"Ти став академіком, але, виявляється, тобі цього замало"

Нарахували сімдесят різновидів листівок із репродукціями картин Миколи Пимоненка

"Він завжди носив із собою маленьку скриньку з полотном, пензлями й фарбами та альбомчик з олівцем і нотував усе побачене, як чорновий варіант… Кольори, запахи і відчуття, що назавжди увійшли в його життя, були пов'язані з Малютянкою (на Київщині. – Країна). Кращі свої картини він написав тут, у свідомості якось непомітно вкоренилось переконання: ніде він не зможе так плідно працювати, як у цьому селі, серед знайомих із дитинства людей", – писала про свого чоловіка, художника Миколу Пимоненка, Олександра Орловська.

Картинами Пимоненка захоплювалися. Він брав участь в організації Київського художнього училища. Мав звання академіка живопису. Був нагороджений орденом Святої Анни III ступеня за образи святого Миколая та святої Олександри в Київському соборі Святого Володимира. Його робота є в Луврі.

 

Микола Пимоненко народився 9 березня 1862-го в Києві, на Пріорці. Це був час, коли на околицях міста, далеко від великих доріг, розташовувалися козацькі хутори. Пріорка була однією з таких околиць. Його батько Корнилій Пимоненко займався різьбленням по дереву і був власником іконописної майстерні.

З 11 років Микола їздив із батьком містечками й селами Київщини, де Пимоненко-старший споруджував вівтарі та розписував церкви. Хлопчик розтирав йому фарби, ґрунтував дошки. Невдовзі й сам став створювати пейзажні та портретні замальовки. Проте навчання за фахом Микола почав здобувати 1875-го не в батька, а в іконописній школі при Києво-Печерській лаврі. Там на нього звернув увагу Микола Мурашко, засновник Київської рисувальної школи. Пимоненко навчався в ній із 1878-го по 1882-й, був одним із найталановитіших учнів. На другому році навчання його призначили репетитором у молодшій групі, а далі Пимоненко став помічником керівника.

Проте спершу було непросто. Батько грошей на навчання не мав, тож Мурашку вдалося вмовити мецената цієї школи Івана Терещенка, щоб хлопця зарахували та звільнили від плати за навчання. Школу художник закінчив 1882-го і здобув фах учителя малювання.

Восени цього ж року Пимоненко склав іспити і став вільним слухачем Петербурзької академії мистецтв. Разом із ним вступили ще 11 вихованців Миколи Мурашка, але тільки Пимоненко швидко здолав перший клас навчання і вже за пів року опинився в наступному – натурному. Потрапив у майстерню українського живописця, теж киянина, академіка Володимира Орловського.

Микола став одним із найкращих студентів, отримав кілька срібних медалей, якими тоді оцінювали учнівські картини. Проте в Петербурзі в нього почав розвиватися туберкульоз. Також він мав серйозні матеріальні проблеми, тому вирішив кинути навчання і повернувся до Києва. Тут на нього чекала викладацька робота в Рисувальній школі. Серед його учнів були відомі в майбутньому художники – Сергій Костенко, Олександр Мурашко, Фотій Красицький, Григорій Світлицький.

Проте петербурзькі викладачі Пимоненка, Ілля Рєпін і Володимир Орловський, не хотіли його відпускати. Вони прекрасно розуміли рівень живопису вільного слухача. Тому погодилися працювати з ним віддалено, вважаючи його присутність необов'язковою. Таким чином, Миколі дозволили поштою надсилати з Києва свої полотна – екзаменаційні роботи – на виставки академії. Так тривало сім років, доки він не отримав диплома живописця.

Київська рисувальна школа за короткий час стала центром художнього життя не тільки Києва, а й великої частини Південно-Західного краю. У закладі з'явився музей живопису та графіки, керівники школи долучалися до участі в міських образотворчих виставках. Окрім навичок із малюнка та живопису, учні здобували також загальні знання: до курсу навчальних дисциплін входили пластична анатомія, історія мистецтв, література.

Наприкінці 1880-го Микола Пимоненко визначив головну тему своєї творчості – зображення життя українського села. Етапною стала його картина "Весілля в Київській губернії" 1891 року. У інших творах художник також звертався до теми народного побуту, реалістично зображав сцени праці, сватання, ворожіння, побачень. Як киянин, він увічнив міський побут кінця XIX – початку XX ст. Особливо подобалося малювати київських квіткарок, дівчат і молодиць із любої йому Пріорки.

