"А як ми їх виб'ємо – хто тоді діти бідні прогодує?"

Довбуш ніколи даремно не проливав крові

"Не по гроші твої я прийшов-сми суда, а по твою душу – щоби ти людей бирше не мучив. І не проси, і не трать слів дурно – все одно вмреш у лютих муках", – звертався опришківський ватажок Олекса Довбуш до польського магната Костянтина Злотницького 4 травня 1744 року. То був час найбільших переслідувань загону Довбуша.

 

Період повстань в Україні XVI–XVII ст. позначився в Українських Карпатах у вигляді опришківства. Опришками називали гірських розбійників, що грабували панів і багатіїв. Проте достеменно невідомо, чи ділилися вони награбованим із бідними, як розповідають у легендах. Більшість істориків стверджує, що в опришки йшли не з ідейних міркувань, а з метою швидкої наживи. У Карпатах складалася така ситуація, що енергійні, пасіонарно заряджені чоловіки йшли працювати пастухами на полонини. Там вони були вільні й незалежні від панів, тому їх не хвилювало панське свавілля. Більшість тих, хто залишався в селах, була прив'язана до своїх сімей і господарств, тому не наважувалася повставати супроти панських утисків. От і йшли в опришки переважно нічим не обтяжені відчайдухи чи люди, яким не було вороття до звичайного життя через скоєні злочини.

Загони опришків налічували півтора-два десятки чоловіків. Вони добре знали місцевість і були практично невловимі. Напади були раптові. Опришки забирали все найцінніше, часто вбивали власників, підпалювали будинки й зникали. Прикарпатські пани жили в постійному страху перед грабіжниками з гір. За панський страх опришків сильно поважав простий люд. Про них складали легенди, народ наділяв їх нелюдськими якостями. Радянська система називала опришків повстанцями проти влади Речі Посполитої. Але опришківський рух лише спорадично був справді повстанський.

Передвісниками опришківства були повстання Мухи в XV ст. і Андрія Барули. Але справжній початок руху опришків стався в часи Хмельниччини – це був результат гетьманського заклику до всенародної боротьби з панами. Найбільший загін зібрався під керівництвом Семена Височана з Отинії, кажуть, що він налічував 15 тис. чоловіків. Менші загони створили по всьому Покуттю та Гуцульщині. Хмельниччина блискавкою пронеслася Заходом України і згасла, проте Підгір'я розхвилювала надовго.

Новий поштовх до опришківського руху стався в період другого приходу Хмельницького в Галичину. Опришки тоді почали не лише нищити поміщицькі двори, але і здобувати села й містечка. Найвідомішими ватажками другої половини XVII ст. були Дрозденко та Нестор. Пізніше, майже 10 років, справжнім жахом для панів був Іван Пискливий. 1704-го з'явився в Карпатах ватажок Пинтя. Народні перекази донесли до нас історію про його сміливий напад на велике місто Косів, а легенда про обстріл Косова з дерев'яної гармати потрапила навіть у народні казки. Але жоден із ватажків не може порівнятися із сином убогого комірника із села Печеніжина – Олексою Довбушем.

Відомі три дати з життя легендарного карпатського опришка: 1700-й – рік народження Олекси, 1738-й – перша історично задокументована згадка про діяльність його загону, 24 серпня 1745 року – день убивства Довбуша.

Олекса був старший син селянина Василя Довбуша. Той був настільки бідний, що не мав навіть власної хати, йому доводилося винаймати комірку в заможного ґазди Гаврила Твердюка. Єдиним майном сім'ї Довбушів були вівці.

Дитинство Олекси минуло в злиднях. Майже щороку він піднімався на полонини пасти вівці. Очевидно, що Довбуш із дитинства був свідком панської сваволі, шахрайства, насильства та знущання з боку багатих орендарів землі. Молодий Олекса не лише чув від селян і гірських пастухів про опришків, а міг і зустрічати їх на полонинах.

З польських судових матеріалів відомо, що Олекса мав брата Івана й був одружений. У письмових джерелах Довбуш уперше фігурує 1738 року – він тоді вже ватажок загону. Але малоймовірно, що Олекса раніше не був опришком – вибрати ватажком могли лише досвідченого вояку. Легенди наділяють Олексу великою силою. Імовірно, що він і справді вирізнявся неабиякими фізичними даними, адже силу завжди поважали у ватагах опришків.

 

Спершу загоном керували брати Довбуші – Олекса й Іван. Перекази вказують на те, що Іван був антиподом Олекси, вирізнявся буйним нестриманим норовом, був жорстокий і безжальний. Історичним фактом є сварка Олекси та Івана в печеніжинській корчмі навесні 1739 року. Сварка переросла в бійку, під час якої Іван убив одного з опришків та сильно поранив Олексу в ногу. Олекса після цього до смерті шкутильгав. Після бійки Іван залишив загін Олекси й зібрав власний на Бойківщині. Не факт, що Олекса й Іван назавжди залишилися ворогами. Можливо, саме за підтримки загону Івана 1744 року Олекса ходив у далекі походи під Турку та Дрогобич.

