відбулося якомога менш жорстко і криваво. Тому що це дуже сильно зачепить і нас. Через натовпи біженців, певні військові та бандитські формування. Не просто так цілий світ на чолі з Америкою намагається не розхитувати Росію. Її неконтрольований розвал може стати гуманітарною катастрофою для сусідів.

Безперечно. І тут дуже багато залежить від України. Якщо Україна продемонструє, що на пострадянській території може існувати справжня демократія і здорове суспільство без диктатури, це буде прецедентом. Росія зараз так хоче придавити зміни в Україні, бо цей прецедент підірве всю імперську ідею. Люди зрозуміють, що оцей жахливий державний чиновницький Левіафан, який існує в Росії ще з часів Миколи І і висмоктує всі соки з людського життя, непотрібний.

Київ має зараз величезний шанс стати альтернативою Москві. І те, що ми відмовилися від праворадикального напрямку, це дуже хороший сигнал. Тому що на території "скрєп" і традиціоналізму, на території "армії, мови і віри" все-одно переможе Росія. Це її цінності. В яких вона потужніша. Нашими ж цінностями мусять бути повага до індивідуальности та різноманіття, права людини, відкритість, емансипація всіх тих верств, які відчувають себе пригніченими, свобода творчості і свобода слова. Вже сьогодні в Україну іммігрувало чимало людей з Росії, які хочуть не боятися говорити: правозахисники, письменники, артисти. Життя в Росії для них – задуха. Цих людей треба приймати.

 

Культурна столиця у сьогоднішньому світі може бути тітки мультинаціональна і мультикультурна. Вона не може замкнутися на одній етнічній та культурній традиції. У Нью-Йорку, Парижі, Берліні, Лондоні живуть люди будь-яких кольорів шкіри та поглядів. Головне – вони мусять дотримуватися законів та не дискримінувати інших.

Польща, яка свого часу була регіональним лідером в Європі, нині дуже здає свої культурні позиції, бо там перемогли права реакція, традиціоналізм, націоналізм. Це для Києва гарний шанс стати і пострадянським, і регіональним лідером.

Імперія інклюзивна. Вона все добре вважає своїм. Для Москви все "наше": і українці, і Гоголь, і "Океан Ельзи". Ми ж самі чомусь відсторонюємося від іншого, якісь паркани ставимо: оце ми, а це не ми, це наше, а це - якесь невідоме. Такий підхід провальний. Ми зможемо щось промовляти і диктувати світові тільки коли будемо інклюзивними. Коли ми зрозуміємо, що всі митці, які народилися тут, хоч і реалізувалися в інших країнах, - наші: і Малевич наш, і Шолом-Алейхем, і ті люди, які зараз приїздять і хочуть у нас працювати - це теж уже наші українські митці.

Україна зовсім не скористалася таким розкішним ідеологічним козирем, як приїзд сюди російської оперної співачки Марії Максакової. Вона, будучи колись ще й депутатом російської Держдуми і одним з облич російської офіційної культури, відвертається від путінського режиму й імігрує до України. Замість зробити на цьому акцент, запросити її вести телевізійне шоу, ми кажемо: "А чого вона сюди приїхала? А може, вона якась заслана? І взагалі вона москалька". При тому, що людина за два роки опанувала українську мову.

Тут треба змінити кут зору і перестати кохати свою меншовартість. Відчути себе хазяїном на своїй землі – це не бігати навколо хати і дивитися, чи хто в тебе чого не вкрав чи не підкинув. Це зрозуміти, що ми в стані впоратися з викликами, дати собі раду та будувати далі.

 

Так і підриваються держави. Полювання за відьмами – це старий імперський принцип. "Розділяй і володарюй". Так керують підлеглими територіями – підкидаючи ідею внутрішнього ворога, нацьковуючи громадян одних на одних. Українці не раз билися між собою і тому втрачали свій історичний шанс. Так було за Мазепи, якого не підтримало реєстрове козацтво. Так і за часів УНР, коли ми за рік кілька урядів міняли. Скільки ж можна наступати на ті самі граблі?

Уже майже 30 років нашій незалежності. За цей час ми не шукаємо розуміння, щоб разом будувати Україну, а розповідаємо одне одному, хто більш правдивий і щирий українець. Це тільки на руку ворогові.

Ми маємо страшенну травму. Ми не просто пострадянське суспільство. Ми за діагнозом Джеймса Мейса постгеноцидне суспільство. Україна зазнала трьох геноцидів протягом 20-ти років – голодомор, голокост і депортацію кримських татар. За Сталіна люди втратили довіру одне до одного – здавали близьких, писали наклепи на рідних, аби вижити. Це був страшенний експеримент повної втрати довіри людини до людини.

Але скільки можна тримати цю хворобу в собі? Ми вже не за сталінських часів живемо. Без довіри до себе і до іншої людини не можемо ми сформувати майбутнє. В України немає іншого шансу, ніж внутрішній діалог.

Якби Україна за Кравчука стала федеративною державою, ми мали б зовсім іншу ситуацію. Тоді не було б такого жорсткого конфлікту, як за Януковича і Ющенка, коли країну почали просто різати посередині. Зараз, безперечно, проводити федералізацію в Україні неможливо. Бо є потужні зовнішні сили, які розкачують країну і хочуть, щоб вона розвалилася. Але з певним часом ми прийдемо до розуміння, що різність наша – це наш плюс. Більша різноманітність дає кращі можливості для виживання. Такими є Німеччина, Італія – поєднаними з різних історично та ментально земель.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Россия не имеет рычагов, чтобы принудить Украину к миру на своих условиях

Так. І як це не смішно, за це треба подякувати російській агресії. Бо ніщо так не зібрало Україну докупи, як війна. Ми не тільки цей поділ подолали. Ми побачили росіян, євреїв, кримських татар, які вважають себе українцями. Це свідчить про формування української нації нарешті як політичної. А в 21 столітті нація може бути тільки політичною.