… вибирай у землі з кишень вугілля й сіль.
Кожен повинен мати дах для поминок і весіль.
Сергій Жадан
I
Жовтий варшавський трамвай качався з великою амплітудою коливання. Нічна післяробоча пляшка світлого підігрувала в такт цій шлюпці, пропливаючій по вулиці Пулавській. Я, такий пересічний Denni, тільки вночі міг відчувати себе "нерозчинившимся" у цій великій столичній тусовці. Адже іноді я був володарем нічних трамваїв, одним-однісіньким їхнім повелителем. Зауважте — не одного, а саме декількох.
Різнокольорові вивіски магазинів пролітали по обидва боки торів, зливаючись в одну велику розфарбовану пляму. Тільки на зупинках я вихоплював уже давно відомі назви і вдивлявся в темні вікна. Кожна вивіска про щось розповідала: не нове для мене, а вже давно відоме, пройдене. Слова, типу kantor (обмін валюти польською. — ГПУ) magazyn (склад. — ГПУ вже означають зовсім інше, ніж те, що означали ще кілька років тому, коли я ще не знав мови. Але найулюбленіше слово — sklep (крамниця. — ГПУ) саме з нього починаю кожну розповідь про дивні польські слова. В цьому самому sklepi я і працюю, звичайно ж, у польському значенні цього слова (але це окрема історія про Denni). Дивним чином, я ще ніколи в житті не мав справи зі словом sklep в українському розумінні цього слова. Тобто, я був на похованнях і поминках, але все це було результатом, не таким тривалим і виснажливим, як сама підготовка. Забрати з моргу, замовити поминки, купити вінки, відспівати — все ця організація проходила повз мене. Та не цього разу.
Я все їхав і їхав самотньо по Пулавській, розважаючи себе спогляданням магазинних вивісок, аж раптом зупинив погляд на матовому фоні з білими буквами usługi pogrzebowe (послуги поховання, — ГПУ). Але в житті Denni не буває випадковостей.
II
Жовтий трамвай довіз мене до гуртожитку. Наступного дня червоний автобус — до волейболу. Сіра "Мазда" таксиста довезла надрив зв'язок голіностопу до травмпункту. А вже зранку синій "Інтерсіті" повіз мене через східний кордон. Потім ще один синій "Інтерсіті". І ще один. А далі найвідоміший український атракціон — маршрутка.
Моя дорога на схід зайняла майже дві доби. За ці дві доби шкутильгання в жорсткому стабілізаторі стопи по вокзалах і поїздах я знову відчув українську атмосферу життя: таку різну і таку подібну із Заходу на Схід, але точно не схожу на польську.
— А куди ви їдете? — спитала в мене маленька кучерява дівчинка років п'яти, роздивляючись білі й жовті польські монети, що посипалися з моєї верхньої полиці краматорського потяга.
— Додому, — відповів я, споглядаючи на неї з верхньої полиці.
— А звідки? — допитувалася вона.
— Теж з дому, із Польщі — тихо промовив я.
— Це як, з дому до дому? — дивувалася дівчинка.
— Арино, не чіпляйся до дяді, — перебила дівчинку мама, очевидно позаздривши дочці за "допит" західного гостя. — І як воно в Польщі? Кажуть, що добре.
— Добре, — відповів я, на секунду глянувши у сірість і бідність якогось пересічного селища за вікном.
— Ви там працюєте? — спитала жінка.
— Я там живу, — сказав я.
III
Дядя Льоня був звичайним. Таким собі звичайним етнічним росіянином з Донбасу, років шістдесяти семи, півжиття відпахавши на шахті, чверть життя пропивши на пенсії, а про ще одну чверть я взагалі не знаю. І не скажеш, що він був алкашем останні роки свого життя. Не робив нікому кривди, завжди міг помогти занести-винести щось на наш поверх, завжди так прикольно зі мною вітався "азірівкою", казав "здарів, сосєд". А я парирував "здарів, дядя Льоня".
Почав ще більше пити дядя Льоня після початку війни. Чи то від того, що так переживав це все, що відбувалося за шістдесят кілометрів від нас. Чи від того, що його дочка моталася кожного сезону на Балі, Майорки і Кіпри (сусідка тьотя Оля показувала в Інстаграмі), намотуючи десятки тисяч кілометрів, але за двадцять років не наважилася проїхати шістсот кілометрів північніше Криму. Чи від складності життя в одній квартирі зі старою матір'ю, у якої вже шизофренія.
— Вмер дядя Льоня, а мені треба їхати у сбєркассу (хтось пам'ятає ще таке слово?) в райцентр, бо післязавтра ж 1 мая, а завтра їх виганяють на суботнік. Короче, підуть у запій десь на тиждень. Так що гроші або не привезуть, або світла не буде в них після свят. А мені ж пенсію треба забрати. Так шо домовся про відспівування, бо нікого ж іншого нема, всі на роботі, — вистрочила інстаграмна тьотя Оля на порозі нашої квартири, навіть не здивувавшись моїй появі. Її темно-зелена сумка, як завжди, красувалася на правій руці, а в лівій руці був пакет. Сумка, подарована дочкою, була реліквією Інстаграму, а пакет, проданий на ринку Свєткою, був з картоплею.
— Здрастє, тьотя Оля, — сказав я з посмішкою, навіть не сподіваючись, що вона згадає поздоровкатися.
— Дочці в Крим я подзвонила — будуть післязавтра. Все, я пішла, — відповіла тьотя Оля, збігаючи по сходах.