Загін Олекси Довбуша був численний, складався з відбірних, перевірених у боях, сильних і витривалих вояків. Серед відомих членів його загону були Василь Паліїв, Павло Орфенюк, брати Джамиджуки, Андрій Лаврів, Василь Баюрак, Іван Бойчук. Поміж інших ватаг загін Довбуша вирізнявся тим, що спрямовував свої напади проти найбільш ненависних народові поміщиків та багатих орендарів землі. Грошима, відібраними в панів, Олекса часто ділився із селянами. 1738 року загін Довбуша розгорнув діяльність у Яблунівському старостві. Згодом напади поширилися на всю територію Покуття, а також на Закарпаття, Буковину та Бойківщину.

Загін Довбуша діяв блискавично. Панські маєток горіли один за одним. Шляхта наймала охорону, але нічого не допомагало. Багаті орендарі землі часто платили відкупне Довбушеві, обіцяючи м'яке ставлення до простих людей. Олекса став справжнім захисником народних інтересів. Часто здійснював напади на прохання жителів того чи того села. Але Довбуш ніколи даремно не проливав крові. Відомим є випадок, коли Олекса напав на маєток Андрія Карпінського. Саме в цей час дружина Карпінського народила сина – майбутнього класика польської літератури Франциска Карпінського. Олекса переконався в доброму ставленні Карпінських до своїх селян і не став нищити маєток.

Великого страху нагнав Довбуш на шляхту. Прикарпатські пани закликали владу й коронного гетьмана Юзефа Потоцького спрямувати в гори проти Довбушевої ватаги коронні війська. 1740 року значний загін смоляків – збройні формування, найняті на боротьбу з опришками, на чолі з ротмістром Пшелуським, разом із каральним спецпідрозділом – "волоською ротою" – виступив проти опришків. Але загін Довбуша прекрасно знав місцевість і ухилявся від переслідувачів. 1741 року під тиском шляхетського війська Довбуш був змушений відступити на Верховину й на деякий час, зупинившись на Буковецькій полонині, припинити напади. Саме тоді Олекса став регулярно відвідувати Закарпаття, яке на той час було австро-угорською територією. Тут він вербував новачків у свій загін. Особливо багато майбутніх опришків завербував у Ясінях, де навіть мав "конспіративну квартиру". Довбуш припинив напади на австро-угорську територію, адже не хотів рвати стосунки з місцевою владою. Він не завдавав шкоди угорцям, а ті не займали його опришків.

Найнебезпечнішими періодами для загону були зими, коли важко тікати від переслідувачів, адже будь-яке пересування легко вислідити по снігу. Ватага розбрідалася по зимівниках. Щовесни Олексі доводилося знову збирати її. Сам він зимував у горах, у таємних схованках із заготовленими заздалегідь харчами. Щороку склад загону змінювався. У Довбуша були спеціальні агітатори, які взимку вербували новобранців. Щовесни призначали місце збору, куди приходили старі члени загону й новачки. Одним із таких місць була гора Стіг на кордоні Австро-Угорщини, Румунії та Польщі. Саме на цій горі ватага Довбуша зазнала першої значної поразки. Загін, що складався переважно з новачків, оточили смоляки. Багатьох опришків знищили чи схопили. Олексі з кількома побратимами дивом вдалося вирватися з оточення.

 

Невдовзі Довбуш знову зібрав загін. Ватага з новою силою розпочала боротьбу зі шляхтою. Опришки блискавично спускалися з гір, атакували панські маєтки і знову зникали в лісових хащах. 1742 року коронний гетьман Юзеф Потоцький визнав, що знищити загін Довбуша важко. Тоді він із кількома тисячами регулярної армії вирушив у Станіслав. Але, швидше за все, це була якась політична акція, тому що є малоймовірним факт виступу кількатисячного регулярного загону проти кількох десятків опришків.

Часто загін Довбуша переслідували смоляки Пшелуського. Відомим є випадок, коли Олекса впіймав їх у засідку. Опришки вдали, що втікають, і заманили Пшелуського в міжгірну улоговину. Самі ж принишкли в чагарнику на схилах із зарядженою зброєю. Вони лише чекали знаку від ватажка, щоб відкрити вогонь по смоляках, які були в цей час прекрасними мішенями. Але наказу стріляти Довбуш так і не віддав.

