"Усі кияни, з якими іноземці говорили на вокзалі, були агентами КГБ"

Спецслужбам не дозволяли вербувати партійних керівників

В Україні КГБ створили 1954 року. Входив у загальносоюзну структуру з центром у Москві. Спецслужбу виділили зі складу Міністерства внутрішніх справ. Та історію кагебістів варто вести від 1918-го, коли один із лідерів більшовиків Фелікс Дзержинський створив Надзвичайну комісію – ЧК (Чрезвычайная комиссия. – Країна). Вона багато разів змінювала назву, але завдання залишалися ті ж – тотальний контроль за життям людей, виявлення і розправа над ворогами влади.

Організація була підзвітною партії. Однак у 1930-х партійні чини не мали впливу на чекістів. Після смерті Йосипа Сталіна (5 березня 1953-го. – Країна) чітко прописали, що комітет відповідає за свої дії перед компартією.

 

Були три групи людей, за якими стежив КГБ. Перші – українські націоналісти в широкому розумінні. Це шістдесятники, дисиденти, колишні члени ОУН і в'язні таборів, підпільні греко-католики.

Друга група – євреї. У післявоєнному Союзі багато говорили про "сіоністську загрозу" (сіонізм – рух за створення єврейської держави. – Країна). Пропаганда наголошувала, що поганими є саме сіоністи, а не звичайні євреї. Але до них записували ледь не кожного другого представника цього народу. Особливо часто у звітах КГБ фігурували євреї з Чернівців. Припускаю, через близькість до кордону з Румунією. Вважали, що тамтешній диктатор Ніколае Чаушеску підтримує Ізраїль і продає зброю. Щороку були епопеї і з ушануванням жертв Бабиного Яру в Києві. Кагебісти стежили, щоб люди не принесли вінків з проізраїльськими гаслами. Агенти доносили, якщо бачили щось подібне до шестикутної зірки.

До третьої групи належали представники протестантських конфесій. Збереглося безліч повідомлень про нелегальні молебні та поширення забороненої літератури.

Коли почалася війна в Афганістані, уважно дивилися за студентами звідти. У 1980–1981 роках КГБ турбували протести в Польщі та створення профспілки "Солідарність". Поляків, які приїжджали в Україну, вважали за потенційну загрозу.

Тоді ж придивлялися й до активістів серед робітників. Нотували їхні діалоги. Хоча до того вважалося, що робітничий клас – опора влади.

Якщо КГБ цікавила людина, на неї заводили справу. Якщо в її оточенні був агент, його підключали до спостереження. Або думали, кого завербувати. Кожна операція мала зашифровану назву. Наприклад, "мероприятием НН" називали зовнішнє спостереження, "мероприятие Д" – таємний обшук. Прослуховували телефони, читали листи, вели приховану зйомку у квартирах. Коли це не давало бажаного ефекту, могли спровокувати людину. Підсилали агентів під виглядом іноземців. Ті розпитували чи вмовляли передати секретну інформацію. А потім натякали, що людина вчинила злочин, і примушували до співпраці.

У найзапекліші роки Холодної війни в 1960–1970-х іноземець міг сфотографувати з потяга поля, електричні лінії чи заїхати в заборонене для відвідування місто – і його карали. Вважали, так вивчає стан господарства в країні. Затримували, засвічували плівку й депортували. Пізніше за іноземцями стежили обережніше, без тиску.

 

Спецслужби робили все, аби в закордонного журналіста склалося хороше враження про СРСР. Після аварії в Чорнобилі до Києва приїхали безліч іноземних репортерів. Офіційній інформації ніхто не вірив, вони намагалися поспілкуватися з людьми. І не здогадувалися, що всі кияни, з якими говорили на вокзалі, були агентами КГБ. Чекісти потім писали, що їх опергрупа створювала об'єктивне враження про ситуацію в країні. Наче кияни іноземцеві набрехали б.

Після Другої світової війни в Україні було майже 50 тис. таємних працівників спецслужб. 1980-го нараховували 58 154 агенти. Того ж року завербували 7,5 тис. радянських громадян і 26 іноземців. Одного змогли включити в агентурну мережу іншої країни, трьох – в антирадянські організації за кордоном. На 850 жителів радянської України припадав один агент.

Були ще довірені особи й інформатори. З них не брали підписки, не давали псевдонімів. Час від часу зустрічалися, спілкувалися. Стосунки не регламентували. Точна кількість цих людей невідома, це десятки тисяч.

