"Його щедрота в розсипанні перлів розуму й таланту, в марнотратстві їх – чарували"

Йогансен образився на Довженка за перероблення сценарію

"Я й тепер не люблю взиватися поетом чи письменником, тільки з інших причин. Мені вже не здається, що це завелика честь для мене – тепер мені шкода, що я не інженер, що я не можу будувати нове велике життя, а випало мені тільки шкрябати пером по папері. І те, що я майстер добрий і майстер чесний, мало мене заспокоює. Я б хотів бути майстром життя, а не літератури. Але це мені не дано", – писав в автобіографії поет Майк Йогансен, справжнє ім'я Михайло.

Народився він 16 жовтня 1895 року в Харкові. Батько Гервасій Йогансен походив з остзейських німців. Аби уникнути військової служби, він переїхав із Москви до Харкова, де влаштувався в місцеву гімназію працювати вчителем німецької мови. Там познайомився з Ганною Крамаревською родом із Старобільщини. Михайло був первістком у родині.

 

Як і всі діти Йогансенів, спочатку він отримав домашню освіту, а згодом вступив у гімназію, де працював батько. Там навчався разом із майбутнім поетом-футуристом Григорієм Пєтніковим і письменником Юрієм Платоновим. Із часом вони стали найкращими друзями. Також у хлопців з'явилося спільне захоплення – футбол.

"Ми втрьох купили – на паях, економлячи на сніданках, справжній футбольний м'яч (Мишко, я і Юра Платонов). У ті часи шкіряний м'яч – це була новинка, щось схоже на польоти авіатора Сергія Уточкіна, які відбувалися за містом. Я згадав наш футбольний м'яч, а потім і бутци…" – писав у спогадах Григорій Пєтніков.

У гімназії Михайлові подобалися природничі науки й математика, також він мав неабияку здібність до лінгвістики. Хлопцеві легко давалося вивчення іноземних мов. "З Майка був до чорта здібний лінгвіст", – так говорили про нього сучасники, адже він чудово знав старогрецьку, латину, німецьку та французьку мови. А в гімназії вивчав іще й українську. З 14 років Йогансен почав давати приватні уроки з латини. Серед його учнів був майбутній літературознавець Ієремія Айзеншток.

Влітку 1917-го, після закінчення історико-філологічного факультету Харківського імператорського університету, Михайло Йогансен почав працювати вчителем у гімназії ім. Бориса Грінченка. Це був єдиний у Харкові навчальний заклад, де викладали українською, а також разом вчилися хлопці та дівчата. Серед викладачів гімназії була педагогиня Христина Алчевська. Саме під впливом колег-учителів Йогансен почав писати перші вірші українською. Це його так захопило, що він спалив попередні вірші, які створював німецькою та російською. Був упевнений, що українською поезії виходять природнішими.

Події Української революції боляче вдарили по родині Йогансенів. Родина бідувала. Михайло разом із батьком саджав картоплю, нею харчувалася вся родина. Від такої одноманітної їжі та хвороб померли батько, брат і сестра.

1918-го Михайло Йогансен переїхав до Полтави, бо дістав доручення викладати там історичний курс української мови. Тоді він багато часу приділяв мовознавчим студіям, а також досліджував особливість говірок Миргородського повіту та складав один із перших підручників української мови.

Зміни відбувалися й у поглядах Йогансена. Після приходу денікінців зацікавився соціалістичними ідеями, зокрема Леніна та Маркса. Згодом Михайло викладав у гімназії курс марксівської політичної економії.

1920-го повернувся до Харкова і став одним із найактивніших учасників тодішнього літературного життя. Усе частіше називав себе Майком. Дебютував віршем "Голод", а також позиціонував себе як літературознавець. Йогансен викладав історію української мови у школі художнього слова при клубі "Комуніст". Він став членом мистецького сектора. Саме тоді довкола газети "Вісті ВУЦВК", редактором якої був Василь Еллан-Блакитний, гуртувалися талановиті поети – серед них Володимир Сосюра, Микола Хвильовий і Майк Йогансен. Ця трійця в маніфесті альманаху "Жовтень" під назвою "Наш універсал" проголосила себе творцями нового пролетарського мистецтва.

"Розмова, в якій брав участь Майк, то була справжня насолода – про що б він не говорив. Іскристий, блискучий розум Майка, його всебічний, всеохоплюючий талант, щедрота в розсипанні перлів розуму й таланту, в марнотратстві їх – чарували: з Майком можна було говорити день і ніч", – згадував письменник Юрій Смолич.

