Ситуація із системою охорони здоров'я в Україні критична - ексміністр пояснив чому

Людське життя рятувати доцільно завжди. Ця служба дорога в утримані. Наприклад, треба виплачувати працівникам заробітну плату навіть у випадку, коли надзвичайних ситуацій немає. Бо ці люди мають чергувати постійно. Та якщо часом держава виділяє гроші на трансплантацію легень хворим, які перебувають у Відні, і на деякі захворювання знаходять мільйони, то така медична допомога за витратами є доцільною. Україна має потребу в цій службі з часів ліквідації авіаслужби Міністерства охорони здоров'я.

Жахливо. Зараз українська медицина переживає період руйнації та знищення. Починаючи від навчання медиків й закінчуючи дедалі гіршим доступом до меддопомоги. Скажімо, неможливістю отримати спеціалізовану допомогу, як було три - чотири роки тому, від безпосереднього спеціаліста. Тепер треба чекати чергу, брати направлення від сімейного лікаря тощо. Санслужба зруйнована й невідновлена. Відбувається тотальна руйнація інфекційної, дерматовенерологічної, протитуберкульозної, психіатричної служб.

Навіть надання нашим воїнам і військовим, які потребують реабілітації, медичної допомоги. Усе це теж передано на місцеві бюджети. Невміле управління ряду останніх міністрів охорони здоров'я, урядів, президентів малює сумну картину. Руйнується все те, що хоч якось жевріло й функціонувало. Ситуація із системою охорони здоров'я в Україні є критичною.

Потрібно ухвалити закон про засади державної політики в охороні здоров'я про те, як будувати медичну систему. Також треба поетапно вводити загальнообов'язкове соціальне медичне страхування. Звільнити лікарів із професійного рабства, яке є в підпорядкуванні МОЗ і управлінців департаментів охорони здоров'я на місцях. Бо лікарі залежні повністю від них. Створити професійне лікарське самоврядування. Воно дасть можливість ввести поняття етичного кодексу в поведінці медперсоналу й лікарів. Тоді будь-які скарги на медпрацівників розглядатимуться етичною комісією, і спеціаліста можуть позбавити права вести лікарську діяльність. Тоді скарг на медперсонал буде менше.

Треба збільшити фінансування лікарень. На сьогодні воно на рівні 30% від потреби. Варто ввести персональне ліцензування лікарів. Це б створило конкуренцію поміж фахівців.

Необхідно відновити епідеміологічну частину санепідслужби. У часи світової пандемії без неї ми бачимо, як кволо й недолуго дає раду міністерство з коронавірусом.

Також потрібно відновити систему реабілітації. Бо після лікування багато людей, а особливо воїнів, потребує її.

Має бути нова система підготовки кадрів. А також треба змінити ставлення людей до власного здоров'я. Якби на рівні сімейної медицини домінувала профілактика, а не підписання декларацій. І що більше здорових людей було б у кожного лікаря, то більше б він заробляв. Тоді б це було стимулом.

Потрібно переглянути психіатричну, інфекційну, епідеміологічну, дерматовенерологічну, онкологічну галузі, бо питання щодо роботи онкологічних диспансерів зараз є актуальним. Є проблема й зі стоматологією. Вона практично повністю викреслена з державного фінансування. Людям треба повернути можливість надавати хоча б елементарну допомогу державним коштом. Основні проблеми в цих напрямах, які потребують негайного вирішення - зупинення реформ Супрун і переведення їх до механізму фінансування, що був чотири роки тому.

Треба визначити, який відсоток внеску на це страхування йтиме із заробітної плати українців. Він і буде фінансувати фонд медичного страхування, який потім виплачуватиме всю медичну допомогу в країні. Та в державі й так із заробітної плати знімається чимало податків.