Від літа 1881-го протягом трьох років тривали роботи з розчищення фресок і поновлення стінопису в київській Кирилівській церкві під керівництвом професора Адріана Прахова. У цих роботах брали участь викладачі й учні Київської рисувальної школи: Микола Мурашко, Іван Селезньов, Микола Пимоненко, Xаритон Платонов, Іван Їжакевич та інші. Протягом 1890-х, крім Кирилівської церкви, Пимоненко брав участь у розписах Володимирського собору в Києві. Там зобразив святих Анну, Олександру й Миколая Чудотворця.

Першою своєю самостійною картиною Пимоненко вважав "Гальорку" 1885 року. На виставці в Академії мистецтв роботу нахвалювали критики. Це полотно придбав для власної художньої галереї в Києві український цукрозаводчик Іван Терещенко. Тобто той самий меценат, який допомагав молодому Миколі. За чутками, погоджуючись на без­оплатну освіту в Київській рисувальній школі Мурашка, Терещенко сказав юнакові умову: "Перша гарна картина – моя".

1893-го Пимоненко одружився з донькою свого викладача з Петербурзької академії Володимира Орловського Олександ­рою. Подружжя мешкало в садибі Орловських у Києві, на вул. Гоголівській, 28. Починаючи з того року, Микола Корнилович брав участь майже в кожній пересувній виставці, й Товариство пересувних художніх виставок обрало його дійсним членом. Завдяки постійній участі українського митця у виставках цього Товариства його полотна набули шаленої популярності. Публіка знала твори киянина також за репродукціями, їх друкували в журналах, а ще величезними накладами видавали на поштових листівках. Випуск таких листівок у Європі перетворився на цілу індустрію. Поштова листівка була популярним засобом комунікації й товаром високого попиту, а ще її колекціонували поціновувачі.

 

Дослідники творчості Миколи Пимоненка нарахували 70 різновидів листівок із репродукціями його картин, які випускали українські й іноземні видавництва. Але був і зворотний бік медалі. Поштова листівка з репродук­цією картини Пимоненка "Додому" розійшлася Російською імперією накладом 90 тис. примірників. Цю роботу поцупило товариство з капіталом у 1 млн руб. – виробник міцних напоїв "Н.Л.Шустовъ съ Сыновьями". І не просто вкрало, а й зробило етикеткою на пляшці нової горілчаної настоянки "Спотыкачъ".

1908-го Пимоненко отримав гнівного листа, в якому члени Товариства пересувних художніх виставок звинуватили його в тому, що митець почав заробляти на рекламі алкоголю. "Ми вважали тебе чесною людиною, нашим товаришем, яким пишалися, за популярність у мистецькому світі обрали членом свого Товариства. Ти став академіком, але, виявляється, тобі цього замало! Ти вдався до ницих, підлих речей, зганьбив громаду, продавши право друкувати свою картину "Додому" Шустову – горілчаному фабриканту, для етикетки на його горілку. Приїжджай до Москви, помилуйся, яку тобі рекламу влаштували: дев'ять молодиків – за кількістю букв "Спотыкачъ" у ряд вештаються вулицями Москви з твоєю картиною".

Художник був обурений, бо ніякого дозволу на використання свого твору нікому не давав. Пимоненко поїхав до Москви. Представники алкогольної компанії виправдовувалися, що, коли взяли листівку "Додому" в роботу, не знали про те, що це картина відомого художника, але готові платити за право подальшого використання. Але для Миколи Пимоненка важливіше було відстоювання честі й авторських прав. Митець подав позов до суду. І виграв. "Н.Л.Шустовъ съ Сыновьями" сплатило всі судові витрати, знищило етикетку та вилучило з продажу всю партію пляшок горілки.

На початку XX ст. Микола Пимоненко брав участь у міжнародних художніх виставках – у Парижі, Берліні, Мюнхені, Лондоні. 1908-го у Великому палаці мистецтв Парижа, де проходив салон Товариства французьких художників, митець представив нову роботу "Гопак", і вона була удостоєна Золотої медалі виставки. Картину придбав Лувр. Того ж року в Парижі художника обрали дійсним членом Інтернаціональної спілки мистецтв і літератури. Диплом підписало кілька видатних митців, серед яких був скульптор Огюст Роден.

