Минулої суботи на березі річки Рось біля села Яблунівка Білоцерківського району на Київщині відбулися треті літературні "Зустрічі у Вінграновського". Тут письменник і режисер любив відпочивати. Микола Вінграновський жив у наметі, рибалив, спілкувався з селянами. 26 травня 2004 року він помер від тяжкої хвороби.
2005-го місцевий бізнесмен Сергій Мовчан установив в урочищі гранітну брилу з портретом поета.
— Це перший пам"ятник Вінграновському в Україні, — розповідає Анатолій Кульчинський, голова районного відділення Фонду культури. — Точно на тому місці, де він ставив намета. Тут він завершував свою повість "Манюня".
Кілька мікроавтобусів і легковик стоять віддалік, під скелями. Люди великим колом оточують гранітну стелу. До неї кладуть квіти молодята — Олександр та Віка Шавро з Білої Церкви. Кажуть, що хотіли й шану поетові віддати, й весілля незвичним зробити.
— Наш син буде поетом. Або футболістом, бо тато дуже любить футбол, — сміється Віка, сідаючи в авто.
У двох казанах булькає юшка й умліває плов. Ближче до берега поставили столи.
— Горілка в річці, вихолоняє, — каже Сергій Мовчан, докидаючи до вогню хмизу.
Доцент Білоцерківського аграрного університету Андрій Гудима розповідає, що Вінграновський любив польові квіти. Привозив із мандрів дружині букети.
— Було, — підтверджує вдова письменника Олександра Іванівна, 72 роки. — Але мене сюди з собою не брав. Казав: "Моя жінка — коломийська пані, намет не для неї". А сам жив тут із травня до кінця жовтня.
Цього року на "Зустрічі" родина Вінграновського приїхала вперше. Син поета Андрій Вінграновський, 44 роки, каже, що батько часто брав його в подорожі Україною:
— Возив на Миколаївщину, на свою батьківщину, в село Богопіль до бабусі (нині місто Первомайськ. — "ГПУ"). Носив із собою записничок. Щось у нього занотовував, але нікому не показував. Читав мамі вдома остаточний варіант. Інколи возив мене із собою на зйомки. Але під Яблунівкою я не був.
Казав: "Моя жінка — коломийська пані, намет не для неї"
Син письменника — бізнесмен. Був депутатом Київради останнього скликання. Належав до Блоку Кличка, потім перейшов до фракції Партії регіонів. До нового складу Київради не обирався.
— Батько нічого не нав"язував мені, — розповідає. — Коли я вчився, читав лише те, що хтів. Орієнтувався не на шкільну програму, а на книжки в його бібліотеці.
Частіше з Миколою Вінграновським подорожував його товариш, водій Іван Дуля.
— Зготували вже якось юшку в Шкарівці, — згадує. — Але Миколі Степановичу не сподобалося місце — неподалік була галаслива компанія. По темноті шукали нове. Я за кермом, на руці за вікном у мене — казан паруючий, і в ньому риба скаче. На попередньому місці Вінграновський ліг головою в гніздо джмелине. Але цим був якраз задоволений.
Хтось умикає запис, на якому Микола Вінграновський читає вірш "Ні! Цей народ із крові і землі...". У 1960-х за нього поет зазнав нападків.
— Тоді він виступав в Одеському університеті, де я вчився, — згадує дитячий письменник Анатолій Качан. — Встає професор: "Навіщо ж проголошувати такі сумнівні істини: "Я син народу"? Микита Сергійович недвозначно сказав, що поет — це слуга народу". Отаке було, — торсає чоловік сивого вуса.
Останнє зібрання творів Миколи Вінграновського — у трьох томах — побачило світ восени 2004-го, вже по смерті письменника. Його вдова Олександра Іванівна пише спогади про чоловіка. Син створив Фонд імені Вінграновського. Планує видавати невеличкі книжечки з дитячими творами батька. Роздаватиме їх безкоштовно в школах і дитсадках.
3 
1
Коментарі