Чоловік років 40 у халаті цілує коліна 16-річної дівчини, яка стоїть на столі. Вона б'є залицяльника ногою в око, замахується пляшкою.
— Стій, ти знаєш скільки цей коньяк коштує?! — кричить той.
На сцені під дахом Київського театру оперети читають п'єсу "Дядя Міша проходить повз". Бере участь у Фестивалі сучасної української драми.
Початок 1990-х. Старшокласниця Ліда мріє стати стюардесою. Їй треба добре знати англійську. Але помирає дядько-пілот, який обіцяв допомогти зі вступом в інститут іноземних мов.
Дівчина займається з викладачем Ігорем Михайловичем. Він обіцяє дати відповіді на екзаменаційні білети. Натомість водить по ресторанах, за сюжетом.
П'єса завершується сценою вдома у професора. Він змушує Ліду сісти собі на коліна. Каже одягнути еротичний костюм стюардеси з блискучою краваткою й пілоткою. Дівчина співає "Дельтаплан" Валерія Леонтьєва.
— Пісня важка для виконання. Актриса захлинатиметься. Це додасть жалюгідності, — каже на обговоренні після читання авторка п'єси Людмила Тимошенко, 42 роки, — Хочу, щоб Ліду стало шкода. Це насмішка над її мрією. Такою типовою для совка — стати стюардесою. Це ж чи не єдина професія, що дозволяла виїхати за кордон. Доки писала, занурилася в це радянське жахіття. З одного боку, приємно згадувати. Це ж моя молодість. Перший поцілунок. А потім у пам'яті виринула іржава вода у ванній, вечори без електрики. Не хотіла б повернутися в ті роки.
Мене запросили на репетицію, щоб пояснила студентам-акторам реалії тих часів. Вони питали: "А чому Ліда не поїхала на похорон дядька?" Зараз це питання очевидне. А тоді воно навіть не стояло. Не брали дітей на похорони. Не було грошей і квитків.
— А мене тітка брала на всі похорони, бо можна було поїсти. Вдома навіть макаронів і гречки не мали. Коли діставали сметану, то це свято було, — додає режисер читки Ігор Матіїв.
Зала сміється. Хтось із глядачів протягує: "Ну от, почалася ностальгія. Остановітєсь".
Інший називає головну героїню "наївною дурочкою".
— Не забувайте про вплив совка, — каже організатор фестивалю драматург Павло Ар'є, 45 років. — Ми росли у світі вигаданого благородства. Ідеалізували вчителів, взагалі дорослих. Нібито вони не здатні скоїти таке. Та навіть найрідніші можуть виявитися монстрами. Професор ще й розуміє, що йому нічого не буде. Не покарають за зґвалтування. П'єса — про правду життя. Це ж такий біль — попрощатися з ілюзіями в юності.
Усього на Фестивалі сучасної української драми прочитали дев'ять п'єс.
Сучасні автори не цікаві театрам
— Ми поставили 30 спектаклів за творами ще живих українських драматургів, — розповідає директорка столичного "Дикого театру" Ярослава Кравченко, 33 роки.
— Але коли працювала в київському Молодому театрі, здувала порох із рукописів. Сучасні драматурги нікому не цікаві. Надсилала художнім керівникам тексти п'єс. Вони мені передзвонювали й хамили. Казали, що все розписано на найближчі п'ять років. Не хочуть ризикувати. Сидять усе життя на посаді, а раптом мер звільнить за одну виставу. Ця проблема досі існує. У регіональних театрів — комплекс меншовартості. Доки п'єсу не поставлять у столиці, не візьмуть. Копіюють репертуар театрів зі статусом національних.
Цим користуються нечесні драматурги, наприклад, одесит Олександр Мардань. Платив гроші за постановки. Хвалився, що в сусідньому місті його п'єси вже зібрали касу. Йому не було шансів відмовити. Навіть Дмитро Богомазов ставив його в столичному театрі Франка. Тепер у школах викладатимуть, що ціле десятиліття Мардань був найуспішнішим драматургом? Гроші колись закінчаться, а репутацію він зіпсував назавжди.
Зі мною краще не розмовляти про державні театри, бо дуже злюся. Я плачу податки, які йдуть їм, а не в Дикий театр. Маю нормально так попахати, щоб поставити п'єсу Наталки Ворожбит чи Максима Курочкіна. А ще заплатити акторам, орендувати приміщення. У держтеатрів це все є, а вони не користуються.
3 
35413
Коментарі