1923-го було створено спілку українських пролетарських письменників "Гарт". Йогансен став одним із її засновників і увійшов до центрального бюро організації. Члени спілки – відомі письменники, серед яких були Володимир Сосюра, Микола Хвильовий, Павло Тичина, Олександр Довженко. Тоді Йогансен багато друкувався, вийшли його збірки "Революція" і "Кроковеє коло". Спілка існувала недовго, після смерті голови Василя Еллана-Блакитного та внутрішніх незгод вона розпалася. Майк спершу приєднався до групи "Урбіно", а в жовтні 1925-го вступив до новоутвореної Вільної академії пролетарської літератури – ВАПЛІТЕ.

Саме у ВАПЛІТЕ молодий Йогансен утвердився як прозаїк з оригінальним почерком. Вийшли збірка оповідань "17 хвилин" та пригодницький роман "Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших". Сам Майк згадував: "І у віршах своїх, і в прозі, і в теоретичних статтях неуклінно старався підняти українське слово до європейського рівня. Не дбав за гроші, славу і не шукав дешевих ефектів".

1928 року Майк Йогансен відкрив для себе кіно. Разом з Юрієм Тютюнником написав сценарій фільму "Звенигора", який згодом зняв Олександр Довженко. Але на Одеській кіностудії текст не сподобався, тому Довженку довелося переробити 90% написаного. У новій редакції сценарію зробили ідеологічно "правильні" акценти щодо загострення класової боротьби. Йогансен образився на Довженка за перероблення сценарію і вирішив зняти своє ім'я як сценариста. Майк розчарувався в кіно й захопився театром. Написав сценарій-ревю "Алло на хвилі 477", а у співавторстві з Миколою Хвильовим та Остапом Вишнею – оперету "Мікадо". Також приділяв час перекладацькій діяльності.

1927-го спілка почала випускати журнал "Вапліте", в якому публікували художні твори, критику, теоретичні статті. У середині 1920-х остаточно утвердилася сталінська диктатура й розпочалася боротьба з різними виявами опозиції, ВАПЛІТЕ опинилася під пильним контролем партійного керівництва. 28 січня 1928 року було конфісковано вже надрукований шостий випуск журналу через публікацію другого уривка з роману "Вальдшнепи" Миколи Хвильового. Організація саморозпустилася.

Після ліквідації ВАПЛІТЕ під час виступу на театральному диспуті комісар освіти Микола Скрипник сказав: "… Орієнтація на кваліфікованого, витвореного попереднім десятиріччям історії й роками революції міського споживача культурних цінностей, ця орієнтація, в протилежність до орієнтації на масового пролетарського глядача – читача в літературі, привела до "Вальдшнепів", до фашистських шляхів у нашій українській літературі. Це не випадок, що "Вальдшнепи" не були одиницями. На нашім обрії культури літали не лише "Вальдшнепи". Там Червоноградським шляхом проходить учення Йогансена про те, як писати літературні твори…"

Йогансен і Хвильовий потрапили в немилість до влади. Тоді Майк хапався за будь-яку можливість залишити Харків. Він приєднався до делегації, яка мала перевіряти стан колективізації у степах півдня. Свою подорож він записував у нотатник. Його записи далекі від комуністичної ідеології, переважно з гумором: "Темно і нічого не видко. Ні домів, ні людей, ні свиней, ні класової ворожнечі, ні далекосяжної руки влади".

13 травня 1933-го Микола Хвильовий не витримав натиску й застрелився. Після смерті Хвильового німецьке походження та участь у ВАПЛІТЕ зробили Майка Йогансена об'єктом нападів. Йому закидали, що він не виконував завдань, які ставила Комуністична партія перед письменниками. Відправили у творче відрядження на підприємство нафтової промисловості. 1936 року вийшов друком нарис "Кос-Чагил на Ембі". Критикам твір не сподобався, в ньому знайшли контрреволюційні натяки. Долю Йогансена було вирішено.

18 серпня 1937-го у квартиру номер 12 у будинку "Слово" на вул. Червоних письменників у Харкові прийшли представники НКВД. Йогансен був сам. Помічник начальника управління, молодший лейтенант Замков, "произвел личный обыск" без свідків. Забрали паспорт, мисливський квиток, квиток члена СРПУ, проїзний квиток, кишеньковий годинник фабрики імені Кирова з білого металу, ніж для гоління, блокнот, два ключі від внутрішніх замків, шкіряний гаман, запонки, дозвіл на право полювати й різне листування. Квартиру обшукували вже без Йогансена. Протокол трусу в помешканні підписала його дружина Валентина Ніколаєва, нібито "обыскиваемая", під час обшуку були присутні двірник "Слова" Яким Петимко й хатня робітниця. Обшук тривав довго, протокол склали наступного дня.

