У неділю 21 серпня 1911-го о третій пополудні екскурсовод Лувру Жак Ебюль привів до залу робіт Леонардо да Вінчі чергову групу відвідувачів. Обернувшись до місця, де висіла "Джоконда", отетерів: на місці картини зяяв світлий прямокутник. Захисне скло стояло на підлозі, притулене до стіни.

— Не може бути! — вигукнув гід. — Вона щойно була тут!

— Я ж бачив її, — затинаючись, підтвердив сторож.

Викликали поліцію. Жандарми ретельно обшукали 20 га території музею, допитали працівників, їхніх родичів і знайомих. Провели обшуки в поїздах, закрили вокзали й порти. Хапали всіх підозрілих паризьких художників та іноземців. Усе марно. Французька преса підкидала слідчим неймовірні версії. Писали, приміром, що "Джоконда" тепер у таємній колекції маніяка, який милується нею на самоті. З'явилися історії й про так званого "Закоханого". Нібито за рік до зникнення полотна до Лувру почали надходити любовні листи, адресовані "мадам Моні Лізі". Сторожі музею підтвердили: білявий парубок із блакитними очима щодня приходив до картини, дивився на неї та плакав. Усе це, як виявилося, були вигадки.

"Джоконду" шукали два роки. Увесь цей час у Луврі висіла її репродукція в жалобній рамі. Люди юрбами ходили до музею, лише щоби подивитися на місце, звідки поцупили шедевр Леонардо да Вінчі. Та 13 грудня 1913-го сталася несподіванка. Флорентійський антиквар Альфредо Джері одержав із Парижа листа: "Я — італієць, патріот своєї батьківщини. Це я взяв у Луврі "Джоконду" два роки тому. Прагнув повернути Італії скарб Леонардо, украдений колись французами". Викрадач назвався Вінченцо Леонарді й запросив антиквара приїхати до французької столиці й купити в нього картину за півмільйона франків — майже $3 млн 370 тис. на теперішні гроші. Джері був вирішив, що то або якийсь ненормальний, або шахрай, який хоче втелющити йому копію. Та все ж порадився із Джованні Поджі — директором флорентійської Галереї Уффіці.

Поліція Європи та обох Америк розшукувала Мону Лізу, дружину Франческо дель Джоконди, змальовану олією 1504-го у Флоренції художником Леонардо да Вінчі, придбану 1518-го за 4 тисячі екю Франциском І, королем Франції, яка перебувала потім у Фонтенбло, Версалі й інших резиденціях королівського дому, доки за указом ясновельможного громадянина Наполеона Бонапарта отримала своє місце у Луврі, звідки й була викрадена зловмисником. Особливі прикмети: загадкова усмішка

Артур Конан Дойл,
британський письменник, в одному з репортажів про викрадення "Джоконди" 1911-го

— На вашому місці я би поставився серйозно до цього листа, — мовив той. — Напишіть йому, що Італія буде вдячна за повернення шедевра. Зрештою, ви нічим не ризикуєте.

Джері послухав: відписав, що до Парижа приїхати не зможе, натомість запрошував Вінченцо Леонарді до Італії. Через кілька днів той прибув до Флоренції й повідомив, що чекає в готелі "Триполі". Аби засвідчити справжність картини, антиквар запросив на зустріч Джованні Поджі. Леонарді витяг із-під ліжка облізлу дерев'яну скриню. Повикидав  на підлогу якесь лахміття, малярські пензлі, мандоліну у футлярі. Потім викруткою підважив подвійне дно: там у потайному відділенні, загорнена в червоний оксамит, лежала "Джоконда".

— У мене перехопило подих, — згадував Альфредо Джері. — Загадкова, сумна, добра, глузлива, чарівна усмішка "Мони Лізи" осяяла смердючу нічліжку.

Поджі оглянув картину з усіх боків і сказав:

— Поза сумнівом, це оригінал! На звороті є номер каталогу й печатка Лувру. Як вам удалося її добути, синьйоре?

Вінченцо пробурмотів щось невиразне.

— Я прошу дозволити доправити картину до Галереї Уффіці, — продовжував Поджі. — Бо, щоб її купити, мого свідчення буде замало. Потрібні фахівці з творчості да Вінчі.

 

Леонарді погодився. "Джоконду" відвезли до галереї. А наступного дня Леонарді заарештували. У поліції він зізнався, що його справжнє прізвище Перуджа. Йому 32 роки, він маляр родом із села в Північній Італії.

— Я не злодій! — виправдовувався. — Я — патріот. Лувр повен скарбів, які за правом належать Італії. Я не був би італійцем, якби дивився на це байдуже.

Перуджа розповів, що 1910-го працював у Луврі декоратором і установлював нове захисне скло перед полотном Леонардо да Вінчі. Газети писали, що цей унікальний шедевр світового мистецтва коштує не менше мільйона доларів. Тоді йому і спало на думку поцупити картину.

Зі своїми спільниками — художником Івом Шадро та професійним шахраєм Едуардо де Валферно, який не раз удавався до таких оборудок, він розробив план викрадення. Операція забрала лічені хвилини. Вінченцо Перуджа дочекався, доки в залі нікого не буде. Вийняв полотно з рами, згорнув у рулон і сховав під халат. Потім тихо вибрався з музею, попрощався зі сторожем і вийшов на вулицю, де на нього чекали спільники.

Довідавшись із газет, що їх шукають по всій Європі, викрадачі вирішили вивезти "Джоконду" до Америки. Оселилися у Нью-Йорку й почали прицінюватися. Вінченцо раптом запропонував друзям зробити кілька копій картини й видати їх за оригінали. Так і вчинили. Тим часом Едуардо підшукував клієнтів. Першим упіймався на наживку мільйонер і поціновувач мистецтв Джон Морґан. Сторгувалися швидко, бо Едуардо хотів за полотно лише $300 тис. — $7 млн на теперішні гроші. Далі на "украдений шедевр із Лувру" поласилися ще п'ятеро колекціонерів. Загалом на проданих фальшивках шахраї заробили близько $2 млн — $47 млн як на тепер.

Проте збути оригінал так і не вдалося. Спочатку Вінченцо правив за нього надто дорого, а потім узагалі вирішив не продавати. Почалися сварки зі спільниками, копій більше не робили. І тоді Вінченцо, прихопивши "Джоконду", утік від своїх подільників. Грошей, найімовірніше, забрати не встиг, бо в Парижі мусив винайняти дешеву мансарду. І врешті-решт через скруту зважився продати картину.

Знайдену "Мону Лізу" виставили під охороною у Флоренції, Римі й Мілані. А 31 грудня 1913-го в супроводі поліції відправили до Лувру. А Перуджі після піврічного слідства суд дав рік ув'язнення — з огляду на шляхетні мотиви злочину.

×