"Ми хоронимо тіло Симоненка, а не його твори"

8 січня у Черкасах пройшла прем’єра документального спектаклю Сергія Проскурні ”Серед грому і тиші”. Розповідає про життя Василя Симоненка. Поета зіграв 26-річний Ярослав Литвин — Автор: ФОТО: Ірина ПАТЛАТЮК

— Коли їду в АТО, беру збірки Василя. Хлопці там їх читають, — каже письменниця 68-річна Валентина Козак у фойє Черкаського драмтеатру. 8 січня там вшанували Василя Симоненка. Цього дня поетові могло б виповнитися 80 років. Помер 1963-го в Черкасах після побиття правоохоронцями. Близько 15.30 у фойє театру багатолюдно.

— Лишилося дві книжки спогадів про Василя Симоненка по 20 гривень. На них зразу налетіли, — каже 49-річна Ольга Прилуцька за розкладкою з виданнями.

— Ми продали більш як 20 книг із поезіями Симоненка. Видали їх напередодні дня народження поета. Гроші з продажу підуть на допомогу хлопцям з АТО, — каже Антоніна Шемякіна, 50 років. — Ще зробили розмальовки його казки "Цар Плаксій і Лоскотон".

— Якби Василь був живий, то прийшов би сюди, — каже письменник 78-річний Петро Засенко. Разом із Симоненком жив у кімнаті гуртожитку, коли навчалися в Київському національному університеті. — Хоча помпезності й особливої уваги до себе не любив. Квітів на день народження йому не дарували. Ми більше любили дівчат, ніж квіти, — сміється. — Нас у кімнаті жило шестеро, а ще "зайці", яким не було гуртожитку. Спали валєтами на ліжках.

На літературному вечорі оголошують переможців премії ім. Симоненка. По 15 тис. грн отримують київські поети Ольга Прохорчук та Сергій Пантюк.

— У Василя мама була кравчинею. Пошила йому костюм на першому курсі, так він у ньому п'ять років і проходив. А поет Микола Сом ходив у військовому кітелі, — продовжує Засенко вже зі сцени. Виступає першим. — Але ми були молоді й не це було головне. Степан Крижанівський, коли Василь готував першу збірку, радив, щоб він писав більше про природу й кохання. Бо через його громадянську лірику з любов'ю до України важко йому буде. Коли востаннє бачилися з Василем 1963 року, то переді мною було пів-Василя — так схуд. Відпустив густі вуса. Каже: не зважай. Більше не бачив таких велелюдних похоронів, як у Симоненка. Черкаси стояли завалені снігами. На цвинтар домовину везли автобусом. Я глянув у домовину, а коло голови Василя лежить його перша книжка "Тиша і грім" і друга "Цар Плаксій і Лоскотон". Раптом голос Миколи Сома: "Шановні, ми хоронимо тіло Василя Симоненка, а не його твори" й вийняв книжки з домовини.