24 жовтня Майку Йогансену пред'явили звинувачення, в якому зазначалося, що він із "1932 року був учасником антирадянської націоналістичної організації, яка ставила своєю метою повалення Радянської влади методами терору та збройного повстання: завербував чотири особи для участі в повстанні; погодився особисто взяти участь у виконанні тер­акції проти керівників Компартії і Радянського уряду". Вирок суду: розстріл "із конфіскацією всього особисто йому приналежного майна". Майка Йогансена розстріляли 27 жовтня 1937-го в Лук'янівській в'язниці Києва. Реабілітовано 20 березня 1958 року "за відсутністю складу злочину".

Розстріляне відродження живить світову культуру

1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося майже 5 тис. літераторів. Вони гуртувалися в літоб'єднаннях: неокласики створили "Молодняк", літератори армії і флоту – "Лачаф", розвивалися Спілка письменників Західної України й інші. Українізацію означено в п'єсах Миколи Куліша та романі Валер'яна Підмогильного "Місто". Цих авторів стратив сталінський терор. Проте спочатку, 1927-го, за наказом Сталіна в Харкові – столиці УРСР – збудували для письменників кооперативний будинок "Слово", що мало би сприяти в їхній творчості підконтрольному методу соціалістичного реалізму. Саме в цьому будинку з 66 квартир мешканців 40 квартир репресували.

1934 року із 193 членів Спілки письменників України 97 зазнали репресій, які почались у травні 1933-го з арешту письменника – керівника ВАПЛІТЕ Михайла Ялового й самогубства лідера белетристів Миколи Хвильового, який у літературній дискусії 1925–1928 років довів, що в національній культурі треба орієнтуватися на Європу. Про уявну зустріч із Хвильовим у в'язниці пише в "Саду Гетсиманському" Іван Багряний. Письменник і публіцист Багряний у своїх творах, виданих на Заході, вражаюче документально розповів про сталінський терор у СРСР, і зокрема в Україні. Репресії застосовували також щодо дружин і дітей затриманих. Так було від 1930-х до 1980-х.

5 серпня 1937 року почала діяти постанова Політбюро ЦК ВКП(б) "Про антирадянські елементи". Серед "ворогів народу" були вчені, інженери, військові та цвіт нації – митці. Вони різною мірою підтримували радянську владу, але їхні твори були правдивіші, ніж декларована ідеологія у творчих об'єднаннях.

1937-го в Києві знайшли тіло літератора Івана Микитенка – може, самогубство, а може, перестаралися на допитах у НКВД. Тоді ж був страчений у Ленінграді панфутурист Гео Шкурупій. Поета Михайла Драй-Хмару, який володів 19 мовами, вбили 1939 року на Колимі. Футуристу Михайлю Семенку інкримінували спробу повалення влади. Хоч поет під тортурами підписав протокол, його розстріляли 1937-го в Биківні. Згодом ці довоєнні розстріли радянщина приписала фашистам.

З 259 українських письменників, які друкувалися у 1930 роках, після 1938-го виходили твори лише 36. Своєю смертю померли семеро.

Духовно-культурне та літературно-мистецьке покоління 1920–1930 років отримало назву "Розстріляне відродження". Цей період із 1925-го має самоназву "Червоний ренесанс". Митці створили в різних жанрах і видах мистецтва визначні твори. Їх до нашого часу демонструють у світових культурних центрах і перекладають – недавно в Італії вийшов роман Підмогильного "Місто".

Митцям Розстріляного відродження були притаманні самостійність мислення та інтелектуалізм. Вони відкидали монопольне право на істину службовців і службистів радянської системи, яку з певною відповід­ністю державному капіталізму Путін імплементує в сучасній РФ.

Термін "Розстріляне відродження" вперше вжив польський культуролог Єжи Ґедройць у листуванні з діаспорним літературознавцем Юрієм Лавріненком 13 серпня 1958-го. Саме тоді Лавріненко готував антологію українських письменників 1917–1933 років. Колись автор входив у творчу спілку "Плуг". Його декілька разів арештовували, доки він 1944-го не виїхав на Захід.