"Не жалійте браття, що не дав знаку стріляти. Подивився я на тих смоляків – аж то наші люде. Говорут по-нашому, гет усе… Мені чути було, бо я близько сидів. То оден каже, шо жінку лишив дома і діти малі, журити… А другий-то, каже, служба наша проклята, шо каби мож, зара би кинув. Лиш пан силов видав у жомнєрку… Та й видів я, шо то наші люде, а пішли в лєцький зліб, аби жінок своїх та дітей прогодувати. А як ми їх виб'ємо – хто тоді діти бідні прогодує? Та жаль ми серце потис й не дав-сми знаку стрілєти…" – ці слова Довбуша записані в польських судових протоколах.

Один із найвідоміших походів Олекси був на територію сучасної Тернопільщини, в Борщів. Там він наскочив на маєток полковника, польського пана Костянтина Злотницького. Той вирізнявся особ­ливою жорстокістю у ставленні до селян. Олекса довго катував польського пана, перед тим як убити. Жодної копійки не взяли опришки з маєтку. Цей напад посіяв панічний жах серед шляхти. Пани зрозуміли, що це не звичайний опришок, що від нього не відкупишся грішми. На Довбуша знову почалося полювання. По селах і на шляхах стояли патрулі. Також пани стали шукати допомогу в місцевого населення, обіцяючи значну винагороду та звільнення від феодальних повинностей. І зрадники знайшлися. Ними стали троє багатих ґазд – Микола Дідушко з Довгопілля, Іван Мочернюк із Микуличина та Степан Дзвінчук із Космача. Ці троє зобов'язалися найняти загін головорізів із місцевого населення і знищити Довбуша.

Довбуш довідався про змову. Є версія, що тоді Олекса вирішив закінчити опришкувати й виїхати в Молдавію, але спершу хотів покарати зрадників. Спочатку було вбито Дідушка, потім Мочернюка. Дзвінчук був найменш багатим із цієї трійки. Легенда каже, що дружина Дзвінчука була коханкою Довбуша, але то, певно, байка. Адже судові документи вказують на те, що Олекса був одружений і чотири останніх роки його життя дружина була в загоні поряд із ним. Отже, Дзвінчук був багатий селянин із Космача, але не настільки заможний, щоб мати охорону. Тому Довбуш, коли йшов на розправу з ним, взяв із собою лише двох людей.

 

Дзвінчук раніше довідався про смерть Мочернюка й Дідушка і знав, що скоро його черга.

"– Відчиняй!

– Штефан на косовиці в пана, – відказувала мати Дзвінчука.

– Ой, брешеш, стара! Він тут. Я видів, єк він ід'хаті йшов.

– Змилуйтеси, люди божі! Ой людонькове – рєту-йте!..

Олекса глянув кругом, побачив заворітницю, що лежала серед двору. Взяв її і почав підважувати двері. Дерев'яний засув став виривати скоби, і двері відхилилися.

Олекса кинув дрюк і, дуфаючи на свою силочку, натиснув могутнім плечем. В цей момент у щілинку, прямо в упор, вистрілив Дзвінчук", – описав цю подію Гнат Хоткевич у своїй повісті "Довбуш".

Через випадковість та дурницю закінчилося життя Олекси Довбуша. Кажуть, що його рана не була смертельна, а вмер він від втрати крові. Мертвого Олексу пани довго возили по селах, щоб переконати народ у смерті героя, потім тіло виставили в Коломийській ратуші. За наказом гетьмана Потоцького тіло ватажка порубали на 12 частин і розвішали на палях в 11 селах і містах Покуття, щоб люди страшилися.

Цадик заворожив Довбушу його бойовий топірець

Ісраель бен Еліезер був засновник ортодоксального напряму юдаїзму, який називається хасидизм. Цадик мав прізвисько Баал Шем Тов, тобто Володар Доброго Імені, а скорочено – Бешт. Він народився в селі Окопи на Тернопільщині. Відомо, що Бешт багато мандрував Поділлям і Галичиною, часто бував у Карпатах. У фільмі Олеся Саніна "Довбуш" показано зустріч ребе Бешта з Довбушем. Про це також кажуть міфи та легенди. Одна з хасидських легенд із "Книги на славу Баал Шем Това" розповідає про зустріч Бешта в горах біля Косова чи Коломиї з ватажком опришків Олексою Довбушем. Ніби якось великий цадик допоміг Довбушу врятуватися від переслідувань панських смоляків, вказавши йому шлях до втечі через гірську ущелину. За це вдячний ватажок опришків ніколи не чіпав самітника й подарував Баал Шем Тову люльку, з якою той не розлучався до кінця свого життя, ходячи поміж людей "завжди з люлькою в роті". А Бешт заворожив Довбушу його бойовий топірець.

Є ще неймовірніші легенди. Одна з яких оповідає, що Бешт з'явився серед табору опришків і погукав Довбуша на розмову. Цілу ніч вони говорили, й Довбуш після того заклявся коїти несправедливість, а Бешт за це подарував йому чудодійну бартку, яка захищала отамана від куль, ножів та іншої зброї. Але забув потім Олекса бартку, як ішов до своєї Дзвінки. І помер наглою смертю.

×