На співпрацю зі спецслужбами йшли представники всіх соціальних груп. Вони могли не особисто цікавити КГБ, але бути пов'язаними з кимось. Бувало, вербували, а потім наказували втертися в довіру до певних осіб. Цікавили люди, які мали зв'язки з іноземцями. Кожен творчий колектив або групу спортсменів супроводжував оперативник або агент. Усяке середовище було просякнуте мережею КГБ. Активно вербували гуманітаріїв, бо серед них завжди було багато дисидентів. Технічна інтелігенція цікавила спецслужби через поїздки за кордон і контакти з іноземними вченими. Були переконані, що технарів вербуватимуть їхні зарубіжні колеги.

Людину вивчали. Дивилися, чим її можна зацікавити, чого в житті не вистачає. Аспіранту, який днями й ночами думає про захист дисертації, обіцяли успішну кар'єру в науці. Фарцувальнику (люди, які перепродували в СРСР дефіцитні імпортні товари. – Країна), який мав платівки з джазом, – захист від міліції та комсомольських дружин. Підписували документ про співпрацю, агенту давали псевдонім, вписували в картотеку. Не можна було вербувати партійну номенклатуру рівня секретаря парткому та вище.

Зі знайденого в архівах останнім часом зацікавила історія киянина Станіслава Пушкаря, шпигуна Північної Кореї. Працював на закритому київському заводі "Арсенал-2". Туди приїхали троє корейських практикантів, хотіли дізнатися про речі, якими СРСР не торгував, – протитанкові ракетні комплекси. Вони завербували Пушкаря. Він кілька років фотографував секретні документи військового призначення. Їздив до Москви й передавав плівки працівникам посольства. Згодом почав красти радіотехнічні деталі. Крім грошей, корейці платили женьшеневою горілкою та сушеними корінцями. Казали, вони лікують від усього. А чоловік любив випити і мав проблеми зі здоров'ям. Це перший досліджений випадок шпигунства на користь Кореї. Держава офіційно дружила з СРСР.

У багатьох справах фіксували тільки псевдоніми. Постійно працюючи з ними, вдається простежити роботу людей, навіть якщо змінюють їх. В одній справі зникають згадки про робітника заводу Наумова, а з'являється агент Іванов. За діями видно, що це та сама особа.

Простежив, що нинішній директор Інституту механіки Московського університету, доктор наук і лауреат купи премій Юрій Окунєв був агентом КГБ у Києві. Хотів узяти у нього коментар щодо цього, але він проігнорував.

 

Зустрічав в архівах імена відомих людей. Це не обов'язково агенти, але й свідки, підозрювані. У одній справі фігурує художник Лесь Подерв'янський. Він займався карате. Тоді був сплеск популярності цього виду спорту. Люди масово йшли в секції, але багато тренерів не мали офіційного статусу. Вони не платили податків, і їх не могли контролювати. У КГБ боялися, що каратисти застосують свої навички проти влади. Почали ширити чутки, що одним ударом можуть убити. Тренерів звинувачували в організації сект. На суд одного з провідних майстрів запросили свідком Подерв'янського. Але він не ходив.

Дружина письменника Володимира Сосюри Марія була агенткою спецслужб. Вдалося знайти лише, що вона здала молодого "бандерівця" Миколу Гербія. Він приїжджав до Сосюр у гості й говорив про незалежну Україну.

Кагебісти аналізували інформацію від агентів. Могли написати резолюцію "был неискренен". Це означало, що доносить на друга, але хоче його врятувати. Наче він не такий уже й злочинець. Підозрювали, що агенти брешуть, бо самі прихильні до антирадянської діяльності.

У 1970-ті киянин прийшов донести на сусіда. Ніби той дивно поводиться, спілкується з підозрілими людьми, кудись їздить на машині. У записі свідчень одразу відзначили, що в сусідів суперечка через кімнату в комунальній квартирі. Далі ця справа не пішла.

Відраховували з агентів за балакучість. Така людина завдавала більше шкоди організації. За розголошення свого статусу могли засудити. За це посадили Марію Сосюру.

В архіві СБУ є фонд 16. Складається з донесень КГБ верхівці УРСР про ситуацію в республіці. Це повідомлення на різні теми: політика, арешти дисидентів, масові заворушення, прибуття відомих іноземців, погрози та вбивства членів партії, аварії працівників КГБ, антирадянські листівки, епідемії, стрілянини у військових частинах. Про ці події газети не згадували. Це неофіційна хроніка життя.

Багато цікавого можна прочитати в розшифровках підслуханих розмов. Мову фіксували з точністю до літери. Є багато побутових деталей. Наприклад, люди говорять, де дістати пижикові шапки. Що пива на Березняках немає і треба їхати через Дніпро на Печерськ.

Оперативні справи палили. У 1990-ті з Москви надійшла завуальована вказівка. Залишалися списки знищених документів, але їх теж утилізували. Один мій колега знайшов "Журнал знищених журналів знищених документів".

×