IV
Що я знав про відспівування? Тільки те, від якого слова воно походить і те, що відспівує священик (в моїй місцевості майже ніхто не використовує слово "священик". Всі говорять "батюшка"). Знайти батюшку в такому пересічному містечку Донбасу було елементарно. Дві церкви — два священики. Один — греко-католицький, а другий — православний, Московського патріархату. Їхні ціни коливалися десь в проміжку двісті п'ятдесят — триста гривень. Але в питанні "ціна-якість" краще було звернутися до професіоналів.
На сірих дерев'яних лавках біля мого під'їзду сидів інтернет, який мені зараз був дуже потрібен. Тепле весняне сонце підігріло місця для сидіння так, що вже не треба було підстеляти щось тепле. А це означало, що інтернетом можна було користуватися безлімітно, хоч до самого вечора, поки не почнуться "Подробности".
— О, Дєня приїхав! — голосно крикнула баба Аня, побачивши мою постать у дворі. Її підняті догори брови ще більше додали зморщок обличчю, — як там Польща? Стоїть?
— Стоїть, стоїть, — відповів я, згадавши височезну "сталінку" у центрі Варшави. Чомусь саме Палац культури і науки завжди асоціюється в мене в голові із запитаннями про Польщу, яка стоїть.
— Так ти у відпустку до нас? — спитала баба Вєра, зачісуючи сиве волосся у велику гульку. Тепер її голова була схожа на запліснявілий ананас.
— Майже. Тільки почалася вона якось не дуже. Дядю Льоню треба ховати. От, бігаю домовляюся. До речі, який кращий батюшка: греко-католицький чи з Московського? — спитав я, сподіваючись почути про рівень кваліфікації відспівування обох священиків.
— Кращий чи дешевший? — загадково спитала баба Вєра, — думаю, що дяді Льоні ТАМ вже все одно на якість.
— Ну так, дешевший, — присоромився я, неначе на мене згори дивиться дядя Льоня.
— Так це тобі до нашого шабашника з Київського патріархату, — радісно ляпнула баба Аня, аж підскочивши на лавці. Її позитив не можна було знищити жодними песимістичними розмовами.
— Шабашника? — здивовано спитав я.
— Та він же підміняє і греко-католицького, і з Московського. Третьої ж церкви нема, от і бігає. Та й відспівує нормально, — продовжила баба Вєра.
— Ще казали, шо бачили його у баптистів колись, — сказала баба Аня, одразу додавши, — це життя, хто як заробляє.
— Супер! Де його знайти? — зрадів я такій удачі.
— Пошукай або в тій, або в тій церкві. Звуть — батюшка Коля.
Домовитися з батюшкою Колею було не складно. Подивившись на його обличчя, я зрозумів, куди діваються залишки вина з цієї великої позолоченої чаші, яку використовують для причастя. Дивлячись на таких "економних" людей, я завжди знаю, що з ними можна торгуватися. Народна мудрість "хохол родився — єврей заплакав" допомогла мені швидко домовитись про відспівування дяді Льоні за сто п'ятдесят гривень.
VI
Домовина стояла на дерев'яних стільцях з кухні дяді Льоні. Можливо, хтось вважав це символічним жестом, бо дядя Льоня любив свою кухню. Це була його зона комфорту. Туди він запрошував усіх гостей; там був його улюблений коричневий стіл, на якому він завжди перебирав рибальські "причіндали". І навіть коли хотів поїсти при телевізорі, брав стілець із кухні до іншої кімнати, розставляв їжу на ньому і, сидячи на дивані, присьорбував борщ із тарілки, що стояла на стільці.
Всі зібралися в нашому дворі в очікуванні початку відспівування, а початок відспівування чекав на дочку дяді Льоні з Криму. Десять хвилин до її приїзду тягнулися післядощовим черв'яком, який ліз між ніжками стільців, на яких лежав гроб з дядьком Льонею.
Новенький сірий Passat на литовських номерах заповзав по ямах нашого двору, розбрязкуючи дощову "мачмалу" на біленькі бордюри. Такі "фольцвагени" дуже популярні у Польщі, тому, скоріш за все, Литва — це транзитна країна для цього "фольца". З "истинно русского" в цьому автомобілі був лише маленький знімний триколор, що стирчав біля руля і пергідрольна блондинка років сорока, що тримала цей самий руль. Вийшовши з машини, вона одразу рушила до гробу, по дорозі тихо кидаючи усім "здрасьте".
Батюшка Коля не став затягувати паузу і почав читати "Псалтир" над дядьою Льонею… українською мовою! Мої очі зіткнулися з очима тьоті Олі: вона мене "з'їла". А дочка дяді Льоні в цей час "доїдала" поглядом батюшку Колю. Саме в цей момент я готовий був підійти до батюшки Колі й покласти йому в "Псалтир" зекономлені сто п'ятдесят гривень та попросити читати російською.
З етнічним росіянином дядею Льонею попрощалися просто. Опустили на традиційних українських рушниках у вогкий донбаський чорнозем, пом'янули "Хортицею", закусили варениками і повернулися "бусіком" додому.
За кілька годин "фольца" вже не було. На його місці діти вже бовталися у калюжі, в пошуках черв'яків, очевидно, щоб потім цих черв'яків поховати у землю. Можливо, серед усіх зібраних черв'яків був і той, що лазив під стільцями з гробом дяді Льоні. А можливо, і ні.
VII
Жовтий тридцять п'ятий трамвай різко повертав з однієї урядової вулички Варшави в іншу. Через замацане вікно виднілися красиві амбасади, різнокольорові прапори й елітні автомобілі. Я думав про Україну і Польщу, про велике місто і мою пересічність у ньому. Але найбільше я думав про дядю Льоню. Точніше про те, куди поділися дерев'яні стільці, на яких лежав росіянин дядя Льоня і з яких він так любив сьорбати український борщ.
1 
1
Коментарі