"Ні, — сказав Солдат. — Не затуляйте мені очі".
Сержант якусь мить дивився на нього з нахабним здивуванням і знову намагався зав"язати йому очі чорною хусткою. Однак Cолдат неслухняно нахиляв голову.
— Ні, — опирався він тихо. — Я хочу це бачити.
— Якого хріна? Не крутись!
Солдат і так не міг рухатись — тільки крутити шиєю. Здивований Сержант повільно опустив руку з хусткою. Капітан стояв трохи далі, під сірим муром, повернувшись спиною. Один із новобранців якраз натирав йому черевики. Сержант звітував:
— Він не дозволяє зав"язати собі очі.
Капітан навіть не повернувся, лиш трохи підняв голову і гукнув у бік стіни:
— Як це не дозволяє?
— Каже, що хоче це бачити.
— А навіщо ви взагалі дискутуєте? Ви на відпочинку чи що?
Сержант знову спробував зав"язати Солдатові хустку, а коли той ухилився, заїхав йому по обличчю.
— Не чув? — сказав повчально він. — Я не на відпочинку.
Удар спантеличив Солдата.
— Мова була про те, — почав Солдат, відкривши очі після удару і сплюнувши на землю, — мова була про те, що ви мене розстріляєте, а не про те, що перед тим мене поб"єте. Це величезна різниця.
Наблизився Капітан.
— Чого ви хочете?
— Я хочу бачити, як ви стрілятимете в мене, — відповів Солдат. — І більше нічого.
— Може, ви маєте ще якісь ідеї? Може, ще хочете побачити, як вас ховають? Чому вони щоразу хочуть бачити все більше? — звернувся він до Сержанта.
— Я теж не люблю, як мені зав"язують очі, — немовби жартома відповів Сержант. — Але це зовсім інше.
— Сержанте, а коли вам востаннє зав"язували очі?
— Вже не пригадаю. Давно колись, як ми ще гралися в піжмурки.
— І вам це не подобалось?
— Якісь недобрі відчуття були, — сказав Сержант.
— Але ж я маю право, — втрутився Солдат. — Я маю право бачити, поки бачу. Це право дане мені людською гідністю. Щоб я бачив, що зі мною роблять.
— Уставом заборонено, — промовив Капітан і розклав руки. — Це війна. — Потім м"яким, повільним кроком віддалився під мур, де перед цим стояв.
— Хочеш нарватись? — озвався Сержант і, схопивши Солдата за волосся, але не надто брутально, притягнув до себе його голову. — Припини крутитися, кінець кінцем!
— Ти! — сказав Солдат. — Забирайся… під три чорти.
— Відколи це ми на "ти"! — крикнув Сержант, повертаючись у бік Капітана. — Отак! — після чого обернувся. — Не наривайся, дурню, — додав він примирливо.
— І я б вам радив не нариватись, — докинув Капітан.
— Була мова про кулю в чоло і ні про що більше, — впирався Солдат.
— То ти її і дістанеш, — сказав Сержант, — будь певен.
— Але я це хочу бачити. Сприймайте це як мою останню волю.
Капітан зупинився.
— Котра година? — запитав він.
— За чверть шоста, — відповів Сержант.
Капітан стенув плечима.
— Та добре. Нехай уже дивиться.
Коли почуєш клацання, це буде лише підготовка зброї. Тоді можна порахувати до трьох, а якщо поквапишся, то навіть і до п"яти
До муру було ще кілька кроків. Засуджений бачив солдатів, що стояли довкола, а під ногами відчував ранковий холод каміння. Він ні про що не думав.
— Скільки тобі років? — запитав Сержант, коли вони зупинилися під муром.
— Я тобі відповім — двадцять шість.
— Варто запам"ятати, — сказав гірко Сержант.
Солдат лагідно посміхнувся. Як у Біблії.
— Чи можна мені сісти? — запитав він.
— Йому можна сісти? — заволав Сержант убік Капітана, який розмовляв із підлеглими.
Офіцер повернувся, трохи почекав, аби краще зрозуміти запитання.
— Нехай сяде, — крикнув він поблажливо.
— Втомився, сину? — запитав Сержант, коли вже Солдат присів на камінні.
— Ти про що? Хіба не бачиш?
— О, вибач, я не хотів тебе образити, — сказав Сержант. — Я тільки подумав, що дивно було би, якби ти зараз був утомлений. Бо ж нема від чого. Ти ще маєш якихось сім хвилин, з яких п"ять ти можеш спокійно посидіти.
Темна вода блищала між камінням і наче дзеркало відбивала тремтіння повітря. Зі сходу, над стіною, почало швидко світати і з притлумленої темряви випливали хмари. Але Солдата це не цікавило. На мокрому камені присів замерзлий павук. Він придивився до павука. Тонкі, літні військові штани швидко змокли. Тому він зірвався на прямі ноги, немовби дивуючись, наскільки легко це йому вдалось. Він усе ще дивився на камінь, легко схиливши голову.
— Що ти там побачив? — запитав Сержант.
— Павука, — відповів Солдат.
— Він тільки прокидається, — додав із задоволенням Сержант. — От бачиш, ніколи не пізно навчитися чогось нового.
— Ти не міг би стулити пельку і нарешті відстати від мене, — глухо озвався Солдат.
— Мені вже в печінках сидять твої моралі, — сказав Сержант. — Якщо тебе вже так усе цікавить, то скажу тобі наостанок, що коли почуєш клацання, це буде лише підготовка зброї. Тоді можна порахувати до трьох, а якщо поквапишся, то навіть і до п"яти. Кажуть, усі починають рахувати.
— Та йди під три чорти! — крикнув Солдат.
— Сержанте, — закричав Капітан, — залиште його у спокої в останні хвилини. Витримайте й ви ще кілька тих секунд.
Солдати підійшли ближче й відвели засудженого під мур. Це був швидше уламок звичайного муру, ніж фрагмент стіни. Сірий і пустий. Солдат втиснувся в мур майже всім тілом, обличчям до військових. Капітан стояв біля солдатів і на тлі простягнутих рушниць спостерігав за людиною, яку в такий дивний спосіб, дивлячись їй просто в очі, треба було вбити. З кишені мундира він дістав вирок і зачитав його.
Над низьким муром уже ясніло небо. Солдат дивився перед собою, і невідомо було, чому він так придивляється. Він почув клацання. Краєчком ока він також бачив Капітана. Солдат підняв руку на висоту плечей. Він це так собі уявляв і хотів переконатися, чи йому вдасться. У незвичній тиші здавалося, що з тихим плюскотом зарухалося відображення хмар у потічках води поміж камінням. Небо білішало, ставало майже молочним, і він одразу ж відчув, що разом із тою тишею його пронизує крижаний холод, що повністю входить у нього разом із втратою відчуття реальності.
— Амінь, — проказав Сержант.
Капітан ледь притомний сидів на землі.
— Вам треба було краще… — він почав речення, але помітив, що Сержант не звертає на нього ані найменшої уваги, тому він не закінчив те, що хотів сказати.
3 
35413
Коментарі