Історію жорстокого римського диктатора Калігули, що закінчується його вбивством, показали в столичному театрі ім. Івана Франка.
5–6 липня прем'єра вистави "Калігула" відбулася на сцені театру ім. Лесі Українки, куди на час воєнного стану перебралися "франківці".
— Цю п'єсу Альберт Камю закінчив 1944-го, коли ще тривала Друга світова, — розповідає режисер Іван Уривський, 32 роки. — Я хотів її поставити ще студентом. Але завжди здавалася занадто політичною, тому відкладав. Торік улітку запропонував цей текст у театрі й вирішили спробувати. Якихось передчуттів повномасштабної війни тоді не було. Якби довелося зараз вибирати п'єсу, то не знаю, чи взявся б за "Калігулу". Надто гостро звучить.
Після 24 лютого мав великі сумніви, чи треба продовжувати репетиції. Але потім подумав, що в п'єсі одна з ліній — зло. Знаємо, що жорстокого диктатора Калігулу вбили лише через чотири роки правління. І як свідчить історія — зло треба в зародку знищувати, щоб воно не проростало. Ця п'єса — спроба попередження для людства. Але історія демонструє, що це не працює, на жаль. І абсолютна влада, зосереджена в одних руках не надто здорової психічно людини, — це крах і біль.
Який ваш Калігула? Чи зможе глядач провести паралелі з Путіним?
— Коли починали репетиції, Калігула здавався трішки сентиментальним. У ньому можна було знайти й чорне, й біле. Сумував за померлою сестрою. Вони були коханцями. Зараз сприймається по-іншому, як негативний герой. З одного боку, психічно нездорова людина, а з іншого — егоїстична особа, яка вбиває людей заради втіхи й ідеї, яку сам придумав. Тобто він вигадав світ, у якому хоче жити, де має абсолютну владу. Це страшно. Якщо треба буде, то паралелі проводитиме глядач самостійно.
Ми залишили в п'єсі найближче коло людей Калігули. Вони і заручники диктатора, і його прибічники, які під страхом погоджуються виконувати накази. У виставі немає насправді жодного позитивного персонажа, навіть Херей, який убиває Калігулу. І його особа стає важливою темою.
Як війна вплинула на ваш театр?
— Зараз граємо вистави на сцені Лесі Українки. Це незвично, але такі обставини — в нас немає бомбосховища й розташований наш театр поряд з Офісом президента. Маємо проблеми, як і всі театри. Намагаємося пристосуватися до нових реалій, грати вистави, виїжджаємо з концертами для військових. Зрозуміли, що глядачу потрібен театр. Люди зараз хочуть інших емоцій. Ми живемо війною, новинами та, можливо, іноді виникає певна потреба відвернути увагу й театр пропонує іншу реальність. Це потрібно було в мирному житті й зараз під час війни. А кожен, хто приходить у театр, для нього це щось особливе й має мотивацію.
Чи плануєте постановки про війну?
— Коли бачиш наших героїв зі Збройних сил України, то хочеться зробити про них виставу, але зараз це настільки близько, треба це робити пізніше, гадаю. Це складно емоційно. Читав багато української прози про Другу світову. Але не хочеться її порівнювати чи адаптувати під сьогоднішню. Треба знайти, як подати це по-справжньому. Поки що не розумію, як це зробити, потрібен час.
Яким бачите театр після війни?
— Ми всі змінилися під час війни й театру цього не оминути. І навіть не репертуар, а підхід — про що говоритимемо та як. Новий театр не матиме нічого, що пов'язане з Росією. І це добре.
Сподіваюся, буде більше української класики. У нашій літературі є багато крутих творів, які майже ніколи не ставили. Там ще непахане поле, багато чого можна вийняти й робити нашу культуру ще об'ємнішою.
"Газету по-українськи" можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"
3 
1
Коментарі