"У голодовку 1933-го і мати вмерла, й сестра. Залишився батько і нас чотири дітини. І з десяти год пошла я працювати в колхоз. А на хверму прийшла післє войни", — розповідає 83-річна Олександра Базик із села Піски Бобровицького району на Чернігівщині.
На фермі баба Шура, як називають її в селі, пропрацювала 35 років. Була передовиком і ударником соціалістичної праці. Після війни, 1948-го, пісківську ферму починали з восьми корів.
— Корови і телята забирали у хазяїна. Я спасла всі телята — й тоді мені голова дав двоє поросят, — згадує. — Корову тоді називали не Лиска, Зорка, а за хазяїном. У мене першу звали Хвилатова. Красавіца корова — три тисячі літрів молока давала на рік. Як перша виставка була в Новій Басані, узяла я свою корову Хвилатова на налигач і повела туди. Ми там із нею перше місце зайняли, і грамоту отримали, і премію.
Сусідка й учениця баби Шури 64-річна Галина Олешко пропрацювала на фермі майже 40 років. Каже, що пішла доїти корів у четвертому класі:
— Батько був колгоспним пастухом і говоре: "Хочеш, щоб в тебе була сподніца? Дак ходім будеш доїть, будеш підсоблять". І я ходила підмінять людей. Дак у мене хоч руки більші були, а в сестри моєї ручка — отакусенька. Дак їй батько зробив такий ослинчик, шоб вона достягала. Дак вона як сідає, дак батько каже: "Я не буду дивитса, бо плакать буду".
Від корови-рекордсменки доярка надоювала до 40 літрів за день:
— Бували такі корови, шо я доїла по 15 літер за раз, — продовжує Галина Олешко. — Вранці — 15, в обіди літер восім, ну і ввечері літер хай уже шість — із-за того, шо обіди од вечора не дуже далеко одскакували.
— Тоді вже дуже молошних корів не було, — додає Галинина сестра Катерина Маковій, 58 років. — Як слабша корова, то я її за три-чотири мінути можу подоїть. І маю літров сім молока надоїть — відро. А є, шо трудніше дається на руку. Но не більш як до десяти мінут таку доїш. А тоді завезли хороших корів, шо і по 25 літрів давали молока.
Колишні доярки й сьогодні пам'ятають, як звали їхніх корів, які в них були характери та звички. У Галини Олешко улюбленицею була корова Саліма:
— Кажу: "Саліма, йди!". І вона оце так в спину лобом чухається, за мною слідком йде, як ото собачка на поводку. А ще була Сивка. Така була коровка: секунда і вона подоїлася. А були такі, що билися. Буря могла так хализнути! Руками ми тоді по 11 корів доїли.
— Бувало і в халяву собі доїш — це як ще не вмієш доїть. Я доїла руками й по 24, а то і по 25 корів руками, а тоді вже автомат став, — каже баба Шура.
— Механізація у нас почалася у 1972–1973-му годах, — веде далі Катерина Маковій. — Ми вже були не доярки, а майстри машинного доїння. Спочатку давали по одному апарату, а як стало 25 корів і уже стала больша техніка, сильніша, доїли і по два апарати. І так ми догнали до 37 корів трима апаратами в кожної.
Корів доїли три рази на день: о п'ятій ранку, в обід й о шостій вечора. На ранню дойку вставали о третій ночі:
— Ідеш рано із хверми, особливо зимою, і дивишся: там ще сплять, не світиться, там ще і не топили, а ти шкуру париш на хвермі, — згадує Катерина Маковій. — Як корова має телитися, спали на хвермі. Нам телятко треба вигодувать. Основне — 20 днів нам треба було його продержать.
— Але вже як вижеветь, оце як не здохне телятко, дак давали премію. Бувало, у мене і по сто рублів премія, — додає Галина Олешко. — Це ж рублі ще були, не гривні. Гривні це ж воно посліє вже були. Гривні ми вже не получали.
Для своїх підопічних корів іноді крали зайву пайку кормів.
— Усім хотілося свою корову лучче нагодувати. А як не вкрасть? Більше ж і молока надоїш, — пояснює баба Шура. — Це тепер уже їде трактор, а тоді ручками силос із січкою ми перемішували.
— Бувало, шо всі додому пішли, а ми обидві носимо, шоб корови були, як булки, — згадує Галина Олешко. — А тоді як: надоїла я сьогодні 400 літрів молока, то мені два мішки пшеничної дерті, як сонце. Я їх розподілю коровам: ти мені стільки дала молока, тоді я тобі стільки дам. Як ти не годна, то ти не получиш — я вже тій дам, шоб вона мені отдала прибіль. І грамотою нагороджували за участь в соціалістичному змаганні. Я тоді надоїла 106 тонн молока і була першою. А 1987-го надоїла 120 тонн.
Баба Шура хвалиться, що 12 разів колгосп відправляв її на курорт відпочивати — в Ялту, Алушту, в Сочі. Двічі була в круїзі на пароплаві "Адмірал Нахімов".
"Як на душі не було, а пісня — вперьод"
На пісківській фермі мали свою хор-ланку.
— Як є перерва, ждем пастухів у череду випровожать — пісня. Як на душі не було, хто шо їв, хто шо надів, а пісня — вперьод, — згадує Катерина Маковій. — Виїжджали корови доїть на степ, то їздили наверху на машині. Співаємо!
Пісківські доярки мали і свою улюблену пісню — в клубі розучили. Були в ній такі слова:
Нас четвірка працьовитих,
В нас робота планова,
Ми доярочки-господарочки
Із колгоспу Жданова.
3 
1
Коментарі