Друге, що заважає - позиція страхових компаній, які зараз займаються добровільним медичним страхуванням. Воно в усьому світі розділене на дві категорії - державне, де всі жителі застраховані, і добровільне, де є додаткові бонуси, пакети тощо. Упродовж останніх 15 років триває боротьба багатьох ідеологів добровільного медичного страхування за те, щоб закон був написаний саме під них і для них, щоб приватні страхові компанії могли здійснювати державне медичне страхування. І тут постає найбільша проблема - боротьба між державою та приватним страховим бізнесом за ось цей великий пиріжок, який на сьогодні становить 150 мільярдів гривень. Тому ця недомовленість і боротьба одних з іншими. А перекриває цю можливість ще й те, що треба зрозуміти, як виокремити цей внесок на медичне страхування та брак волі ще старих чиновників, які засіли в Міністерстві охорони здоров'я та на рівні областей чи районів, і прекрасно почуваються в теперішніх умовах. Щоб запровадити медичне страхування - потрібна політична воля президента.

Не реалізованим є й перший етап, а другий перетворився на закриття закладів. 5% лікарень отримали більше фінансування, але воно пішло на керівників закладів охорони здоров'я. І як на первинному, так і на вторинному рівні не лікар отримує те, що заробляє, а керівник, який розподіляє - кому дати, а кому не дати гроші. Тому й удалося посилити місцевих "царьків", які отримують зарплату в 50-70 тисяч гривень, а лікарі від п'яти до 10 тисяч гривень.

Найголовніша помилка в тому, що ці законопроєкти ухвалили й почали реалізовувати без підготовки. Не меншою помилкою є брак комунікації з професійною спільнотою та громадськістю.

Потрібно втричі чи вчетверо збільшити фінансування для трансплантології, бо 200 мільйонів гривень - це мало. Виокремити лише цю галузь важко, бо вона пов'язана з усією системою охорони здоров'я - анестезіологами, реанімаціями тощо. Також потрібні відповідні кадри та й апаратура - апарат штучного кровообігу, для пересаджування серця - коштує мільйони. Поступово частина коштів виділяється й тут ідемо в правильному напрямку. За рік це зробити неможливо. Думаю, за три - чотири роки за фінансування в один - два мільярди гривень дав би розвиток, і ми б стали однією з цивілізованих країн у цій галузі.

Сьогодні набагато більше погоджуються на донорство органів, ніж три роки тому, коли родичі померлих про це й чути не хотіли. Для них це трагедія. Коли людина щойно пережила втрату, чи ще сподівається, що рідного врятують, а їй кажуть - віддайте органи, безумовно, вони не готові в той момент розв'язувати такі питання. До того ж у спокійний час кажуть, що це хороша справа. Отже, якщо відокремити людей від стресу, тоді була б інша картина з дозволом. Зараз у нас діє презумпція незгоди. Якщо людина хоче стати донором, треба це задекларувати в сімейного лікаря.

У світі є практика - презумпція згоди, коли у випадку надзвичайної ситуації в людини вилучають органи, якщо вона попередньо не написала про це незгоду. Ця модель прийнятніша. Я її відстоював у Верховній раді та поки вона не пройшла. За 10 років, гадаю, дійдемо до презумпції згоди. Це виховання суспільства. Навіть Папа Римський говорить, щоб люди не турбувалися про свої органи, якщо вони після їхньої смерті можуть урятувати чиєсь життя. Бо це є богоугодною справою.

МОЗ намагається встигнути за пандемією. Це їм не вдається. А потім констатують природний перебіг пандемії зі сплесками, зниженнями. Подають це як досягнення міністерства. Насправді це є природний процес, на який міністерство впливає мало. Воно могло б уплинути, якби забезпечило вакцинацією 80% населення. Як в Ізраїлі.

Міністерство багато в чому дурить людей і вони не довіряють йому. Зараз є пік коронавірусної хвороби, а після нього буде спадання. Десь за три тижні воно почнеться, якраз після великодніх свят.

Спадання буде природним, бо британським штамом уже перехворіє більшість людей. Щеплення не допоможе в подоланні пандемії нічим - лише групам ризику, щоб вони не помирали. Тому вакцинацію треба проводити групам ризику. Інші однаково хворітимуть, але в легшій формі. Та для цього в Україні треба провести 35 мільйонів щеплень, а в нас у найближчі два роки стількох вакцин немає й не буде.