"У русских хлеба хватит на то, чтобы целую Австрию и Германию прокормить"

 

"Через Сибір мало що їхали, а цілу Маньчжурію і прокляту Монголію мусіли перейти пішки. Не дай Боже нікому такої дороги! Бувало два-три дні ходу, заки стрінеш шатра монголів. Скінчилася ся нещасна Монголія, прийшла границя хінська (китайська. — ГПУ). Думали ми, що вона густіше заселена. Та де там! Одна холєра гірша від другої. Одні від чоловіка утікають, а решта за нами, як за комедією летять", — згадує втечу з російського полону українець Тома Кошіль.

Спогади чоловіка опублікувала 1916 року газета "Свобода", яку видавала в Америці українська діаспора.

Кошіль — уродженець села Нижчі Луб'янки на Тернопільщині. Коли влітку 1914-го почалася Перша світова війна, служив фельдфебелем у 15-му полку піхоти австро-угорської армії в Тернополі. Місто на той час було прикордонним. Вже наприкінці серпня до нього підійшло російське військо.

"Було се на Матки Божої (першої Пречистої, 28 серпня. — ГПУ), — згадує чоловік. — Ми билися безперестанку від шостої ранку до четвертої пополудні. Москалі нас перемогли. Ми отримали тоді наказ залишити Березовицю Велику і відступати в напрямку Львова. Люди з Березовиці й сусідніх сіл стали фірами утікати на захід. Село Березовиця стояло в димі та полум'ї. Ні дороги, ні світу не було видно. І так на мене наїхала фіра. З-під неї я вже не годен був встати".

Тома отямився через два дні у шпиталі в Тернополі — у полоні в росіян. Його відправили до ­Києва, а далі — у Сибір. Дорога зайняла 32 дні. Чоловік опинився в Новомиколаївську — теперішній Новосибірськ. Частину полонених везуть аж на Далекий Схід.

— Здесь вам будет хорошо, — чує від місцевих росіян ледве не на кожній станції. — У русских хлеба хватит на то, чтобы целую Австрию и Германию прокормить.

Узимку температура опускається до -50 градусів. Від холоду, голоду, вошей і бруду поширюється "червінка" — дизентерія. До весни гине близько 8 тис. полонених з Австро-Угорщини та Німеччини. Тома Кошіль вирішує тікати. Чотири місяці обдумує план. Знаходить спільника-українця.

Полонені живуть у казармах. За п'ятиметровим частоколом табору — безкрайня невідома тайга. Утікачам потрібна карта азіатської частини Росії. Її українці отримують через художника Ґоштофта, сина російського полковника. Він регулярно влаштовує політичні суперечки з ув'язненими.

— Кошиль! Когда русские дойдут до Вены на кофе? — запитує.

— Треба почекати, — відповідає той. — Ще й Львів нам назад віддасте.

— Нет, нет! Никогда!

Насправді на той момент австріяки вже вибили росіян зі Львова.

Кошіль просить Ґоштофта принести карту — начебто щоб ­подивитися на терени російсько-японської війни 1905 року. Уважно запам'ятовує потрібні деталі. Після того тікають із напарником з казарми. Подорож на волю триває 2,5 місяці.

"Величезні простори, пустині і трави, — описує Тома. — На лік дерева не побачиш. Нераз помучені шукали ми вночі місця, де можна було вберегтися від вітру і трохи відпочити. Але вночі до хінського села і не приступай. Кожний китаєць держить 15–20 псів. Треба дуже тихо підкрадатися, щоби скритися за їх будинками або за їхнім сіном-соломою".

Якось зупинилися заночувати на цвинтарі. Тома шукав зручне місце і впав до ями. Засвітив вогонь — і побачив там китайця з довгою люлькою в руках. Вже пізніше дізнався, що місцеві не закопують могилу, доки там не набереться чотири-п'ять покійників.

Перших європейців зустрічають в місті Мукден — тепер Шеньян.

"Були се німці. Вони переодягнули нас у чисту білизну і відправили в дорогу до Пекіну. З Мукдену до Пекіну їхали ми залізницею два дні. Я думав, що з Пекіну буду міг дістатися назад до Австрії через Персію і Туреччину. Тепер виявилося, що се неможливе. Ще кілька місяців тому назад багато повернулося сею дорогою до Австрії й Німеччини, але тепер москалі та англійці обсадили границю Персії".

На цьому лист Томи Кошіля завершується.

Відомо, що українець переїхав у Детройт, США. Брав участь у громадському житті тамтешньої діаспори. Був окружним отаманом Гетьманської Січі. Помер у 1960-х. Похований на цвинтарі Маунт Олівет.

— Він пробув у Америці майже 50 років, але не жив у ній ні дня, — говорить Віра Курта з Детройта. Тома Кошіль був дядьком її бабусі. — Ідеаліст! Тут він вчив у "Рідній школі" української мови. Це був його єдиний заробіток. Учителем був дуже вимогливим, це чула з уст його колишньої учениці Софії Кривіцької. Хати своєї не мав, жив у Юліяна Цебринського, рідного брата чоловіка своєї сестри.

3,2 тисячі кілометрів — відстань по прямій між Новомиколаївськом і Мукденом. Тепер це міста Новосибірськ у Росії та Шеньян у Китаї. Такий шлях Тома Кошіль зі спільником пройшов пішки, тікаючи з російського полону.

×