Восени 1961-го у квартирі журналіста Сергія Муратова задзвонив телефон.
— Привіт, Сергію! Це Олена Гальперіна — редактор молодіжних програм Центрального телебачення. Я тут згадала телевікторину "Вечір веселих запитань", яку ти робив чотири роки тому. А чи не створити нам щось у цьому дусі?
— Ти що, забула, чим закінчується цей дух? — здивувався Муратов.
На четвертому випуску передачі "Вечір веселих запитань", яка проходила в актовій залі Московського університету, ведучі пообіцяли приз глядачеві, який травневого дня першим прийде до них у валянках, шубі й вушанці, та ще принесе фікус. Одним із перших забіг льотчик із Норильська в унтах. Зал йому аплодував, кричали, що треба дати премію. Але потім почалося неймовірне: юрба людей у шубах заполонила приміщення, вибігла на сцену. Міліціонерів при вході просто змели. Хтось ухопився за завісу й зірвав її. Трансляцію припинили. До кінця вечора телевізори показували заставку "Перерва з технічних причин". Після того передачу закрили, редакцію розігнали.
— Нічого, беру відповідальність на себе, — заспокоїла Гальперіна. — Адже не обов'язково повторювати "ВВВ" (від російського "Вечер весёлых вопросов". — "ГПУ"). Ми можемо вигадати щось нове?
— Добре. Я зустрінуся з друзями, і ми щось придумаємо.
Муратов одразу ж передзвонив лікареві Альберту Аксельроду й інженерові Михайлу Яковлєву, з якими 1957-го робив "ВВВ". Наступного дня вони зібралися й почали обговорювати сценарій майбутньої гри.
— Хлопці працювали над ідеєю передачі, а я поїхала відпочити, — згадувала Гальперіна. — Їду в потязі, раптом до купе заходить провідник і каже: "Вам телеграма". Я вже не знаю, що й думати, тремтячими руками беру її та читаю: "Придумали немовляті назву — КВК — Клуб Веселих і Кмітливих".
8 листопада 1961-го КВК уперше вийшов в ефір. На гру запросили студентів двох московських інститутів — іноземних мов та інженерно-будівельного. Автори називали КВК "інтелектуальним футболом". Команди складалися з 11 учасників і двох запасних. На сцену виходили під футбольний марш. Спочатку передача була схожа на пізнавальну вікторину. Гра тривала 4–5 год. Усі конкурси були миттєві. Учасники мали правильно відповісти на запитання. Якщо не знали відповіді, можна було запропонувати дотепний варіант. То вже згодом з'явилися конкурси, що стали "коронними" у КВК: привітання, розминка, домашнє завдання, БРИЗ ("Бюро рационализации и изобретений"), конкурс капітанів. Передачі ставали дедалі театралізованіші.
— КВК жив особливим життям, — згадує Світлана Жильцова, яка почала вести програму разом з Альбертом Аксельродом. — У той час дикторам на телебаченні забороняли промовляти будь-які слова, крім написаних. За помилку могли звільнити. А в КВК про це забували. То був прямий ефір, не можна було нічого поправити. І гострі жарти, які могли не сподобатися владі, неможливо було вирізати. Тому звукорежисери заглушували їх оплесками.
1964-го Аксельрод пішов із програми, аби писати дисертацію. Кинулися шукали нового ведучого. Улаштували конкурс: кожна з 12 команд мала висунути свого кандидата. Капітан команди Московського інституту інженерів транспорту Павло Кантор запропонував свого друга — 20-річного Олександра Маслякова. Однак режисерові передачі Беллі Сергеєвій він не сподобався:
— Я подивилася на нього: волоссячко стирчить, оченята бігають, невиразний такий, сумний, озирається.
Звеліла Маслякову:
— Гаразд, ви посидьте там, доки ми репетируємо, — а сама пошепки спитала Жильцову: — Свєтка, як він тобі?
— Здається, нічого, а що?
— Як на мене, нікудишній. Знаєш, про всяк випадок вивчи весь текст, бо він слова не вимовить. Подивися на нього, він же нездара.
Почалася передача, претенденти вели свої конкурси. Але ніхто не подобався Сергеєвій.
— Усе, ми пропали.
Вийшов Масляков.
— А на цього й дивитися не буду. Краще піду кудись погуляю.
Та Олександр уже почав говорити.
— Раптом він так випрямився, волоссячко зачесав і такий жвавий зробився, — згадувала режисер. — Потім ми на інших і не дивилися. Я запропонувала залишити Маслякова.
Кілька років поспіль КВК був найпопулярнішою передачею радянського телебачення. Що більший був успіх команди, то популярніший ставав навчальний заклад, який вона представляла. Незабаром на гру почали з'їжджатися команди з інших міст СРСР. Ними опікувалися райкоми й міськкоми партії. Їхні секретарі особисто давали учасникам грошей на дорогу.
— Із 1968-го передачу почали записувати на плівку, і конкурс на екрані дедалі перетворювався на театр, — згадував Сергій Муратов. — Командам заздалегідь повідомляли зміст конкурсів — щоб довести, що й в інших містах живуть дотепні люди.
КВК утрачав імпровізаційність. Керівник Центрального телебачення Сергій Лапін розпорядився вирізати сумнівні з ідеологічної точки зору жарти. Дійшло до того, що на сцену забороняли виходити бородатим — це вважали глузуванням з Карла Маркса. Лапін звів передачу до примітивних змагань: хто далі плюне, хто голосніше хрюкне.
Телевізійному начальству не подобалися єврейські прізвища капітанів та учасників команд: Юлій Гусман — капітан команди з Баку, Валерій Хаїт — команди "Одеські сажотруси", Леонід Якубович і Геннадій Хазанов грали у команді Московського інженерно-будівельного інституту.
Пішли чутки, що учасники КВК нібито переправляють до Ізраїлю діаманти. Говорили навіть, що Маслякова посадили за махінації з валютою. Урешті-решт 1971-го Держтелерадіо СРСР закрило програму.
Клуби веселих та кмітливих і далі змагалися між собою в багатьох радянських містах, та на екрани КВК не виходив 17 років. Масляков у цей час вів популярні передачі "Алло, ми шукаємо таланти", "Нумо, дівчата", репортажі із Всесвітніх фестивалів молоді та студентів. Світлана Жильцова довго була ведучою програми "Пісня року". Відродити КВК на телебаченні на початку перебудови ініціював Андрій Меньшиков — завідувач відділу масових передач і конкурсів молодіжної редакції ЦТ. Він, будівельник за фахом, у 1960-х був капітаном однієї з московських команд.
Вести програму знову запросили Олександра Маслякова. А Жильцова кілька разів була в журі разом із засновниками КВК Аксельродом і Яковлєвим. Невдовзі з'явився новий гімн Клубу — "Снова в нашем зале, в нашем зале нет пустого места..." на музику Володимира Шаїнського та слова Бориса Салібова. Коли оголосили про набір команд до першого сезону, надійшло близько 200 заявок. Перша гра відродженого КВК вийшла в ефір 25 травня 1986-го. Його чемпіоном стала команда Одеського університету — "Клуб одеських джентльменів". У фіналі вона обіграла представників Московського хіміко-технологічного інституту.
11
хвилин аплодував зал Яну Левінзону з команди КВК "Одеські джентльмени" 4 грудня 1986-го після його монологу "Красота — наша главная сила".
— Я вот тут думал, в чем наша главная сила? — почав Левінзон. — А теперь вижу — в красоте. А как говорится, когда сила есть… Ну, дальше вы знаете…
Коментарі
1