Двомовність гальмує декомунізацію

Кілька слів про момент, який забувається під час обговорення всіх нинішніх перейменувань. Про двомовність як проблему і гальмо декомунізації.

Не раз і не два довелося мені побачити аргументи на кшталт отакого от: "Мне кажется, что важный минус переименований – превращение солидных названий в местечковые. Фонетический трабл. Вот был ДнепродзерджИНСК, а стало КаменсКОЕ".

Або просто обурення новою назвою – мовляв, што ето за "Гаришни Плавни", болото какоє-то.

І це справді проблема. Проблема, яка полягає в тому, що люди підходять до української топоніміки з лекалами чужої мови.

Приблизно так, як московити сміються із чеської лексики, забуваючи, по-перше, що ця лексика – чеська, а не московитська. І що voňavka – це чеське слово, яке для чехів звучить абсолютно нормально. А, може, і ненормально, але звучить. Але не для московитів. А по-друге, забуваючи, що прізвище їхніх футболістів, які колись грали в АПЛ, теж для англійців звучали не дуже – хоч Jerkoff, хоч Arshavin. Ну та своє, воно не смердить, ага.

Так само й тут. "Город нє может бить срєднєго рода". "Город", може, і не може – а "місто" цілком собі називається. Не вірите? А от я зараз вам покажу карту УСРР, Української Соціалістичної Радянської Республіки. 1932-го року. Добре запам'ятайте цей рік.

 

Ану спробуйте знайти тут Артеміськ, Дніпропетровськ, Луганськ, Старобільськ, Зиновіївськ - нинішній Кіровоград.

Знайшли? Ну як? Отож-бо й воно. Можете ще й Азовське море знайти і столицю Кримської автономії.

Якщо конкретний Луганськ погано видно – ось вам мапа 1929-го року.

 

А тепер згадайте про рік. Це не просто так собі рік. Бо 1933-го правопис української мови суттєво змінять, наблизивши мову до російської. Україною покотилися хвилі русифікації, наслідки якої ми спостерігаємо і в оцих от моментах. В обуренні жителів "могучєго города Цюрупінска", що йому, місту, вернули рідну назву Олешки. Бо ж московитською вона чомусь звучить як "Альошкі". Хоча навіть на москвоВіці написано – "Поселение "Олешье" известно с XI века. По данным археологов, в этой местности росли лиственные леса. Славянами эти места назывались Олешье — от "лес". Отсюда и древнее название города Олешье, и более поздняя форма Олешки и Алешки (но не Алёшки)". Тобто ми тут маємо не тільки нехтування історичною назвою, а й елементарну безграмотність.

А Кам'янське – це якраз та сама, "дорусифікаційна" назва, бо в нього не було наближеного до московитської мови назви. Кам'янське відразу перейменували у Дніпродзержинськ. На відміну від Луганського, якому просто не повезло з політичною історією СРСР. Бо ж якби Клімєнт Ворошилов не став членом антихрущовської змови, то місто так і називалося б до 1990-го Ворошиловградом. А, може, і до 2016-го. До речі, скоріш за все. Стаханова, он, не чіпали ж, тільки зараз повернули рідну назву Кадіївка. А так 1958-го Ворошилову пригадали свіженький бунт – і відібрали назву. Але правопис уже був "підмосковський", ніяких "Дніпропетровське" й "Артемівське" на мапі УРСР уже не було. Тож і Луганське стало Луганськом. І тепер, очевидно, так і буде – бо наші мовознавці, які могли зачухатися цим питанням, як йєті, нібито існують, а доказів існування ніхто не бачив. Кам'янське ж повернуло собі історичну назву.

Про ситуацію з Горішніми Плавнями й говорити нічого. Безглузда і пуста назва "Комсомольськ" (навіть не "Комсомольськ-на-Дніпрі", як було спочатку – тут хоч якась прив'язка до місцевості) нікого не лякала і не дивувала. А тут, бачте, "в болотє" вони будуть жити.

При цьому московитська мова не має ніякого офіційного статусу в Україні, так. Не є другою державною мовою. Але продовжує впливати – навіть на такому рівні. Щоб не розбиратися "Днипро" чи "Днепр" (я про назву міста) – треба просто вимести все це сміття з хати й перестати думати двома мовами. Як бачимо, цей показний білінгвізм на практиці призводить до абсолютно необґрунтованих обурень і звинувачень. Нам своє робить, друзі. А як там московити будуть читати і писати "Горішні Плавні", і різатиме чи ні їм око назва "Кам'янське" – це уже не наші проблеми.За свою мову нехай переживають самі. Можуть навіть залишити в ній старі радянські назви українських міст і сіл – як лишили "Молдавию" і "Белоруссию". Це їхнє святе право. А наше – називати наші міста в нашій країні нашою мовою. Так, як нам потрібно, зручно і красиво.

До речі, я в дитинстві, коли ще майже не знав російської – в школі ото хіба що вчили трохи та якісь книжки читав – теж дивувався, чому "місто" називається "Дніпропетровськ", тобто "він". Он, Запоріжжя ж нормально назване. Ну, та я принаймні над своєю, українською топонімікою задумувався.

В Анатолія Дімарова в повісті "Мадюдя" є діалог прямо про цю от ситуацію з "болотом". Дружина головного героя, русифікованого українця, чистокровна московитка, розмовляє з сином, що служив у Карпатах і одружився там із місцевою дівчиною, яка його дерусифіковувала, в тому числі й через ім'я їхнього сина:

— Как же вы его хоть назвали? — спитала ображено Надія Іванівна.
— Нормально,— зам'явся Вілен. Був уже капітаном, змужнів, роздався в плечах, мужчина — кров з молоком, хіба така могла бути йому до пари! — Нормально назвали.
— А все же? Или это воєнная тайна?
— Тарасом. — І одразу ж додав, немов виправдовуючись: — Там это очень распространенное имя.
— Господи, там!.. Она, небось, настояла?
— Почему… Мы вдвоем…
— Вдвоем! — фиркнула Надія Іванівна. — Вы бы его еще Ахмедом назвали!.. Хоть ты скажи что-нибудь! — Це вже до Миколи Захаровича, який стояв з таким виглядом, наче це він назвав онука Тарасом. — Хоть русским его записали? — Знов до Вілена.

×