45 років тому режисер Юрій Іллєнко, 73 роки, зняв перший фільм "Криниця для спраглих". Герой стрічки, дід Левко, розуміє, що залишився один у збезлюднілому селі. Єдина можливість зібрати дітей — дати телеграму про свою смерть. На "похорон" приїхали всі — крім сина, який випробовував у цей час літак і загинув.
— Це була моя дипломна робота, — розповідає Юрій Іллєнко. — На вищих сценарних курсах Іван Драч передав мені розлогу кіноповість. Сценарій містив приховану історію про геноцид українського села. Драч її припудрив всякими жартами, щоб цензура не могла докопатися. Я поїхав у Черкаси, де жив мій старий дід. Він сказав: "Юрко, їдь на Чигирин. На 30-му кілометрі повертай праворуч. Село Мельники". У Мельниках хати стояли на кучугурах піску, а городи — на чорній землі. Це було мертве село — забиті шибки, висохлі криниці, старі самотні жінки. По закінченні війни туди чоловіки майже не повернулися. Коли начальники подивилися фільм, секретар партії по ідеології Андрій Данилович Шкаба кричав: "Де вони знайшли піски на Україні?"
У кабінеті багато кінонагород — медалей, статуеток. Скільки, Юрій Герасимович не знає. По зеленому килиму ступає в теплих домашніх капцях. На столі під склом лежить чорно-білий знімок фінального кадру стрічки: дід Левко несе з коренем вирвану яблуню з яблуками.
— На студії мені сказали: "Юрко, ну ти ж розумний хлопець. Знаєш магазин овочевий напроти кіностудії? Скільки там коштують яблука?" — "23 копійки кіло", — відповідаю. — "Для чого ти вирвав цю яблуню? Ти ж міг купити цілу верейку яблук". Вони клеїли із себе дурників. Зрештою сформулювали, що фільм антирадянський. Це вклав їм, як не дивно, Сергій Параджанов, — закидає ноги на стіл. — У Павла Загребельного був день народження. Мене теж запросили. Кажуть, дружина Загребельного і дружина Щербицького були сестри. На свято прийшли всі штабні. Параджанов підняв тост: "Я хочу випити за те, що в Україні нарешті знято геніальний фільм". — "Так! "Тіні забутих предків". — "Ні, "Криниця для спраглих". І додав: "Ну і што, што он антісовєтскій". Параджанов інколи нещадно ставився до своїх колег. Це було в суботу. В неділю КГБ обшманало і опечатало мою монтажну. Забрали все. Але не знали, що копія фільму лишилася в сушильній шафі, де сушили плівку. В сейфі кіностудії ще були негативи. Уранці я прийшов і побачив на монтажній печатку КГБ. Вони все забрали і спалили за кіностудією. Копії, які врятувалися у сушильній шафі, дівчата-монтувальниці закладали собі між ніг під спідниці і проносили через прохідну. Я завіз їх аж у Підмосков"я до батька на дачу. Копія пролежала там у льоху.
Біля дверей висить колаж "Риба, фарширована часом". На фанеру наклеєні годинники, разом вони утворюють рибину. Колаж Іллєнко зробив, коли був прикутий до ліжка після інфаркту. Його пережив у 28 років після заборони фільму.
— Спершу я пив до нестями. Вирішив покінчити з життям, але сказав собі: "Юрко, не роби дурниць. Тобі 28. Ти на одній нозі можеш пістолєтіком 70 разів піднятися. У тебе є розум, талант. Забудь усе, починай із нуля". Я приніс 60 заявок на кіностудію. Її директор Василь Цвіркунов (чоловік поетеси Ліни Костенко. — "ГПУ") зробив так, щоб мені дали зовсім безневинний сюжет — повість Гоголя "Вечір на Івана Купала". Міністр культури Романов просто збожеволів, коли побачив царицю Катерину, яка сидить на члені у Потьомкіна. Він заборонив "Вечір на Івана Купала". Але вердикт був не такий жорсткий, і фільм устиг вийти на телеекрани.
Анна БАЛАКИР
Виконавець головної ролі в стрічці Дмитро Мілютенко народився 1899 року в сім"ї робітників на Донеччині.
— Актор був худорлявим, мав гострі риси обличчя, проникливий погляд. Через зовнішність йому часто давали негативні ролі, — згадують колеги. — Він говорив, що на сцені доводиться відчувати ненависть глядачів. 1943-го в репертуарі театру ім. Франка з"явилася вистава "Російські люди". Мілютенко грав роль есесівця Роземберга. Якийсь молодий лейтенант у залі вихопив із кобури пістолет і вже хотів стріляти. Його стримали глядачі.
1944 року Дмитро пішов на війну. Очолив фронтову бригаду артистів. Після зйомок "Криниці для спраглих"" помер.
— Він дуже багато працював. Ще й у театрі був завантажений, — каже акторка Лариса Кадочникова, 68 років. — Йому тоді було 65 років.
— Він помер у Ташкенті, коли ми дознімали картину в Узбекистані, — пригадує Іван Драч, 73 роки. — Це був надзвичайно делікатний, інтелігентний чоловік. Нагадував мені мого батька. Ставився до мене приязно. Коли я приїздив на зйомки, нагадував мені, що Іллєнко цього не любить, бо я заважаю роботі.
Похований актор у Києві на Байковому кладовищі, поблизу могили актриси Марії Заньковецької. Вулиця Дмитра Мілютенка на Лісовому масиві в столичному Деснянському районі.
268 тис. крб — витрати на фільм держкомітет УРСР з кінематографії списав на збитки
22 роки стрічка не виходила на екран
1 год. 8 хв. триває фільм
14 інстанцій 1965-го відвідав режисер, щоб отримати дозвіл на зйомки
10 млн грн коштує останній фільм "Молитва за гетьмана Мазепу""
12 фільмів зняв режисер
2 
1
Коментарі