Мистецький альбом із картинами найдорожчого художника України представили на Книжковому Арсеналі в Києві. "Анатолій Криволап та українське величне" — перша книжка з англомовної серії видавництва "Родовід" про сучасне мистецтво України. Містить вибрані пейзажі художника за останні сім років. Статтю про творчість Криволапа написала американська дослідниця Дженіфер Кан. Перша презентація альбому відбулася в лютому у Нью-Йорку, США, на щорічній конференції викладачів мистецтва, арт-критиків, видавців.
У ваших творах відчуваєш удар кольору. Як витримуєте роботу із сильними барвами?
— Мене мої кольори не б'ють. Навпаки, гармонізую з ними, — усміхається у вуса художник 68-річний Анатолій Криволап. — Нервуюся, коли не добираю до сили кольору. Коли беру повну силу і знаходжу гармонію на полотні — вона мене заспокоює. Це моя норма. Але знаю, що на інших вона діє сильно. Окрім кольору, вкладаю купу почуттів. Треба довгий час мати перед собою роботу, щоб відчувати, що за кольорами. Бо перший ефект — вона б'є. А потім вона може не тільки бити, а й приголубити, зачарувати, розтривожити.
Чи потрібна сучасному художнику академічна освіта?
— Абсолютно. На останньому бієнале у Венеції вразили покриті фігури з проекту "Сторожі часу" (австрійця Манфреда Кільнгофера. — "ГПУ"). Вони були фантастичні. Все інше — розвага. Зняв туфлі, кинув у галереї, запустив якісь гроби — це все настільки банально, дешево й нікому не потрібне. А якщо нове покоління ще й не вчитиметься — воно й так уже нижче плінтуса. Мистецтво тримається на основах історичних, релігійних, філософських. Без тих знань його немає. Тоді це індустрія розваг, не більше.
Як події останнього року вплинули на ваші твори?
— Завжди роблю те, що відчуваю. А тут можна перейти в інший жанр — політичної картини. Я не є художником, який займався б мистецтвом політичним. На це є інші. Наприклад, група "Р.Е.П.", що виникла на тлі помаранчевої революції. Як людина, митець не може бути непричетним до того, що навколо. Але як митець він мусить бути над цим. Або може навпаки входити в те й повністю жити в політиці.
Не розумію людей, які народилися і жили в Україні, але з ненавистю борються з усім українським. Щодо Росії — мене вразила тепер уже в лапках інтелігенція. Хіба вони забули сталінські репресії? І як їхні батьки були в таборах? Що, вони не бачать аналогій? Митці можуть не брати участі в суспільному житті. Але вони не повинні бути агресивними й підписувати ці сталінські листи проти України або проти інших. Це повернення до страшного сталінізму. Начувся про нього від мами — про голод, про 1933-й і 1937 роки. Коли ми їздили по пленерах, підходили бабусі, розповідали про той страшний голод, про НКВД. То чи вони сліпі?
Чи правда, що маєте пензлик Катерини Білокур?
— У музеї була вітрина цих пензлів. Я не витримав — так хотів бути художником, що, коли нікого не було, відкрив її і взяв для себе. Ним не писав. Беріг як реліквію. Та втратив його під час капітального ремонту в моєму будинку на Володимирській, біля Оперного. Ми потім жили біля Політеху. Тоді й утратив.
У ваших роботах є щось від неї? В кольорах?
— Катерина Білокур — моя землячка (художниця жила в селі Богданівці Яготинського району на Київщині, Анатолій Дмитрович народився у Яготині. — "ГПУ"). Можливо, в деяких моїх роботах теж є той оптимізм, кольори і таїна з її квітів. Бо в неї є бачення особливостей українського менталітету — оцієї таїни, зачарованості, містики. Тільки світлої.
Але ця Україна виховує людей, що йдуть проти неї.
— Вони не йдуть проти України, вони йдуть проти себе. А в цьому запаленні готові вже кому завгодно продатися, аби не бути самі по собі. Історія України — це постійна ворожнеча між собою. Наче якийсь космічний промінь, посланий із неба, що відбирає розум у найрозумніших. Це триває протягом тисячі років. Є такий шанс, що ми його подолаємо. Що це потрібно було пройти, аби воно закінчилося.
8 
35413
Коментарі