Лавріненко включив до своєї антології Тичину, Рильського, Сосюру, а також Бажана. Енциклопедичний Микола Бажан працював на НКВД під псевдонімом Петро Уманський, хоч до цього розстрільного 1934-го він став делегатом Першого з'їзду радянських письменників у Москві. До речі, з 590 присутніх згодом половину репресували. Бажан визначив той з'їзд як непотрібний, а керівників української літератури – як "бездарних нікчем" і висловився: "Це з'їзд, де всі з-під палиці кричать "ура" сов. владі, Сталіну і Горькому… Загинув Хвильовий, величезний талант, не дають писати Антоненку-Давидовичу, Косинці, Плужнику, Вороному… Кулик обізвав фашистом Маланюка, а це величезний талант із Західної України". Після допитів у НКВД Бажан до 1941 року писав звіти для їхніх службистів. І письменник-романтик Юрій Смолич став сексотом спецорганів. ЧК, НКВД, КДБ – ця катівня міняла лише абревіатури. Віктора Петрова-Домонтовича теж відпустили, й він виконував специфічні доручення, в яких біографи досі не розібралися.

Письменник і сотник армії УНР Євген Маланюк помер в еміграції – у Нью-Йорку.

Остап Вишня після концтабору скорився, як і деякі колеги, хоч розуміли сутність радянської влади. Максим Рильський тишком-нишком писав антирадянські твори – для реабілітації душі.

1997 року Україну й діаспору приголомшила звістка, що в карельському урочищі Сандармох пошуковці російського "Меморіалу" виявили масові поховання розстріляних під час сталінського терору – не менш як 10 тисяч в'язнів 58 етнічних груп і національностей. Серед них сотні українців. 1937-го були страчені письменники Сергій Пилипенко і Григорій Епік, художник Михайло Бойчук – засновник школи монументального мистецтва, Валер'ян Підмогильний, який вважав, що "політика колективізації привела українське село до голоду", дитячий поет Марко Вороний, літератор і видавець Мирослав Ірчан, режисер харківського театру "Березіль" Лесь Курбас, президент ВАПЛІТЕ Михайло Яловий, драматург Микола Куліш, розстріляли цілу родину з 10 осіб Крушельницьких, засновника української картографії Степана Рудницького, який обґрунтував територіально-географічний аспект державної незалежності України. Стратили брата Михайла Грушевського – вченого Сергія Грушевського, який підтримав червоний терор. Їх звинуватили у приналежності до націоналістичної терористичної організації, в контрреволюційній діяльності та замахах на партдіячів, яких згодом теж розстріляли.

Капітан держбезпеки, кат-"стахановець" із двокласною освітою Михайло Матвєєв у період із 27 жовтня по 4 листопада до 20-річчя Жовтневої революції в урочищі Сандармох пострілами в потилицю вбив 1111 засуджених. Його за плідну "працю" нагородили радіолою з платівками. Він мирно помер у Ленінграді 1971-го.

Путінська Росія, як і радянська влада, "привечает" катів і бездушних. 21 грудня 2021 року в Росії заборонили "Меморіал", що 2022-го отримав Нобелівську премію миру разом з українськими і білоруськими правозахисниками. За офіційними опитуваннями, підтримка Сталіна в путінській РФ сягнула історичного максимуму – понад 70%. В Україні вона знизилася до 4%.

Розстріли в Карелії верхівка РФ приписала фіннам, а тисячі розстріляних "виявилися" червоноармійцями. Згодом останки в Сандармоху, куди з'їжджалися не тільки українці віддати шану цвіту нашої культури, перепоховали – сховали, щоб не було "історичних спекуляцій".

Бориса Антоненка-Давидовича звільнили та реабілітували 1957-го. Він у Києві до кінця життя 1968 року опонував радянському режиму. Майже всіх митців – хто вижив і кого стратили, реабілітували в 1955–1962 роках, але їхні твори були заборонені.

9 травня цьогоріч вийде на загал художній фільм про Розстріляне відродження "Будинок "Слово". Нескінченний роман", що його зняли 2021-го. Хвильового грає В'ячеслав Довженко, Сосюру – Андрій Май, Тичину – Костянтин Темляк, Семенка – Геннадій Попенко. Прем'єра відбулася на 37-му Варшавському фестивалі, були покази на фестивалях у Німеччині, Ірландії, США, Косово, Словаччині. Режисер і сценарист Тарас Томенко 2018-го представив документальний фільм "Будинок "Слово", що актуалізував тему Розстріляного відродження.

текст: Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО

×