Високу оцінку творчості Пимоненка дав Володимир Короленко. "Коли я дивлюся на його картини, здається, що я відчуваю запах чебрецю чи неповторний аромат квітучих вишняків, і нагрітого на сонці степу", – писав він.

Протягом усього життя Пимоненко багато малював із натури. Фіксував характерні обличчя, групи селян та селянок, які повертаються з ярмарку, змальовував краєвиди. Багато його альбомів та етюдів втрачено. На картинах Миколи Корниловича багато світла, в них присутня іронія. Художник добре знав своє ремесло й мав вишуканий художній смак. Як пригадувала його дружина Олександра, з художників минулих століть особливо цінував голландця Рембрандта й іспанців – Дієго Веласкеса і Хосе де Ріберу.

Щоліта з 1888-го по 1911-й Пимоненко працював у Малютянці на Київщині. Тут він мав заміський будинок і повноцінну художню майстерню. Світла завжди вистачало, а кольори, запахи, відчуття – їх було ще більше. У Малютянці митець створив "Святочне ворожіння" (1888), "Весілля в Київській губернії" (1891), "Свати" (1893), "Додому" (1894), "Не жартуй" (1895), "Жнива в Україні" (1896), "На ярмарку" (1898), "Українська ніч. Побачення" (1905), "Перед грозою" (1906), "Суперниці. Біля криниці" (1909) та багато інших.

Коли 1901 року Київську рисувальну школу закрили, її старший викладач Пимоненко 11 наступних років працював штатним викладачем малювання на факультеті підготовки інженерів шляхів сполучення Київського політехнічного інституту. Там викладав до останніх своїх днів.

Микола Пимоненко пішов із життя у 50 років. Помер 26 березня (8 квітня) 1912-го в Києві. Відспівали його у Володимирському соборі, поховали на Лук'янівському цвинтарі.

На початку 1913 року в Академії мистецтв відбулася його посмертна виставка. Там представили 184 картини, 419 етюдів, 112 малюнків олівцем. Загалом спадщина майстра налічує понад тисячу робіт.

Олександра Орловська уклала з чоловіком угоду

– Головною жінкою в житті художника була його дружина – Олександра Орловська, – розповідає завідувачка музею Миколи Пимоненка Людмила Петраускене. – Вона мала народитися не в другій половині ХІХ століття, а наприкінці ХХ, чи, можливо, навіть у ХХІ. Її батько, академік пейзажного живопису Володимир Орловський, дав доньці блискучу освіту, навчив розбиратися в мистецтві. Він схвально ставився до того, що вона вміє формулювати свою точку зору й обстоювати її. Дівчина мала неабияку вдачу – гострий розум і не менш гострий язик. До Олександри сваталося багато юнаків, і кияни навіть сперечалися, кого із залицяльників Орловська відшиє цього разу.

1893 року Олександра Орловська вийшла заміж за учня свого батька Миколу Пимоненка.

– На їхньому весіллі старий учитель Микола Мурашко згадав історію про те, як він розмовляв з меценатом Іваном Терещенком, щоб той підтримав юного Пимоненка й оплатив навчання. Терещенко погодився, але сказав, що перша гарна картина молодого художника буде його. Почувши цю історію, Олександра Орловська ніби жартома уклала угоду: чоловік мав дозволити їй вирішити долю однієї його картини, яка їй сподобається. Тоді гості посміялися, і про цю домовленість забули всі, крім Олександри. Проте вона не зло­вживала цим своїм правом. Минули роки, і Миколу Пимоненка запросили на Мюнхенську виставку, але їхати він не збирався. Саме тоді Олександра Володимирівна наполягла на його участі в цій події і навіть вибрала для неї картину. Це була робота "Вихід із церкви в Страсний четвер". Усе вийшло якнайкраще. На виставці картина українського митця отримала Золоту медаль і викликала фурор. Він одразу став знаменитим художником. Це переконало Пимоненка, що його картини цікаві не тільки простим людям, які відвідували пересувні виставки, але і європейським поціновувачам мистецтва. Варто зауважити, що раніше творчість художника була знецінена в Україні. Його звинувачували в побутовизмі, надмірному романтизмі, називаючи співцем українського села. Небагато людей бачило в ньому справжнього генія. Проте дружина Пимоненка, яка зростала в мистецькому середовищі, розгледіла талант чоловіка, стала його подругою і порадницею. Саме її вплив вивів художника на міжнародний рівень.

×